Читать книгу Крихітка фея та інші британські казки - Народна творчість - Страница 9

Це було в ті часи, коли ще по теренах англійських ходили друїди, а наші предки боролися з ними за право жити на цій землі, яку лісовий народ вважав своєю. І була битва біля підніжжя засніжених гір, битва, про яку менестрелі ще довго складали свої балади. У тій битві боровся король Ейлпу зі своїми вірними воїнами проти війська друїдів. І супротивник переважав військо короля кількісно в десятки разів, тому, незважаючи на те що кожен з полеглих лицарів вбивав по десять супротивників, все одно королівське військо відступило. І було рясно всіяне все поле перед королівським замком тілами вбитих. Коли друїди ввірвалися в замок, там вони знайшли дітей короля Ейлпу. Вони були малі й беззахисні, але жорстокість друїдів не знала меж. Воїни, які знайшли дітей, відвели їх до головної жриці, щоб вона вирішила, що робити зі спадкоємцями трону королівства Ейлп.

Верховна жриця друїдів дуже зраділа тому, що дітей її ворога взяли в полон живими.

– Твій батько, люба дівчинко, вкрай неприхильний до нашого лісового народу, – мовила верховна жриця, звертаючись до Елізабет, дочки короля Ейлпу. – Ви, люди, дуже пихаті, і ти заплатиш за це.

Сказавши так, жриця торкнулася плеча Елізабет. Тієї ж миті від місця, до якого доторкнулася чаклунка, почала по всій шкірі розлазитися зелень, і невдовзі вся шкіра Елізабет стала такого самого кольору, як і в лісового народу, – смарагдово-зелена, навіть волосся, до цього золоте, позеленіло.

Бачачи, що його сестру зачарували, Едвард, син короля Ейлпу, кинувся тікати з лап друїдів зі швидкістю оленя, якого цькують собаками.

– Наздогнати його, знайти! – заголосила верховна жриця, – приведіть його живим!

Потім вона звернула свій погляд на Елізабет і продовжила:

– Тепер ти – одна з нас. І будеш схожа на нас доти, доки принц крові не полюбить тебе і не поцілує. Лише після цього ти повернеш собі і своєму братові людську подобу. А щоб твої муки тривали довше, ти розквітнеш, але не зів’янеш, доки чари не будуть зняті.

Поки вона це говорила, воїни притягли Едварда.

– А ось і наш утікач, – зраділа жриця. – Оскільки ти швидкий, але безглуздий, я оберну тебе на прудкого пса. Будеш ти вічно слідувати за своєю зеленошкірою пані, доки принц не полюбить і не поцілує її.

Сказала так жриця – і тієї ж миті Едвард обернувся на прудкого гончака. Він крутнувся в руках, що тримали його, але пса вони втримати не змогли.

Едвард вислизнув з рук друїдів і помчав у ніч.

– Не переживай, дівчинко, тепер він тебе не кине, – заспокоїла Елізабет відьма. – Тепер він один з тобою на довгі роки, – після цих слів жриця люто розсміялася.

Цей сміх ще довго стояв у вухах Елізабет. Після того як відьма наклала прокляття, принцесу відвели в замок і залишили там саму. Жриця мала рацію, і за деякий час Едвард до неї прибіг. Ставши собакою, він не розучився говорити та мислити як людина.

Йшли роки, Елізабет з маленької дівчинки стала вродливою дівчиною, але тільки брат бачив її красу. Тому що в замку друїди залишили серед живих тільки дітей короля, вбивши всіх інших. У сусідніх селищах, дізнавшись про поразку королівських військ, люди вирішили, що в Ейлпі тепер панують друїди, і більше туди не навідувалися. А через декілька років і зовсім забули про це королівство, а як відомо, там, де живуть друїди, буйним цвітом ростуть ліси і папороті. Заросла й дорога до замку.

Коли минули перші півстоліття, Елізабет зрозуміла, що мала на увазі друїдка, коли сказала, що принцеса розквітне, але не зів’яне: коли дівчині виповнилося двадцять років, час для неї зупинився, і всі подальші роки на ній не позначалися. Але вічно молодою була не тільки вона, Едвард теж не старів, хоч і не був людиною. Він поступово освоївся зі своєю новою подобою, і навіть знайшов у ній плюси: полюбив велику швидкість (як відомо, англійські гончаки можуть розвивати швидкість понад сорок миль на годину), часто бігав наввипередки з кіньми, чим майже доводив сестру до зомління, тому що Елізабет переймалася, що коні можуть розтоптати брата. Але спритний був Едвард, тому завжди залишався цілим і неушкодженим.

Час минав, королі змінювалися королями, друїди давно були розбиті й забуті, але і про королівство Ейлп ніхто вже не пам’ятав. У довколишніх селах вважали, що там, де насправді стояв замок колись славного короля Ейлпу, лише непрохідні ліси й хащі, де, окрім вовків та буреломів, нічого немає. Але як же були неправі ці неуки, смикаючи ріпу на своїх полях… Серед непрохідних хащів і буреломів стояв прекрасний замок, у якому жили вже понад сто років принцеса Елізабет і її брат Едвард, обернений на пса.

* * *

Одного разу герцог Крістіан, володар значних земельних маєтків на південь від Драконячих гір, вирішив піти війною на свого сусіда, та не розрахував сил. Тому Крістіан був переможений; від його численного воїнства залишилося всього з півсотні найхоробріших. Вони змушені були відступати. Але ворог переслідував їх, скорочуючи чисельність воїнства Крістіана. Останній бій він дав біля стародавнього лісу, у який тутешні селяни боялися заходити, розповідаючи казки про друїдів, які нібито там колись водилися.

Бій був нерівним, і хоч солдати Крістіана билися, як леви, але один за одним вони падали на землю, щоби більше не піднятися. В самий розпал битви вірний кінь під герцогом встав на диби, злякавшись пострілу мортири,[3] і поніс свого вершника прямо в хащу лісу. Крістіан під час бою був поранений у руку, тому йому було складно впоратися з переляканим конем. А від втрати крові Крістіан слабшав і вже не міг міцно триматися в сідлі, і чергова гілка, що вдарила по обличчю, збила Крістіана з коня. Тварина без їздця кинулася геть.

– Ох і доля ж у мене, – прохрипів герцог, підводячись із землі. – Спочатку програв у війні, яку сам і розпочав, а під кінець буду з’їдений вовками в цьому дрімучому лісі.

Насилу звівшись із землі, він вийняв з піхов палаша,[4] щоб прорубати собі дорогу серед густого лісу, і пішов, куди очі дивилися. Крістіан йшов довго, сили ставало дедалі менше, але несподівано він зауважив, ніби попереду за деревами ліс кінчається. Він зрадів тому, що нарешті вибереться з цієї хащі.

Але, вийшовши з лісу, Крістіан не повірив своїм очам: перед його поглядом розкинулося велике поле, з усіх боків обрамлене лісом, посеред поля стояв замок. Уже що-що, а замок точно Крістіан не сподівався тут побачити.

– Напевно, я марю, – тільки й промовив він, падаючи з ніг від утоми і втрати крові.

* * *

Отямився герцог, лежачи на ліжку в кімнаті зі склепінчастою стелею і стінами старовинної кладки. В кутку кімнати горіла свічка, її світла не вистачало, щоб роззирнутися, та герцогу й несила було це зробити.

Від багатоденного спішного відступу практично без сну та передиху його організм, здавалося, вичерпав усі свої ресурси й тепер просто вимагав відпочинку. Крістіан знову провалився в забуття.

Коли наступного разу Крістіан отямився, втома ніби відступила на другий план. У нього вистачило сил озирнутися, хоч повертати голову й доводилося з великими труднощами, пересилюючи біль:

– Вам не можна крутитися, мілорде, – почув він.

Голос, що вимовив ці слова, належав молодій дівчині.

– Хто ви? – запитав Крістіан.

– Для вас, мабуть, добра фея, – відповіла дівчина, і з інтонації Крістіан зрозумів, що вона усміхнулася. – Я рада, що криза минула і вам уже краще. Ви, напевно, хочете пити.

До того, як вона це сказала, Крістіан навіть і не думав про воду, але після виголошених слів він одразу відчув, як сильно хоче пити. У відповідь він просто кивнув.

З того боку, звідки до цього лунав голос дівчини, тепер почулося дзюрчання води.

– Акуратно, мілорде, не поспішайте, – сказала дівчина, підтримуючи Крістіанові голову.

Напившись, Крістіан впав назад на подушку. Вода трохи освіжила його.

– Де я? – запитав він.

– Ви у моєму замку, – пролунала відповідь тієї ж таки дівчини. – Вас знайшов мій брат недалеко від будівлі. Ви були непритомні. Ми принесли вас сюди.

– Вибачте мені, міледі, я вам завдав стільки клопоту…

– Не переймайтеся, мілорде, у нас тут гостей не буває багато, тому ми вам дуже раді, – заспокоїла Крістіана дівчина. – Але годі говорити – вам потрібен спокій.

Крістіан не збирався сперечатися і мирно віддався сну. І снилося Крістіану, що його військо оточили вороги і їхній лорд, вийшовши вперед, питав у солдатів Крістіана, де сам герцог, чому його немає поміж вояків.

– …а тому, що він боягуз і втік у ліс, коли ви вмирали, – не дочекавшись відповіді, гукнув сам герцог.

Від цих слів Крістіан прокинувся.

– Вам наснився кошмар? – запитала та сама дівчина, обличчя якої він не міг розгледіти, оскільки в кімнаті було темно й лише тьмяне світло свічки боролося із темрявою.

– Так, мені снилася остання битва… – ухильно відповів Крістіан, не бажаючи вдаватися в подробиці, щоб не виправдовуватися за безчесну втечу з поля бою.

– А розкажіть про себе, мілорд, – попросила дівчина. – Я бачу, вам уже краще.

– Так, маєте слушність, мені вже трохи краще, – погодився з нею Крістіан. – Розповідати мені особливо нічого: я герцог сусіднього з вашим лісом герцогства, вирішив розширити межі відданих мені батьком земель за рахунок сусіда, який грабував наших торговців. Але я не розрахував сили. Був розбитий. І ось я тут, – закінчив Крістіан.

– Ваша розповідь дуже цікава, мілорде, але ви явно чогось недоговорюєте, – зауважила дівчина.

– Чого ж? – запитав Крістіан, починаючи підозрювати, що дівчина не така проста і їй відомо набагато більше, ніж йому б хотілося.

– Ну, наприклад, ви так і не сказали, як вас звуть, – усміхнувшись, зауважила вона.

– Ах, даруйте, – полегшено зітхнув герцог, – мене звуть Крістіан. А вас, як вас звуть, моя рятівнице?

– А мене – Елізабет.

Так, це була вона, як ви й самі здогадалися. Її брат бігав, як зазвичай, поруч із замком, коли помітив непритомного Крістіана. Він про все розповів Елізабет, і вони разом принесли герцога в замок. А оскільки через рану герцог не вставав з ліжка, то в кімнаті з тьмяним світлом свічки він не міг розгледіти, якого кольору шкіра й волосся в Елізабет. І саме тоді вона зрозуміла, що ніч – це її єдиний порятунок, адже, як кажуть, вночі всі кішки сірі.

Доки герцог не міг встати, Елізабет проводила з ним увесь свій час, при світлі свічки він вважав її звичайною дівчиною і просто балакав з нею про все на світі. А вона, позбавлена будь-чиєї уваги за довгі роки ув’язнення в замку, із задоволенням проводила години й дні з герцогом.