Читать книгу Амаркорд (збірник) - Наталка Сняданко - Страница 41

Отже, шановний читачу, ти переглянув зібрану мною на сьогодні колекцію пристрастей. Частина екземплярів цієї колекції, мабуть, видалася тобі знайомою чи навіть банальною, як-от: «Пристрасті по-українськи» чи «Пристрасті по-російськи», ще інші можуть здатися невиправдано екзотичними: «Пристрасті по-італійськи», «Пристрасті по-німецьки» чи особливо «Аристократичні пристрасті».

Спробуй бути поблажливим як у першому, так і в другому випадках і не висувай надто строгих вимог до записок, які тримаєш у руках. Адже це зовсім не трактат, не дослідження і не літературний твір. Це звичайнісінька колекція, у якій речі зберігаються такими, якими вони є насправді, й у завдання колекціонера зовсім не входить прикрашати чи вдосконалювати екземпляри, як це роблять із своїми творами письменники чи автори мемуарів.

Ця колекція в жодному разі не претендує і на вичерпність чи всеохопність.

Наостанок я хотіла би зупинитися на суто філологічному аспекті заторкнутої мною теми.

Отже, чому саме слово «пристрасті»? Доживши до поважного як для панночки з порядної галицької родини 25-річного віку і досі не створивши навіть сім'ї, не кажучи вже про народження дитини, я змушена була почати серйозно розмірковувати над причинами і наслідками такого прикрого факту. При цьому я дійшла висновку, що однією із причин, які часто фатальним чином впливають на перебіг нашого життя, є неправильний слововжиток.

Візьмімо хоча б кохання. Щоразу, переживаючи любовну пригоду і відчуваючи легке, або й сильне, збудження при зустрічі з представником чи представницею протилежної статі, ми подумки питаємо себе: «Воно?» І в більшості випадків відповідаємо: «Нє-а». А в тих нечисленних ситуаціях, коли навіть після вдвадцяте заданого собі запитання серце ваше не перестає сполохано тріпотіти, і ви вже майже готові сказати: «О!», на вас знову опускається Його Величність сумнів, і ви відповідаєте: «А я знаю.?..»

Принаймні, так воно було зі мною. Напевно, якби мені свого часу на життєвому шляху замість численних пристрастей, захоплень чи просто симпатій відразу трапилося справжнє кохання, я давно бавила б дітей замість того, щоб перепацькувати папір. А, можливо, варто було просто назвати хоча б одну з пристрастей словом «кохання», а назвавши, повірити у сказане, і тоді все було би інакше. Воістину, «як много важить слово!»

Таких ситуацій, ясна річ, можна було б уникнути, якби ми чітко уявляли собі, на що сподіваємося, вживаючи те чи інше слово. Ну, наприклад, як відрізнити кохання від пристрасті – і що з них сильніше чи достойніше? Мені однозначно видається, що кохання, а вам?

Подумайте самі. Що привабливого нормальна людина може знайти для себе в таких страхітливих буквосполученнях: «пр», – так, ніби вам дали по писку; «ст» – важке, мов сон незайманиці; ну а про «стр» і говорити соромно. Таке слово може видертися з горла, яке от-от задусять, але аж ніяк не з переповненого жагою і адреналіном закоханого серця. Порівняти хоча б із звучанням слова: «кохання». Зовсім інша річ. М'яко, повільно, наспівно, ніжно. Округло, мов дівочі перса. Стрімко, мов спраглий пестощів прутень. Слово, яке хочеться повторювати самому, хочеться, щоб хтось повторював його для вас, про вас або принаймні у вашій присутності.

Що не кажіть, якість звучання помітно відрізняється. Та і зміст слова «пристрасть», якщо вдуматися, доволі-таки незрозумілий. Так, ніби чоловік ніяк не второпає, що до чого, а точніше хто при кому. Він «при страсті», вона при ньому, чи почуття (принаймні сильні) тут взагалі непричетні. Як на мене, що чоловік «при страсті», що «без страсті» – різниця невелика. Погана це ознака, коли людина носить свої почуття при боці. Як гаманець, пейджер або носову хусточку. Мало в цьому, як на мене, темпераменту.

Звичайно, є у слова «пристрасть» і милозвучніші синоніми: «жага», наприклад. Або «захоплення». Але на те вони й синоніми, щоб відрізнятися за змістом. Мені здається, що почуття, яке ми називаємо «пристрастю», несуттєво, але все ж таки відрізняється від того, яке мається на увазі під словом «жага», не кажучи вже про «захоплення». А почуття – це речі, що вимагають точності. Особливо, коли йдеться про їх число. Уявіть собі, що вам потрібно вжити слово «жага» в множині. Не виходить? Із захопленням – ще гірше. Йому що множина, що однина, «без різниці», як каже моя бабця. А мені зовсім не без різниці, про що саме Вам розповідати: про одне захоплення, три чи 15. А були б ви моїм чоловіком чи принаймні коханцем, думаю, тоді б ви теж прониклися розумінням важливості цього аспекту української граматики.

Якщо припустити, що мова має безпосередній вплив на дійсність, то багато речей можна пояснити. Напевно, найкраще взяти для цього поетичні тексти, адже у них, як відомо, відображаються найхарактерніші риси національної ментальності. Уявіть собі народ, чий поет, освідчуючись коханій жінці у віршованій формі, пише: «Не дивися так привітно» чи «Не милуй мене шовково»[5]. Вже не кажучи про «Утекти од тебе світ за очі»[6]. Щось подібне зустрічаємо хіба у спорідненій ментальності «старшого брата»: «Нє жалєю, нє заву, нє плачу».[7]

Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.

Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: «…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші»[8]. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?

Чи інший образ. «Встромляю в панну спис тюльпанний», – і це пише поет у кінці XX століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: «Ні подиху, ні слова поміж нами», а потім ще й задоволено завершує: «А я в траву щасливий упаду»[9]. Справді, як мало часом потрібно для щастя.

Іншому поетові потрібно ще менше:

Щоправда, не всі сьогоднішні поети аж настільки позбавлені будь-якої романтики. Дехто все ще спромагається на дещицю ліризму, описуючи, наприклад, перший поцілунок:

Красиво? Не розслабляйтеся, для дівчини все це закінчується не так вже й солодко: «І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю»[11], – зізнається їй поет, і роби з ним, що хочеш. А якщо надворі ніч, додому далеко, а трамваї вже не ходять? От тобі і романтика.

Не набагато веселіша ситуація вимальовується, якщо спробувати визначити місце пристрасті в ієрархії поетичних цінностей. Дивіться самі: «Десь на дні мого серця»[12], – каже один український поет. Мало того, що на дні, то ще й невідомо де, так, ніби окуляри, які десь поклав і тепер не може знайти.

«Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка»[13], – сумнівається наступний. «Я кохаю Вас, Надіє», – починає свій вірш третій і закінчує його: «Ти таки не слухаєш мене, проститутко»[14]. Слухали б Ви, якби до Вас так зверталися?

Часом виникає сумнів, «при» страсті такий чоловік чи вже «по» страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: «Чого являєшся мені у сні?» Так, ніби вона винна.

Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється: «Являйся, любонько мені. Хоч в сні…»[15] І будь тут мудрий.

Одним словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Європейці давно позбулися цієї проблеми. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам'яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:

Що вже казати про відомих здавна своєю галантністю французів чи знаменитих завдяки темпераментові італійців та іспанців.

Українець, у кращому випадку, витисне із себе: «Проклинаю. Цілую. Мовчки».

Така ситуація не могла не вплинути і на почуття та уявлення українських жінок І зокрема на їх уявлення про щастя. Візьмімо хоча б єгиптянок. У них із бажаннями і уявленнями ще з давніх-давен усе просто:

Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:

Чи жінку, для якої «…щастя зіткане з прощань».[18]

Звідки їм там, у Єгипті, знати про наших українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.

Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!»[19] – з гордістю стверджує одна. «Я не скажу і в пам'яті – коханий»[20], – затинається інша. Відгадайте, котра з них українка?

Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезії:

запитує український поет.[21]

– «Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала»[22], – відповідає українська поетеса.

Треба визнати, вони одне одного варті.

Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:

«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…»[23]

Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:

чи навіть застати її в момент розгубленості:

Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:

І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»[25]

З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: «Любові усміх квітне раз – ще й тлінно».[26]

Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:

Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:

Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше, напрямок втечі для себе таки знаходить:

Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки задля самовиправдання. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть галицькі поетки серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами «кохання» і «пристрасть», а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося, приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету… Але це вже, здається, хтось казав.