Читать книгу Дві обручки - Нина Фиалко - Страница 10

Ксеня Степанівна і справді почувалася погано. Кількаденна метушня перед приїздом гостей виснажила й без того неміцний організм. Та й де тим силам узятися? Багато таких, як вона, вже давно пішли в інший світ, а їй доля відміряла довший вік. Чекала, поки онука закінчить науку в Києві й повернеться до Тернополя, де для неї все приготували, аби дитина не знала біди. Раділа, що виконала покладений на неї донькою обов’язок підтримати онуку, поки мама працювала за кордоном. Ще видати Славочку вдало заміж – і тоді можна вже спокійно померти. Була переконана, що онука в неї розумниця й зуміє серед чоловіків знайти гідного. Вона хоч і не «модель», але варта гарної пари. Відразу перед очима постав Арсен. Кого він їй нагадує? Їй уже доводилося зустрічатися з кимось, схожим на нього. Найбільше насторожила відсічена в дитинстві дідова брова – про подібний випадок вона колись точно вже чула. Невже це той Василь з її юності? Незважаючи на поважний вік – значно за вісімдесят, – Ксеня мала добру пам’ять. Вона не раз казала, що це їй кара за якісь гріхи, бо повертаючись до подій минулого життя, переживала їх ніби заново. Те хвилювання супроводжувалося великими муками, бо тепер вона дивилася на все з висоти літ і бачила всі помилки, яких не змогла уникнути колись. Як кажуть: «Аби ж то теперішній розум на тодішню силу і завзяття!» І знову спогади… Вони виринали з глибини пам’яті сторінками найпомітніших подій, яких вистачило б не на одне життя.

…Родина Штефана і Ганни Волянюків мешкала в одному з мальовничих сіл Підгаєччини, що на Тернопіллі. Звичайна українська сім’я з чотирма робочими руками і багатьма ротами. Землі подружжя мало лише кілька морґів – і це змушувало тяжко працювати, аби харчів вистачало від урожаю до урожаю. Зате взимку відпочивали, особливо у свята, коли працювати гріх. Родина сідала навколо столу і біля каганця з фігурним склом вмощувався з Кобзарем старший син Богдан. Він так гарно читав вірші, а найчастіше «Катерину», що мама, згадуючи щось своє, тихенько кінчиком хустини витирала сльозу. Маленька Ксеня тулилася до неньки і жаліла її, потискуючи руку вище ліктя. Мати винувато посміхалася і гладила дівчинку по голівці. Чи вона боялася, аби і її доньку така доля не спіткала, як Катерину, чи співчувала сироті, – Ксеня не думала про це. Їй також було шкода Катерини, але сльози не наверталися на очі.

Зрештою, лунали вдома не самі лише художні твори. Сільська «Просвіта» давала читати різні книжки з історії України і про Запорозьку Січ. Часто в хаті поверталися до питання: чому це їх у 1918 році від’єднали від України і віддали полякам?

– Мабуть, Росія побоялася патріотично налаштованих українців, які проголосили в кінці жовтня Народну республіку, – зробив висновок Штефан.

– Але чому не запитали в народу, чи хоче він того? – докучав батькові Роман, а менший Олекса тільки підтакував старшому братові, прагнучи показати, що також розуміється на політиці.

– Діти, я там не був, тому не знаю, чим керувалися наші вожді, коли розпоряджалися значною частиною свого народу. Знаєте, воно ж завжди так: пани чубляться, а в хлопів лоби тріщать… От заженуть чоловіка у глухий кут, і в тих умовах він іншого виходу не бачить, як тільки лізти в ту пастку, яку йому наставили, – відхрещувався Штефан, бо й сам не раз міркував над цим питанням.

…Довгими зимовими вечорами надворі лютувала хурделиця, а в хаті було тепло і затишно. Мама монотонно крутила веретеном, сукаючи тонку нитку з прядива чи вовни, а Ксеня й собі ставила поруч неї невеличкий кужіль і вчилася жіночої справи. Пам’ять у неї й тоді була нівроку: прочитавши кілька разів вірша, вона могла продекламувати його вже наступного вечора перед усіма членами родини. Батько гладив доньку по голові й обіцяв після закінчення сільської школи, в якій майже все викладали польською мовою, віддати її до Кременецького українського педагогічного інституту. Знання української мови дітям давала «Просвіта», вона й селян забезпечувала українською літературою.

Польща, отримавши після розподілу свої – як вона вважала – землі, боялася патріотичних настроїв українців не менше за Росію. Тому з перших днів свого панування почала наступати на їхні права. Аби швидше ополячити народ, схвалювали і пропагували змішані шлюби, а найбільше напирали на мову. Школи працювали тільки польські, і лише в деяких селах дозволяли створювати українські класи. Окупаційні уряди мають один рецепт для приборкання волі народу, і Польща не стала винятком. На щастя, по селах знаходилися патріоти, і в одній із садиб створювали гуртки, в яких навчали молодь української мови, історії та культури. Свідомі українці вважали за честь бути активними учасниками всіх патріотичних заходів.

Перше «пришестя» визволителів зі Сходу сприйняли як подарунок долі. Раділи, що нарешті Україна стане цілісною державою з одним народом і однією мовою. На той час старший брат Богдан вже навчався у Краківському університеті, де мав здобути фах магістра права, аби захищати українців на своїй землі, а менший Олекса закінчував Кременецьку українську гімназію. Ксеня закінчувала школу і також готувалася продовжити навчання. Штефан не мав великих статків, але дуже радів з того, що дав дітям освіту. Він вважав, що бики й корови поздихають, а здобута освіта – це надійний шмат хліба в руках. Інші скуповували землю, а він свої гроші вкладав у науку для дітей.

Випало так, що на Покрову до двору Волянюків з’їхалася вся родина. У селі саме гостював і Штефанів молодший брат Микола, що мешкав у Львові. Він давно закінчив Львівську політехніку і працював на залізниці. Ганна з донькою поралися біля кухні, наставляючи на стіл різні наїдки, – в селі якраз храмове свято, то з цієї нагоди готувалися у кожній хаті. Штефан витягнув зі сховку закорковану пляшку наливки, яку завжди мав для гарних гостей.

Перший тост виголосив Микола – його вважали дуже розумним, бо мешкав у Львові й завжди був у курсі всіх новин, які до села надходили не тільки із запізненням, а й доволі перекрученими та оброслими різними домислами.

– За Самостійну Україну!

– Чого це раптом? – щиро здивувався Штефан. – Москалі он тільки прийшли і навряд чи відмовляться від своїх намірів навічно приєднати до себе те, що вимушені були віддати у 1918 році.

– Штефане! Спочатку вип’ємо і закусимо, бо запах шинки так лоскоче в носі, що не годен втриматися. На повний шлунок і говорити краще, і думки світліші навідуються.

Товариство смакувало стравами, які доносила Ганна, і вихваляло господиню. Господар підливав наливку, поки язики геть не розв’язалися і чоловіки нарешті наважилися на відверту розмову. Чого Штефан тільки не довідався! Що і Микола, і його сини Богдан та Олексій вже кілька років є членами ОУН (Організації українських націоналістів). Підпільний осередок ОУН недавно створили і в їхньому селі, та це була молодіжна організація, і Штефана вона менше цікавила. Але гості переконували його, що саме ОУН приведе Україну до створення самостійної соборної держави з центром у Києві.

– У світі назріває війна, і ми, українці, маємо скористатися з цього для створення своєї держави, – пояснював Микола, і видно було, що він робив це часто, бо слова з його вуст лилися мов самі собою. Здавалося, ще трохи – і товариство повірить, що самостійну Україну всім на тарілочці піднесуть.

– Звідки така впевненість? – засумнівався й Олексій, який був менше обізнаний із планами центрального проводу ОУН.

– Повірте зверхникам, бо вони знають, що кажуть. Нам треба лише допомагати на місцях всіляко підтримувати молодіжний рух і самим брати активну участь у цій боротьбі, – закликав Микола.

– Щось мені не дуже в це віриться… – зізнався Штефан.

– Степан Бандера обіцяє домовитися з німцями, що як тільки Німеччина почне війну з більшовиками, ми проголосимо свою Незалежність, – сказав тихо Микола.

– Твоїми вустами та мед би пити… – кисло посміхнувся господар і наповнив келишки. – За цю сміливу мрію пропоную випити.

Ганна сиділа збоку і милувалася синами, які вже давно переросли батька. Високі, пишночубі, очі в обох жагучі, й такі самі патріоти своєї землі. Хоч би діждати онуків і побачити, яких вони собі дружин виберуть. Як то гарно буде, коли всі зійдуться біля великого столу, а вона пригощатиме їх усілякою смакотою!

Не відала Ганна, що у присязі члена ОУН на першому місці стояла боротьба за Українську Державу аж до повного її визволення від усіх ворогів, не шкодуючи ні власної крові, ні життя. Поки цього не станеться, іншим бажанням чи почуттям місця нема. Слухаючи розповіді гостей, які ніби змагалися, хто з них кращий патріот, Ганна зрозуміла, що віднині її родина стає учасницею усіх подій, які відбуватимуться на цій землі. Зростала тривога за дітей і за ті події, що назрівали. Поставало завдання перед кожною родиною: вижити в цих умовах, вийти зі всього з найменшими втратами членів сім’ї і не позбутися того невеликого статку, який вони надбали тяжкою працею.

Відірвавшись від сумних думок, жінка згадала про святкову випічку, яку так полюбляли її діти. Вони з Ксенкою кілька вечорів поралися на кухні, щоби свято вдалося на славу. У п’єцу стояв горщик з гарбатою із пахучих трав, тобто чаєм по-тутешньому, і Ганна розлила його по кухлях. На великій глиняній тарілці поставила їх посеред столу. Ксеня принесла чималу тарелю з пиріжками.

– Може, досить уже про політику? – запитала вона тихо, ніби боялася, що як тільки балачка про політику закінчиться, всі встануть і розійдуться.

Ганна ж хотіла, щоб у її хаті лунали пісні, як і в усіх оселях на свята. Чоловіки зважили на прохання господині, й Микола своїм дзвінким баритоном затягнув стрілецьку пісню. Її підхопили всі присутні – й оселя наповнилася співом. У кожній родині були свої улюблені пісні, без яких не обходилося жодне свято…

На село давно вже впала ніч, і лише ріжкатий місяць слухав пісні, які линули майже з кожної хати. Розходилися, коли було вже за північ. Великий Віз, що звечора визорював мало не серед неба, чіплявся дишлом за дерева над Стрипою. У повітрі відчувався морозець, а може, то так проймало холодом після теплої хати. Примовкли пісні, хоча в оселях іще світилося. Поблідлий місяць на очах ховався за дерева. Гості замилувалися видовищем сільської ночі, пригадуючи дитинство. Коли людина живе серед рідної краси, вона не звертає на неї уваги, та варто переїхати кудись, відразу помічає, як її бракує. Це вже відчули Микола з Романом, які тепер мешкали у Львові.

Ксеня слухала розмови дорослих і пишалася тим, що в неї патріотична родина з передовими поглядами. Якщо буде так, як обіцяє дядько Микола, і потрібна буде допомога молоді, вона також буде боротися за свою землю і не пошкодує життя.

Ксеня не могла визначити, коли саме, за яких умов чи обставин викресалася іскра, що розпалила в її серці любов до рідної землі. Може, це сталося ще тоді, коли, тримаючись за шорстку материну руку, йшла споришевою стежкою межи полів до Стрипи, чи як гарячої жнивної пори спрагло припадала до джерельця при березі. Вона любила край, в якому топтали ці стежки її діди і прадіди.

Слухаючи розмови дорослих, Ксеня вирішила неодмінно приєднатися до великих справ, які готувалися ще десь далеко. Вона вже чула про підпільний осередок у селі, але довідатися про його спрямування ще не мала змоги. Зустрічі там відбувалися таємно, і селяни не знали навіть, у чиїй то хаті діється.

Ще кілька днів Микола і Богдан з Олексієм гостювали в селі, зустрічалися з односельцями і здійснювали свою місію, задля якої, напевно, приїхали. Штефан поспілкувався з синами без участі Миколи і попросив їх не пхати буйні голови туди, де в цьому нема особливої потреби. Влада змінюється часто, а життя лише одне, і людина приходить на світ для продовження роду.

– Тату! Я не хочу плодити рабів на своїй землі! – вигукнув Богдан. – Ви звикли перед кожним знімати шапку і кланятися, а я цього не хочу. Чому мені поляк має нав’язувати свою мову і віру, коли в нас є свої, і не гірші? Я знаю кілька мов і пристойно ними володію, але тут, удома, в мене має бути куточок землі, де мені вільно дихається, працюється і живеться. Хіба я так багато хочу, тату? І от коли до цього прагнутимуть усі українці, тоді буде так, як ми захочемо. Для того я вступив до ОУН – щоб усім разом боротися за Україну. Не переживайте за нас, лише підтримайте і допоможіть у скрутну хвилину, якщо, не доведи Господи, вона настане.

– Що ви, діти? Хіба я іншої думки? Але батьківське серце крається від того, що у кожній боротьбі є жертви…

– З вашими молитвами нас це обмине, – запевнив Олексій і притулився до батькового міцного плеча, як колись у дитинстві. – Ви тут остерігайтеся нової влади, бо можна й не дочекатися кращих часів.

Такий молодий, а ніби у воду дивився, промовляючи ці слова. Молоді патріоти не знали тоді, що в оунівському русі відбувся перший розкол. Як то кажуть, тільки намічається булава, відразу постають три гетьмани. На цей раз лише два. Не помирилися Андрій Мельник і Степан Бандера. Після загибелі Євгена Коновальця в Роттердамі ОУН очолив Мельник. Через рік погляди двох бойових командирів розійшлися. Мельник вважав, що незалежність Україні можна вибороти тільки при допомозі іноземних держав, а Бандера у цій боротьбі покладався виключно на власні сили. Окрилені однією метою, зверхники йшли до неї різними шляхами. Тож іще на перших порах, коли тільки зароджувалася велика ідея, у підвалини її була закладена бомба сповільненої дії. Керівна верхівка наступала на ті самі граблі, що й на початку століття, та й не раз до того.

Золотий вересень1939 року. Минуло кілька місяців – і до села нагрянули перші представники нової влади. Застали переляканого війта за трапезою у власній господі й показали братерські наміри жити в мирі та дружбі, допомігши йому спочатку впоратися з обідом. Потім наказали скласти списки хазяїв, котрі мали поділитися своїм добром для створення колгоспу на селі. Папери були написані, але добровільно з нажитим добром ніхто прощатися не хотів. Господарі вважали, що з ними мали би спочатку порадитися, а там би й домовилися, що здавати до колгоспу, а що й собі можна зоставити, адже в кожного були діти. Поляки як чогось хотіли від селян, то спочатку висилали перемовника і тоді досягали компромісу. Совіти, мабуть, звикли тільки наказувати, а радитися з кимось у них не було заведено. Відчувши несподіваний спротив, з Підгайців прислали кілька підвод із червоноармійцями і дали непокірним родинам годину на збори в далеку дорогу. З собою дозволили взяти не більше тридцяти кілограмів речей. Як людина-господар може відреагувати на те, що її назавжди забирають з обійстя і везуть невідомо куди? В першу чергу збирали дітей і харч для них, щоб у дорозі не повмирали з голоду і не позамерзали. У такі екстремальні хвилини думати слід було насамперед про це.

Десять найзаможніших сімей того дня відправили підводами до Бережан, де формували товарні поїзди до Сибіру. На їхні обійстя, мов круки, накинулися «визволителі» і звезли все до фільварку – колишнього панського маєтку. Пили й гуляли кілька днів, а потім згадали, що прислані сюди створювати колгосп.

Цього часу вистачило, щоб місцеве населення поховало рожеві мрії до глибокої кишені, і поки влада розважалася, рятувало своє майно. У кожному дворі було дві-три корови, бички на випас і багато дрібної живності. Саме осінь, багато різної птиці як на річці, так і у дворах – і все це мають зараз забрати. Частину корів відігнали до лісу, птицю вирізали і засолили, щоб не так в очі впадала. Тоді й почали люди будувати перші криївки. Стодола велика, ніч довга, робочих рук не бракує, то чого лінуватися? Для свого ж блага! Копали на городі, в пивниці й навіть на подвір’ї. Замаскований вхід до криївки знали тільки домашні, але нікому, навіть близьким родичам, не показували і не хвалилися, що вона у них є.

Старий війт, який за своїм обов’язком мав стояти на сторожі громади, що його обирала, налякався не на жарт. З одного боку, боявся нової влади і намагався їй догодити, а з іншого – знав, що червоноармійці повернуться до міста, а він залишиться в руках односельців. Всяке може трапитися, і винуватого не знайдеш. Викликав до себе кількох поважних чоловіків і запропонував їм не опиратися новій владі, бо чим це обернулося минулого разу, всі бачили. Порадив поділитися майном, яке можна нажити знову, зберігши свої сім’ї. Громада всю ніч обговорювала війтову пропозицію, і на ранок вчинила так, як він сказав.

Фільварок наповнився худобою і живністю, яку треба було доглядати, але ніхто не пішов добровільно прислуговувати новій владі. Та це тривало недовго. Варто було комусь зробити перший крок, як охочих працювати біля чужого майна знайшлося чимало.

Залагодивши вже й цю проблему, надіялися, що нова влада заспокоїться і залишить громаду в спокої. Та не такі плани були в уповноважених. Північ, Сибір і Казахстан вимагали свіжої робочої сили, що поповнила б ту, яка катастрофічно вимирала в тяжких умовах. Як тільки відправляли ешелон із Бережан, на його місце подавали новий – і все починалося спочатку. На села групами наїжджали червоноармійці й продовжували шукати ворогів нової влади та насильно наповнювати ними товарні поїзди. Тут у пригоді ставали криївки, де можна було перечекати біду.

Націоналісти на деякий час принишкли. Говорили потім, що москалі поводилися з мирним населенням поза всякою логікою. Оунівський рух тільки набирав сили і допомогти селянам військовим протистоянням ще не міг. Мирне населення звикло до постійних утисків та принижень з боку поляків, а тепер швидко переконалося, що який би завойовник зі Сходу чи Заходу не прийшов, омріяної волі він українцям не дасть. Її треба відібрати силою, тож без власної армії не обійтися. Після півторарічної більшовицької окупації селяни й інтеліґенція ще більше згуртувалися навколо оунівських провідників і надіялися на зміну ситуації. Велика частина людей сподівалася, що визволителі врешті-решт наситяться й утихомиряться. Якщо комуністи прийшли надовго, то мали б зрозуміти, що знищувати власний народ не годиться. Так вважав кожен християнин, котрий щонеділі ходив до церкви і надіявся не тільки на Боже змилування, а й на здоровий глузд «визволителів».