Читать книгу Крихітка фея та інші британські казки - Народна творчість - Страница 8

У ті далекі часи, коли володарював благословенною Англією король Кнуд Великий, у селян був звичай, який не дійшов до наших днів: вони свої земельні наділи відокремлювали від сусідніх ровами й огорожами. І скільки б акрів землі не було в селянина, усі вони були обгороджені парканом і ровом.

У ті далекі часи у графстві Лінкольншир жив собі селянин Неш. Він був працьовитим селянином: рано вставав та пізно лягав, проводячи весь свій час на полі, тому і зміг зібрати грошенят, які вирішив вкласти, купивши ще одне поле по сусідству. Часи ті були неспокійними: то війна, то голод – коротше кажучи, люди тримали гроші під подушками, приберігаючи на «чорний день». Неш теж не хотів віддавати все зібране, але ж надто небагато просили за сусіднє поле, тому Неш і не втримався – купив.

Вставши, як зазвичай, з першими півнями, Неш вирушив до міста, щоб оформити купівлю як годиться. Відвідування нотаріуса й оформлення купчої забрало в Неша півдня.

Уже після обіду селянин повертався додому, переможно стискаючи купчу з графською печаткою. Не заходячи додому, Неш вирішив зайти глянути на своє нове поле.

По дорозі до поля він міркував, де зробити хвіртку в паркані, чим засіяти в цьому році поле, щоби потім продати дорожче. Але щойно він пройшов через хвіртку, одразу ж зрозумів, чому настільки великі земельні володіння продавалися так дешево: посеред поля сидів величезний Страшко. Судячи з того, як він зиркав на селянина ліловим оком, Страшко не зрадів гостеві.

– Чого завітав, – похрипів Страшко нутряним басом, – на мою землю?

Неш хоч і злякався, але так просто здаватися не звик, він довгих десять років відкладав пенс до пенса і тепер так просто не віддасть своє.

– З чого б це була твоя земля? – здивувався він. – Цю землю я собі купив на чесно зароблені гроші. Ось у мене і купча є.

«Добре, що зразу сюди пішов, а не заніс купчу додому, а то і довести б нічим було, що земля вже моя», – подумав Неш, розраховуючи, що папір з графської печаткою переконає чудовисько й воно собі забереться геть.

Але розрахунки Неша не справдилися.

– Що мені твій папірець, чоловічку? Земля МОЯ, – безапеляційно заявив Страшко.

– Ні, але стривай, давай тоді підемо в суд, нехай він нас розсудить, – обурився селянин.

– Е, ні, знаю я ваші суди, там правди не знайдеш, – одмовило страховисько. – Давай краще ось як зробимо: ти будеш обробляти поле, а мені будеш половину врожаю віддавати.

Робити нема чого, погодився на те селянин, а сам хитрість задумав:

– Я буду орати, сіяти і збирати врожай, віддаючи тобі рівно половину, але ти мені заздалегідь повинен сказати, яку частину врожаю ти хочеш – вершки або корінці.

– Ну що ж, давай так, – зрадів і собі Страшко, – я хочу вершки.

– Хай буде по-твоєму, власнику цих земель, – вирішив підіграти йому селянин.

А сам тим часом вирішив сіяти буряки. Рік видався хороший: дощів було вдосталь, та й сонечка не бракувало. Неш усе літо працював не покладаючи рук: орав, скородив, сіяв, бур’яни виполював. А Страшко тим часом у затінку собі сидів і за Нешем спостерігав, міркуючи, як добре влаштувався: і робити нічого не треба, і половину врожаю матиме. «Даремно я попереднього селянина, який вирішив, що ця земля його, з’їв. Треба було йому запропонувати ось так співпрацювати», – зітхнувши, подумав Страшко.

Але настав час збирати врожай. Неш викопав увесь буряк, і вони разом зі Страшком поділили його, як і домовлялися: вершки – неробі, корінці – Нешу. Як усім відомо, у буряка лише «корінці» придатні для їжі, а листя хіба на корм худобі годяться.

Ох і обурився ж Страшко.

– Ти обдурив мене, мерзенний селянине, – лютував він. – Яка ж це половина, що мені робити з цією половиною?

– Але, заради Бога, володарю цих земель, ти сам вибрав «вершки», коли я тебе питав цієї весни! – нагадав йому Неш. – Якщо тобі є на кого сердитися, то тільки на самого себе.

– Так, я вибрав, – не вгамовувався Страшко. – Але я ж не знав, що ти будеш сіяти буряки!

– Але я й сам не знав, владико, тут все від погоди залежить, – виправдовувався селянин. – Хочеш, наступного року зробимо навпаки: мені дістануться вершки, а тобі – корінці?

– Та інакше й бути не може, – заревів Страшко, – бо я тебе просто з’їм!

– Хай так і буде, – погодився селянин, а про себе вирішив, що наступного року він посіє пшеницю.

Зима пройшла, і настала пора братися за оранку.

Прийшов селянин на своє поле, а там, як і раніше, Страшко стоїть.

– Чолом тобі, владико тутешніх земель, – привітав його селянин. – Щось маєш не дуже здоровий вигляд.

– Та пропади ти пропадом зі своїм листям, – люто пробуркотів Страшко, – всю зиму його жував, а воно геть без смаку!

– Ну, в цьому році листя не буде, – всміхнувся селянин. А про себе додав: «На пшениці листя не росте!»

– Все, як і домовлялися минулої осені: тобі корінці, а мені вершки? – продовжував селянин.

– Звичайно, – прогарчав ледащо, – тепер ти мене не обдуриш.

«Ну, це ми ще побачимо!» – подумав Неш.

Літо видалося спекотним, для пшениці те що треба. Дозріли колоски, налилися золотом, і, коли вже схилились набік,[1] Неш почав їх жати. І так у його руках робота кипіла, що Страшко не помітив, як всю пшеницю селянин зібрав, а йому залишив тільки порожнє поле з невеликою, але колючою стернею.

– Твій урожай я залишив на полі, забирай, – кинув селянин і грюкнув хвірткою.

Довго Страшко не міг зрозуміти, як селяни їдять ці кляті корінці, які залишив йому Неш, поки не збагнув, що його знову обдурили. Заревів тоді Страшко, та так заревів, що цей рев чула вся доброчесна Англія від Бристольської затоки до Ла-Маншу. І вирішив тоді Страшко, що його більше так не одурити, він заздалегідь домовиться з селянином, щó той буде саджати, і лише тоді, коли урожай дозріє, вони разом будуть його збирати, і хто скільки збере, то й буде його.

Прийшла весна, і Неш знову завітав на своє поле. Там на нього чекав Страшко, щоб розповісти, як вони будуть співпрацювати цього року.

– Ось що, чоловічку, я зрозумів, що ти мене торік перехитрив, і в позаминулому році перехитрив, але більше такого не буде! – гарчав Страшко. – Цього року ти сієш пшеницю, і ми її жнемо разом, ти з одного кінця поля, я з другого. Хто скільки скосить, стільки й забере.

– Добре, володарю цих земель, хай буде по-твоєму, – сказав Неш, вважаючи, що до осені, коли прийде пора жати пшеницю, він щось встигне придумати.

Але розпочався сезон польових робіт: потрібно поле зорати, а потім його заборонувати, пшеницю засіяти… Загалом не до придумувань було Нешу. І коли колос почав звисати на стеблі вбік, Неш не знав що робити, але ділитися зі Страшком він точно не хотів. Тоді селянин пішов до Ірвінда – відомого на всю околицю старця-оракула. Він міг передбачати минуле і вгадувати майбутнє; бувши сьомим сином сьомого сина, він відкрив для себе таїнства мудрості. Тому він часто давав слушні поради за скромну винагороду.

– Оселилося на моєму полі величезне страховисько, воно хоче половину мого врожаю, – почав Неш.

– Ну то не давай, – відповів оракул.

– Оракуле, за таку пораду я тобі платити не буду! – попередив його Неш.

– Тоді більше розкажи про свою проблему, інакше мені важко давати слушні поради, – мовив Ірвінд.

– Страшко сказав, що буде зі мною разом мою пшеницю жати, а в нього ручища величезні, він враз всю пшеницю скосить, мені нічого не залишить. Але ж це я її посіяв та доглядав усе літо.

Ірвінд задумався.

– Ну, тоді тобі потрібно купити в коваля зо два десятка металевих прутів і встромити їх у землю з того боку поля, з якої жатиме Страшко. Прути затримають його, і ти скосиш набагато більше, – сказав Ірвінд.

Неш вирішив, що це хороша ідея, і щедро віддячив Ірвінду. Після чого вирушив до коваля і накупив прутів, які й позастромлював з одного боку поля.

Настав час жати пшеницю. Почав Страшко з одного боку поля, з якого селянин прути наставив, а Неш з другого, і нумо пшеницю жати. У селянина справа швидко йде на лад, вже не перший рік він серпом орудує, а ось у Страшка щось не виходить, ніби й величезний розмах, і сила неймовірна, а колоски якось погано косяться, та й серп постійно тупиться.

До вечора селянин майже все поле скосив, а Страшко й п’яти футів[2] не здужав. Розсердився тоді Страшко, але сказати вже селянинові нічого, ніби все, як домовлялися, було зроблено. Зрозумів тоді Страшко, що без труда нема плода. А тому звернувся до селянина з такими словами:

– А давай на наступний рік ти соняшником поле засієш, а я буду від горобців його охороняти, а восени разом урожай зберемо?

– Ну так це ж інша розмова, Страшку! – всміхнувся Нед. – Адже для тих, хто хоче працювати, завжди робота знайдеться.

Відтоді Нед зі Страшком не ворогували, а разом обробляли поле. І хоч захищати свої поля огорожею і ровом в наші дні вже не захищають, страшків на палицях досі ставлять, щоб горобців лякати.