Читать книгу Крихітка фея та інші британські казки - Народна творчість - Страница 5

Нещодавно в кожному будинку від Бристольської затоки до Ла-Маншу жив брауні, подекуди й не один. То ти не знаєш, хто такі брауні? Ну то я тобі розповім: так називали маленьких чоловічків, які за будинком наглядають, поки людей немає; теперечки на них кажуть «домовики». Але розповісти я хотів не стільки про самих брауні, скільки про двох дівчаток, які жили в невеличкому селі графства Девоншир, двох дівчаток на ім’я Моллі та Поллі.

Дівчатка були вродливі й працьовиті. Удень вони працювали на фермі, а вечорами полюбляли чепуритися й ходити на танці. І якщо решті дівчаток не завжди вдавалося заощадити гроші, щоб вистачало на банти і прикраси, то Моллі та Поллі завжди мали зайву срібну монетку, яка в лавці у торговця тої ж миті перетворювалася на строкаті стрічки і блискучі банти. І ніхто не знав, звідки в цих двох дівчат гроші на такі дрібнички.

Насправді ж Моллі й Поллі мали один секрет: щовечора, повернувшись з танців, чепурухи ставили невеличке відерце з водою на кухні, щоб брауні, які вигулькують, коли людей немає, могли вгамувати спрагу. А брауні за доброту та турботу на денці відра замість випитої води завжди залишали срібний грошик. Ось за ці монетки дівчата й купували собі стрічки та банти.

Але одного разу дівчатка повернулися з танців такі втомлені, що геть забули про воду для брауні. Та серед ночі Моллі прокинулася у своєму ліжку від дивного шарудіння, що долинало з кухні. Вона змусила себе підвестися, хоча воліла б залишитися в теплому ліжку і знову поринути в сон. Моллі пішла на кухню та побачила, що води для брауні нема. Тоді Моллі, розштовхавши подругу, присікалася до неї:

– Що ж це ми з тобою не налили води для брауні!

– Моллі, відчепися, чи ти не бачиш, що я сплю і мені байдуже до твоїх брауні! – сонно промовила Поллі.

Моллі нічого не відповіла подрузі, лише насупила брови й пішла сама наливати воду. Коли воду було вже налито, а Моллі мирно здрімала у своєму ліжечку, їй наснився дивний сон. Ніби вона була на зборі всіх девонширських брауні, на якому осуджували вчинок Поллі. Брауні розмовляли високими голосами, більше схожими на писк, і самих мовців не було видно, а тільки чути.

– Ви уявляєте, панове брауні, і це за все те добро, яке ми для людей робимо! За тепло і затишок, які ми підтримуємо в їхніх оселях, нам не дають навіть води! – пищав один з голосів.

– Це не можна залишити без уваги! – підхопив інший.

– Позбавити її одного ока! – несподівано для Моллі вигукнув хтось.

З усього сказаного Моллі зрозуміла, що ці брауні обговорюють вчинок Поллі та її подальшу долю. Моллі закортіло висловитись на захист подруги, розповісти, що насправді Поллі завжди була доброю і чуйною, просто сьогодні вона забагато танцювала. Закортіло повідомити, що саме Поллі привчила її залишати воду для брауні й карати її було б жорстоко та невдячно з їхнього боку. Але тільки-но Моллі спробувала сказати щось таке – одразу відчула, що язик їй плутається й вона може лише слухати.

– Нехай її розіб’є радикуліт, – не вгамовувався той самий голос, який спочатку говорив про око.

– Не будь такий жорстокий, Бульдастіле! Вона ж не привселюдно ставила під сумнів наше існування, а просто забула налити води, – миролюбно зауважив один брауні.

– Стривайте, я придумав, – долинув голос, що раніше німував. – Якщо вона так любить танцювати, то давайте зробимо її кульгавою, скажімо, на рік. Але кульгавість її минеться лише в тому випадку, якщо вона жодного дня не пропустить і не забуде залишати воду на кухні у відрі.

– Так!

– Так!

Залунали схвальні вигуки, і Моллі прокинулася.

За вікном починався новий день – з лагідного ранкового сонечка і пташиного співу.

Усе, що наснилося, наче й забулося. І лише ввечері зовсім забутий сон знову зринув у голові, коли Моллі побачила свою подругу. Вона трохи накульгувала на ліву ногу.

– Що сталося? – запитала Моллі, хоча краще за Поллі знала відповідь.

– Та вчора на танцях, напевно, підвернула, – відмахнулася безжурна Поллі.

Вона ж бо ні сном ні духом не відає, що це брауні на неї чари наслали. Моллі нічого не розповіла подрузі – натомість сама щовечора залишала воду для брауні.

Хоч якою ця історія здається казковою, але вона правдива!

А кульгавість у Поллі дійсно минулася за рік.