Читать книгу Крихітка фея та інші британські казки - Народна творчість - Страница 3

Жила собі на краю села одна стара. Жила не дуже багато: зо дванадцять худющих курей, одна худа корова. І слід зазначити: кури ті неслися погано, та й корова з піввідра молока якщо за день і давала, то й то добре. Але стара і за це дякувала Богові.

Щоранку, ще до перших півнів, вона носила яйця й молоко в сусіднє графство на базар.

От і сьогодні, ще навіть не розвидніло, а вона вже вклала в кошик декілька яєць і глечик молока й подалася на базар. Шлях її пролягав через нічне поле. Крім старої, там, звісно ж, нікого не було. Аж раптом де не взявся заєць – і мовить людським голосом:

– Бабусю, сховай мене у своєму кошику!

Стара, недовго думавши, схопила зайця і сховала в кошик. За кілька хвилин на стежці, що вела через поле, з’явився почет мисливців, і то не простих. Вони скакали на конях, що з ніздрів їм клубами бурхав чорний дим, а з-під копит розсипалися іскри.

Шкіра мисливців була червоного кольору, в кожного замість нормальної людської ступні копито, а на головах стирчать роги. Мисливців обстала зграя пекельних гончих псів, і таких лютих, що від їхнього виття в жилах холола кров. І що ближче ця вся зграя підступала до старенької, то дужче в повітрі пахло сіркою.

«Е-е-е, та ви, лебедики, з самого пекла до нас завітали!» – подумала стара й міцніше стисла кошик у руках.

– Гей, ти, старе опудало! – гаркнув, звернувшись до старенької, головний мисливець. – Чи не бачила тут зайця? А якщо бачила, то кажи швидше, куди побіг цей вухань?

– А ти, червонопикий, геть нечемний! Яке я тобі «старе опудало»? – обурилася баба, а була вона не з боязких, та й жахатися застара, сама про себе любила повторювати, що вже багато років даремно ряст топче – Господь не прибирає. – Для тебе – паніматка! Запам’ятай!

Головний від такої відповіді трохи з коня свого не гепнувся.

– А ти, бабо, мене анітрохи не боїшся?

– Чого б це я тебе боялася, дурнику? Страшний чорт, коли в нього копит і рогів не видно, коли ти його за людину маєш і себе обдурити дозволиш. А тебе, червонопикого, за п’ятсот ярдів ні з ким не сплутаєш.

– Ну ти, бабо, язика не розпускай. Я теж, почекай-но, тобі перепустку до нас виписати можу.

– Та нічого ти не можеш. Сама у Бога прошу, аби вкоротив мені віку, та де йому почути мої молитви, – гірко зітхнула старенька. – Але ж ти щось запитати хотів, то питай, бо сонце ондечки зійде – не встигнеш і під землю втекти.

– Аж не проста ти баба; ну так, твоя правда, не маю на тебе часу, іншим разом я по тебе прийду. А зараз кажи мені: чи не бачила тут зайця, а якщо бачила, то куди він побіг?

– Як не бачити, бачила одного тут, утікав щодуху о-о-о-н туди, – і стара показала рукою на схід. – Та вам його не спобігти, аж надто прудкий.

– Це ми ще подивимося, – прохрипів мисливець і з місця пустив свого коня галопом.

Досвітні сутінки розступилися перед снопом іскор, що вирвалися з-під копит мисливської свити. Не встиг вщухнути тупіт пекельних копит, як з кошика вискочив заєць, три рази тупнув задньою лапкою і в стрибку перекинувся через себе. Замість вуханя перед старою постала неймовірної краси жінка в білому вбранні.

– Дякую тобі, хоробра бабусю, ти врятувала мене від страшної небесної кари за мої гріхи: зайцем мусила я тікати від пекельних мисливців, доки опинюся за їхніми спинами, а вони про це гадки не матимуть. Без тебе нічого б не вийшло. І як ти не злякалася отих чудовиськ?

– Та не дякуй, красуне, чого мені боятися? Я вже своє відбоялася.

– За доброту та хоробрість я тобі віддячу, а щодо мисливця не турбуйся, бо не прийде він по тебе, бо ж боїться молитов, як і добра, яким сповнене твоє серце, – сказала це жінка і зникла в імлі досвітній.

А старенька далі собі пішла. Але відтоді кури її стали нести кожна по два яйця на день, та й корова раптом ні з того ні з сього по два відра молока давати стала, такого смачного, що по нього з усієї округи їздили до старої. А вона у вранішніх молитвах щоразу згадувала жінку в білому вбранні.