Читать книгу Амаркорд (збірник) - Наталка Сняданко - Страница 29

Як Ви думаєте, скільки часу потрібно двом людям, уже значно старшим за 18, але ще суттєво молодшим за 45, для того, щоб вирішити перебратися з двох окремих помешкань до одного спільного, не побоюючись фатальних наслідків?

Правильно, залежно кому саме. Одним, розважливішим і педантичнішим, необхідно кілька місяців, іншим – кілька років, деякі відважуються на цей крок протягом десятиліть, ще інші не відважуються взагалі, і кількість останніх зростає.

Причини, котрі стримують закоханих, найрізноманітніші.

Наприклад, більшість німецьких пар уважає, що кожна нормальна людина повинна мати як мінімум дві кімнати, бо жити в одній надто тісно: письмовий стіл і книжкова шафа мусять бути відокремлені від ліжка й телевізора стіною, як і робоча атмосфера – від атмосфери відпочинку. Двоє людей, котрі живуть разом, потребують, відповідно, чотирикімнатного помешкання, троє – шестикімнатного, а коли народжується двійко дітей, то стає зовсім дорого. Бувають і менш вагомі причини. Наприклад, хтось один звик пізно лягати спати і пізно прокидатися, в той час коли його партнер прокидається рано і рано лягає спати. Або хтось вживає тільки вегетаріанську їжу, а інший не уявляє собі дня без м'яса, чи один – акуратний і цінує прибраність та затишок у квартирі, а його партнер – зовсім не звертає на це уваги й розкидає свої речі де заманеться, або комусь із закоханих раптом не подобається нова зачіска іншого і т.ін.

Кожної з цих чи сотні інших причин часом виявляється достатньо, аби вважати спільне життя приреченим на поразку. І стосується це не лише німців. Наприклад, одна відома свого часу російська акторка, Татьяна Конюхова, перший шлюб якої протривав рівно 10 днів, розлучилася зі своїм другим чоловіком через те, що він наважився з'явитися на знімальному майданчику саме в той момент, коли це було страшенно недоречно, бо вона була дуже зайнята роботою.

Сімейне життя – справа делікатна, тут кожна дрібниця набуває величезної ваги і здатна перетворитися на нерозв'язну проблему. Часом проблеми, що зруйнували вже створену сім'ю, настільки невловимі, що назавжди залишаються незбагненними для стороннього ока. Одна моя знайома розлучилася з чоловіком через те, що їх інтимне життя, на її думку, погано впливало на десятимісячного сина, їй здавалося, що батько втягує дитину в їхні любощі. Яким саме чином, вона не пояснила, але суд погодився з тим, що психічне здоров'я дитини не можна ставити під загрозу, тим більше, коли йдеться всього-на-всього про задоволення статевого інстинкту. Цивілізована людина повинна бути вища від цього.

Інший мій знайомий розлучився з дружиною через те, що вона не була згодною з його рішенням простерилізуватися, аби в такий спосіб не загострювати проблему перенаселеності земної кулі.

Ще один знайомий так і не розлучився з дружиною. Хоча протягом тридцяти п'яти років спільного життя «він не зробив її щасливою», як повідомила вона йому під час святкування 75-річних уродин. Виявилося, що він завжди занадто багато заробляв, і це, на її думку, жахливо, бо:

1) у неї не було потреби працювати;

2) її власна самореалізація як особистості так і не відбулася, оскільки в неї не було потреби працювати;

3) вона завжди відчувала комплекс власної неповноцінності;

4) вона ніколи не мала друзів по роботі;

5) щоранку вона залишалася вдома i страждала на хронiчнi депресiї, в той час як вiн спiлкувався з iншими людьми i був бадьорим та життєрадiсним;

6) вiн завжди обривав їхню ранкову розмову на пiвсловi, i це псувало їй настрiй та створювало враження, що робота для нього важливiша, нiж дружина, i т.ін.

Крiм того, в нього завжди було занадто багато друзiв, i вона почувала себе залишеною напризволяще, власних друзiв у неї не було. Вiн не наполіг на тому, щоб у них були дiти, бо вона боялася, що вагітність зіпсує її фігуру, i про це вона зараз теж шкодує. А найгiршим, на її думку, було те, що вiн молодший вiд неї на цiлий рiк, тому зможе довше насолоджуватися життям. За умови, що вона помре першою. Відтоді вона починала цим ритуальним перераховуванням кожний спільний сніданок, обід і вечерю. Через пiвроку вiд дня святкування 75-рiчного ювiлею її чоловік потрапив до лiкарнi із серцевим нападом і невдовзі помер.

Про те, що продовження його імені – Гуґо Зіґфрід Ґарольд фон Драхенфельд – вперше згадується ще в хроніках середньовічних хрестових походів і відтоді в кожному поколінні одного з хлопчиків називають старовинним і рідкісним сьогодні іменем «Герман», я довідалася значно пізніше. А у момент, коли ми познайомилися iз Германом, менi все ще здавалося, що всі без винятку нiмцi:

1) не переходять на «ти» у звертанні одне до одного раніше ніж через півроку після знайомства;

2) перш ніж вимовити вголос кожне наступне речення, ретельно перевіряють подумки правильність його синтаксичної побудови, навіть якщо цим реченням є: «Кохаю тебе» або «Придурку ти останній». Звичайно ж, за умови, що Вам удасться викликати в когось настільки сильний емоційний сплеск;

3) завжди перелічують здачу в магазині і ретельно обмірковують доцільність кожного новопридбання, навіть якщо мова йде про пляшку кока-коли;

4) не роблять зайвих рухів, несподіваних вчинків і не говорять необдуманих слів;

5) можуть на сказане Вами у момент емоційного піднесення: «Я кохаю тебе» відповісти серйозним: «Цілком з Вами погоджуюся». І при цьому не жартувати;

6) так довго налаштовуються на створення майбутньої сім'ї, що бажання до цього з протилежного боку може просто пропасти. За умови, звичайно ж, що воно взагалі виникне.

Тому, коли Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд фон Драхенфельд подзвонив серед ночі своєму батькові Гуґо Герману Зігфрідові Ґарольдові і повідомив про своє рішення відмовитися од стипендії одного з канадських університетів, конкурс на яку він нещодавно виграв, а замість цього одружитися з дівчиною з України, з якою він познайомився три тижні тому, і вже тиждень, як вони живуть разом, – я здивувалася не лише з того, що існують німці, здатні на такі речі, а й з того, наскільки спокійно я на це все реагую. Так, ніби моєю найбільшою мрією завжди було одружитися з кимось рівно через три тижні після знайомства.

На батьків Германа це теж справило неабияке враження, його мамі навіть довелося робити заспокійливий заштрик, аби вона змогла заснути. Наступного ж дня вони разом із батьком приїхали до Фрайбурґа познайомитися з майбутньою невісткою. Попередньо вони ще раз передзвонили, щоб уточнити, в якій саме частині світу знаходиться Україна. Під час розмови всі спочатку довго не знали, з чого почати, потім мама обережно запитала, чи я вже зробила спробу отримати статус політичного біженця, аби залишитися в країні, не вдаючись до фіктивного шлюбу, а тато запитав, чи правда, що Україна колись входила до складу Литви. На прощання батьки подарували нам комплект постільної білизни і запропонували фінансову допомогу в разі необхідності.

Але почалося все це, ясна річ, із нашого з Германом знайомства. Одна наша спільна товаришка, латвійська студентка на ім'я Крісті, вирішила помститися Германові Гуґо Зіґфріду Ґарольду за те, що в одній із розмов про німецьких жінок, емансипацію, зовнішній вигляд і естетичні уподобання він дозволив собі сказати, що вигляд Крісті занадто нагадує йому німкень, які з феміністичних міркувань не користуються косметикою, не стежать за дотриманням оптимальної ваги, модного стилю в одязі та зачісці, не вдаються до кокетливої поведінки в присутності представників протилежної статі, самі за себе розраховуються в ресторанах, кінотеатрах, дискотеках і принципово не голять волосся на ногах та не висмикують вусиків над губами, не кажучи вже про манікюр. Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд як чоловік прогресивних поглядів, звичайно ж, визнає і навіть дуже підтримує природне прагнення кожної жінки до самостійності і незалежності. Але на жінку, у якої брудне волосся, в нього просто не виникає нормальної чоловічої реакції. Можливо, він ужив інакших, не таких різких формулювань, на зразок: «Тому їм зовсім не варто дивуватися, коли чоловіки їх ігнорують або сприймають лише як приємних співрозмовниць» чи: «їм не варто вдаватися до крайнощів», – чи: «Таким жінкам не варто мати справи зі мною», – або навіть іще м'якше. Але на той момент, коли я почула розповідь про це із вуст Крісті, від моменту, коли відбувалася ця розмова, минуло вже чимало часу. Тож я передаю репліку своїми словами.

Що ж стосується нашої історії, то Крісті або вважала мене втіленням жіночого ідеалу а'Іа Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, чимось на зразок lafeminafatale, жінкою, що дискредитує саме поняття фемінізму. І вирішила, що знайомство зі мною розіб'є серце фрайбурзького аристократа якщо не навіки, то принаймні на достатньо довгий період часу, аби покарати його за образу. Так принаймні мотивувала свою тодішню поведінку сама Крісті вже postfactum.

Одного дня я знайшла в поштовій скриньці – ні, не чергового листа незрозумілою мовою із запрошенням від багатого мецената скласти йому і його родині компанію під час відпочинку на Пальма-де-Мальорка, і навіть не підписане незнайомою рукою віршоване освідчення від імені того, хто настільки ж здивовано одержав таке ж освідчення, але вже від мого імені. Розігруючи сюжет своєї помсти, Крісті не пішла шляхом традиційного водевілю. Те, що я знайшла у своїй поштовій скриньці, було звичайнісінькою листівкою із запрошенням на вечірку з нагоди уродин Крісті. Забава мала відбутися надворі, і крім кількох ковбасок і миски салату, які звичайно беруться з собою в таких випадках, треба було «мати краватку в горошок, домашні капці і капелюх оригінальної форми». Знаючи схильність Крісті до ексцентричних витівок, я не особливо здивувалася, купила нове видання її улюбленого Марселя Пруста, приготувала салат із кульбаби і слухняно запаслася рештою атрибутів, вказаних у запрошенні.

Крім Германа Гуґо Зіґфріда Ґарольда, якого Крісті із загадковою посмішкою відрекомендувала мені як «самотнього філософа з оригінальною формою вислову», на забаву були запрошені ще кілька студентів факультету германістики, імен яких я не запам'ятала. На час мого приходу вони вже були заглиблені у жваву дискусію про роль метафори, структуру ліричного «я» і спосіб побудови хронотопу у творчості пізнього Ґьоте. Глобальність теми спонукала до припущення, що вони займатимуться цим до кінця вечірки. Як виявилося згодом, припущення було правильним.

Жіночу частину товариства складали представниці цього ж факультету, які ділилися бурхливими враженнями про доцентів та професуру кафедри германістики, якість проведення семінарів, теми домашніх робіт, підбір фахової літератури і под.

Крім нас із Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом та самої Крісті, ніхто з присутніх не виконав усіх умов, про які йшлося в запрошенні. Тому частина германістів виявилася в домашніх капцях, інша – у капелюхах, форма яких здебільшого була далекою від «оригінальної», ще кілька чоловік прийшло в краватках, але жодна з тих краваток не була в горошок.

– Самі собі винні, – пояснила Крісті, коли з'їли перші порції салатів і сосисок. – Метою цього маскараду було полегшити вам усім участь у поетичному турнірі, задля якого ми всі тут зібралися. Ну, а всі, хто полінувався, отримає нагоду пошкодувати про це. Отже, умови поетичного турніру:

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера;

4) пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і єдина, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що переможцями було визнано нас із Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Уже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», – правильно, – з «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського – справа, скажу я Вам, далеко не розважальна.

Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше – телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а головне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).

Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино й екзотичний десерт робили свою справу. Мені дедалі більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що всі розмови точилися довкола семінарських занять із поетики і важливості метафори в пізнього Ґьоте. Я готова була змиритися і з тим, що ніхто з німців та німкень, із якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування в цій країні, не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:

– Тебе, напевно, всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити?

– Усе одно, – сказала я, і це справді було все одно. Теплий літній вечір закликав розслабитися і ні про що не думати, я поступово напивалася і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не моє опанування структурою німецького речення, хоча він уже втретє робить мені за це комплімент, а мені – зовсім не його опанування технікою написання сонетів, хоча я вже двічі йому про це сказала. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я. Зрештою, тема й не мала нічого спільного з тим, про що думав кожен із нас.

Ці думки було озвучено рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом із такою ж багатогодинною розмовою, тривалість і жвавість якої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто – цілковито.

Під час цієї прогулянки ми зустріли дивного чоловіка, брудного й обдертого, із типовим поглядом наркомана, нашого однолітка, який почав показувати нам свою ногу і розповідати, що вона дуже хвора, тому він потребує термінової лікарської допомоги. Ми відреагували неправильно, і замість того щоб дати йому грошей, привели до найближчої кнайпи, пригостили пивом і попросили зачекати, а Герман викликав «швидку допомогу». Чоловік насторожено стежив за нашою розмовою, явно не розуміючи, навіщо ми так довго втішаємося його присутністю. А коли побачив лікарів, то зірвався з-за столу і кинувся тікати, зовсім не накульгуючи на хвору ногу.

Увечері ми зайшли до помешкання, яке винаймав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд у Фрайбурзі, і приготували вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи зміг би отримати змістовну відповідь.

– Ти не хочеш залишитися в мене цієї ночі? – запитав Герман, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природно, логічно і просто це прозвучало.

– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама завжди вчила мене, як вчили мами і всіх інших добре вихованих дівчат, що не варто починати інтимні стосунки з чоловіком занадто рано, і при цьому мала на увазі далеко не другу зустріч.

– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, якого мама теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки з жінками.

– Так, але саме це мені подобається, – навряд чи таку відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше від того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, що більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.

Ще через тиждень ми вже мешкали разом. Якщо скласти рейтингову шкалу тих, хто опинився у стані найбільшого шоку, дізнавшись про це, Крісті, безперечно, опиниться на першому місці.