Читать книгу Маленька книга люке. Секрети найщасливіших людей світу - Мік Вікінг - Страница 8

Шані виросла в Ґібсоні, маленькому канадському містечку. Перед своїм будинком дівчинка продавала малину, щоб заробити кишенькові гроші. Сусіди добре знали її і завжди віталися, коли вона йшла до школи.

Це було привітне місце, де ніхто не замикав двері на ключ. Але коли дівчині виповнилося чотирнадцять, її родина переїхала до Австралії. Згодом Шані стала вчителькою. Вона часто відвідувала різні країни та міста, намагаючись віднайти таку саму спільність із людьми, яку вона пам’ятала з Ґібсона.

Пізніше робота адміністратором у неблагополучних школах із проблемними дітьми далася взнаки, і Шані захворіла. Відчуваючи емоційне виснаження, вона впала в депресію. У той час, коли жінка була душевно знесилена, її партнер Тім захворів фізично. Він працював каменярем і скульптором, що негативно вплинуло на стан його суглобів: плечей, колін, зап’ястків.

Вони мешкали у Фремантлі, передмісті Перта в Західній Австралії, на Гальберт-стрит, у тихому глухому провулку з тридцятьма двома будинками. Такий провулок, як Гальберт-стрит, ви можете знайти в будь-якому містечку по всьому світу й не помітите значної відмінності. Це була ординарна вуличка, у звичайному районі, у пересічному місті. Але так тривало доти, доки Шані й Тім не провели «курс екологічної освіти» для своїх сусідів. Вони керувалися тією думкою, що саме громада – життєстійка, самодостатня й цілісна. Чи зможуть вони перетворити окремих мешканців своєї вулиці на громаду?

Отже, вони запитували: «Якою б ви хотіли бачити Гальберт-стрит? Якби ви могли щось зробити – не думаючи про гроші, не хвилюючись про ресурси, не переймаючись тим, хто чим займатиметься, – які зміни ви б хотіли бачити на нашій вулиці?»

Дорослі мріяли про садівництво й городництво, а також про щотижневе післяобіднє чаювання. Діти хотіли грати в крикет і ганяти у футбол посеред вулиці. Один десятирічний хлопчик сказав: «А мені б хотілося, щоб тут була рампа для скейтборда». І Шані подумала: «Отакої! Ну, це, мабуть, точно ніколи тут не з’явиться».

Насправді ж першою з’явилася саме рампа для скейтборда, завдяки одному із сусідів, який мав матеріали та навички її зробити. Поява рампи змінила вулицю: вона перетворилася з місця, де їздять машини, на ігровий майданчик.

На тій вулиці часто траплялися крадіжки, що особливо тривожило стареньку мешканку Анну, якій виповнилося вісімдесят чотири роки і яка жила на самоті наприкінці провулка. Шані розповідала: «Ми розробили так званий реєстр навичок Гальберт-стрит. Спочатку це був просто довідник контактів, але все пішло набагато далі: туди почали вносити дані про те, хто чим міг поділитися і хто чого потребував».

У реєстрі значились адреси, імена, електронні адреси, телефонні номери мешканців і, що важливіше, вміння та ресурси, які мали люди, і навпаки – вміння і ресурси, яких потребували люди. Один мешканець, наприклад, попросив людей, щоб йому допомогли їсти шовковицю, оскільки, зібравши гарний урожай, він сам не міг спожити таку кількість. Також виявилося, що нікому не доведеться купувати ручну тачку, оскільки її можна позичити в Брайана з 33-го будинку. А невеликий візок на коліщатах можна попросити у Філіпа з 29-го.

І, звичайно, Обі з 23-го будинку може наглянути за чиїмось котом.

Реєстр виявив, що три жіночки хотіли навчатися співати, а на їхній вулиці жила колишня диригентка хору. Таким чином з’явився «Хор Гальберт-стрит».

Грядки навколо вулиці засадили овочами – так було створено Підпільне товариство городників Гальберт-стрит. Дуже швидко люди перестали дивуватися, коли знаходили на сходах своєї домівки пакунок із картоплею чи морквою. «Як ви отримали дозвіл?» – запитували люди в Шані. «Дозвіл? А хіба потрібен був дозвіл?» – відповідала вона. Невдовзі був започаткований кіноперегляд на Гальберт-стрит: раз на місяць мешканці вулиці збиралися і спільно переглядали фільм. Люди виносили з собою крісла й готували на всіх вечерю в складчину.

Запаси вуличної громади зростали і незабаром уже включали вантажний велосипед із кузовом, пункт обміну книгами («принеси одну – візьми одну»), піч для піци на колесах (вона не належала нікому й усім одночасно), завдяки якій мешканці організували щотижневі вечори піци. А ще до запасів увійшли… кози! Господарі двох будинків вирішили прибрати паркани між своїми господами й облаштувати просторий загін для кіз.

Спільні печі для піци та міжбудинкові загони для тварин – це досить серйозна ознака сили громади, але найкращим виявом спільності людей була їхня реакція на крадіжку грошей, комп’ютера і резервних накопичувачів із будинку Шані й Тіма. Сусіди приходили до них і приносили харчі та гроші (один залишив записку: «Ось 500 баксів. Я віддаю їх вам, бо маю змогу. Не повертайте, будь ласка»). Інший сусіда відкрив новий акаунт у Dropbox, щоб допомогти відновити файли та фото, які втратили Шані з Тімом. Син інших сусідів приніс листівку з написом: «Життєві розчарування переносити набагато важче, коли ти не знаєш жодної лайки». Він віддав її Шані разом із шматком першого самостійно спеченого хліба, а також усю свою колекцію мушель.

– Що б ви порадили людям, які хочуть зробити те, що зробили ви? – запитав я у Шані.

– Не робити нічого з того, що робили ми, – засміялася вона. – Просто зрозумійте: що важливо і що працюватиме саме для вас? Навколо чого ви хочете об’єднати людей? Дізнайтеся, що цікавить людей, що їх об’єднує, – і будуйте на цьому. Один мій друг створив громаду на своїй вулиці навколо помідорів. І тепер там п’ятнадцять родин збираються щороку, аби разом консервувати помідори.

З історії Шані ми можемо зробити кілька висновків. По-перше, у чітко окресленої громади є значні переваги: Гальберт-стрит – глухий провулок, що означає, що тамтешня громада чітко визначається за географічною ознакою. (На мою думку, це один із факторів, чому мешканці острова завжди мають сильніші відчуття спільності й ідентичності.) По-друге, мешканцям треба подбати про безпечні місця для спільного використання – ця думка добре спрацювала у глухому провулку, бо там немає наскрізного автомобільного руху. Але таким місцем може стати й доступна для всіх зелена місцина. По-третє, одним із найпотужніших мотиваторів є мрії. Чомусь відома промова Мартіна Лютера Кінґа не називалася «У мене був нічний кошмар», і на Гальберт-стрит зародком громади було запитання Шані про те, якою люди мріють побачити свою вулицю. Або як сказав Антуан де Сент-Екзюпері у «Маленькому принці»:

«Якщо ти хочеш побудувати корабель, не треба скликати людей, планувати, ділити роботу, діставати інструменти. Треба заразити людей прагненням до безмежного моря. Тоді вони самі побудують корабель…»

Щаслива порада:Візьміть вулицю і перетворіть її на громаду

Об’єднайте місцеву спільноту, створіть каталог для обміну навичками та ресурсами.

Візьміть приклад із Шані та громади Гальберт-стрит і почніть налагоджувати зв’язки із сусідами. Для більшості людей уперше постукати у двері до сусідів страшенно моторошно, але винагорода буде великою!

Ви можете створити довідник для вулиці або для вашого під’їзду. Запитайте у людей, чи мають вони книги, які б хотіли віддати для міні-бібліотеки, яку ви започаткували. Або, можливо, вони хотіли б узяти участь у створенні грядки десь поблизу.

Найбільш важливо почати розмовляти зі своїми сусідами, дізнатися, як їх звати, що вони вміють робити і які мають інтереси, та побудувати громаду навколо цього – спільноту, що буде так само унікальною, як і люди, які живуть на вашій вулиці.