Читать книгу Амаркорд (збірник) - Наталка Сняданко - Страница 37

Навчання в німецькому університеті на момент описуваних подій у порівнянні з системою українською виглядало вкрай химерно. Принаймні на тих факультетах, які німці називали «соціальними нішами для безробітних», тобто закінчивши які, Ви здобували фах, застосувати який навряд чи можливо десь поза університетом. Усі різновиди філології належали сюди першою чергою, і навчання тут аж ніяк не було орієнтованим на потреби ринкової промисловості взагалі і німецького ринку робочої сили зокрема. Тут масово готували фахівців із порівняльно-історичної граматики всіх можливих мов, і ці фахівці здебільшого не володіли розмовною лексикою цих мов, а обмежувалися їх описовим, суто мовознавчим вивченням, висококваліфікованих спеціалістів із літературознавства, фольклористики, медієвістики, структурної лінгвістики, лінгвопсихології, метафористики та інших дисциплін, для яких практичний аспект застосування вважався чимось другорядним, «попсовим» та які, сповнені усвідомлення своєї елітарності, пишалися власною антиутилітарністю. Ці фахівці писали блискучі наукові праці зі своїх дисциплін, часто настільки блискучі і висококваліфіковані, що зрозуміти щось у них могло лише дуже вузьке коло втаємничених, яке працювало над тією ж проблематикою. Таким чином, вузькі кола висококваліфікованих фахівців із вузькоспеціалізованих аспектів створювали широке коло, яке поповнювало армію безробітних. Бо де, скажімо, крім кафедри німецького літературознавства, могла ще працювати людина, яка спеціалізувалася на дослідженні старонімецької лексики у творах поета Андреаса Ґриффіуса? А навіть якби її послуг могла потребувати якась фірма, де потрібно було секретарку, прибиральницю чи кельнерку, то чи могла б ця людина, із масою наукових праць, суперрідкісною і надзвичайно високою кваліфікацією і неабияким відчуттям самоповаги, працювати ще десь, окрім як за фахом? А якщо на одне місце за цим фахом претендували б четверо чи п'ятеро таких фахівців? Це вже проблема.

Але проблема ця створювалася лише після того, як людина закінчувала університет і здобувала свою рідкісну й високу кваліфікацію. Поки вона вчилася, це суттєво зменшувало проблеми державі, у якої вона в цей період не мала права просити допомоги по безробіттю, претендувати на робочі місця з повною зайнятістю і дозволяла втішатися статистикою відносного спокою на соціальному фронті. За це держава надавала такій людині право вчитися безкоштовно (за винятком символічної суми за користування бібліотекою), мати численні соціальні пільги: дешеве медичне страхування, неоподаткованість випадкових підробітків, право на пільговий проїзд у громадському транспорті, відвідання за зниженими цінами музеїв, виставок, зоопарків і т. ін. Ба більше, аби люди мали більшу охоту вчитися, на певні факультети максимально спростили умови вступу, ліквідували вступні іспити, обмеження тривалості навчання, а заодно і перевірки того, чи справді людина вчиться, чи просто рахується студентом.

Що і як вивчав студент під час семестру у ті благословенні часи, було його особистою справою. Він міг відвідувати один семінар із географії і два з морфології, а міг не відвідувати жодного семінару, як і жодних лекцій. Аби здобути ступінь магістра, потрібно було скласти по два іспити з кожної із дисциплін, які вивчав. Коли саме складати іспити – у другому семестрі чи тридцятому, студент визначав самостійно. Як і екзаменаційну тему, яку слід було детально вивчити і відповісти на всі питання екзаменаторів. Тож не дивно, що багато студентів лише робили вигляд, ніби вчаться, а самі влаштовувалися на роботу і активно користувалися своїми пільгами. Іншим, достатньо поширеним типом був так званий «вічний студент». Людина, яка переходила з факультету на факультет, постійно поглиблюючи свої знання, й у віці 45 років усе ще сповнена планів подальшого навчання та самовдосконалення. Здобувши три-чотири вищі освіти, такі особи ставали надто кваліфікованими для будь-якої праці поза університетом, і якщо для них не знаходилося академічних вакансій, то не залишалося нічого іншого, ніж продовжувати вчитися далі. Багато з них на певному етапі свого розвитку усвідомлювали, що «чим більше людина знає, тим менше вона знає насправді», і впадали у тиху, але невиліковну депресію, наслідком якої ставала неспроможність перебувати ще десь, окрім бібліотеки, і робити ще щось, окрім як відвідувати лекції і семінари. Таких людей легко було відрізнити за їхнім занедбаним зовнішнім виглядом, за розсіяним і трохи зляканим поглядом, зсутуленими плечима, за тим, що під час розмови вони ніколи не дивилися співрозмовникові в очі, могли говорити тільки про університет і свої студії, вони ніколи не слухали, про що говорите Ви, жили ізольовано, без друзів і сім'ї, заощаджували на всьому, крім книжок, і не знали іншої їжі, крім тої, яку готують у студентській їдальні. Більшість із цих людей закінчувала своє існування у психіатричній клініці.

Щойно Германові виповнилося 34, він вирішив, що закінчить навчання не пізніше ніж через 2 роки. Коли в бібліотеці він проходив повз котрогось «вічного студента», плечі його мимоволі здригалися.