Читать книгу Дві обручки - Нина Фиалко - Страница 9

У тернопільському помешканні кипіла робота. Пахло свіжими пиріжками і печеною качкою. Холодильник був забитий різними салатами та іншими делікатесами. Це Наталка зателефонувала з Італії своїй подрузі й попросила, щоб та допомогла мамі приготуватися до приїзду гостей. Як би не складалася ситуація, а українці завжди прагнули показати свою гостинність. Часто самі недоїдали, але гостей приймали на тому рівні, на який лиш були спроможні.

Ксеня Степанівна була задоволена онукою, що та не знехтувала звичаями і погодилася привезти нареченого, аби й родина могла сказати про нього свою думку ще до одруження. Великого весілля не планували, бо мати в Італії, а бабуня сама не впорається з весільними клопотами. Наталка вирішила віддати кошти дітям – нехай вони витратять їх на свій розсуд: чи поїдуть у туристичну подорож, чи з київськими друзями відсвяткують. Зривається поїздка Славуні за кордон, але бабуня тільки рада тому, бо з ким вік доживатиме? Хоч і нездужає, але хотіла би ще правнуків дочекатися.

Ксеня вважала себе щасливою жінкою, бо діждала цих благословенних днів, а скільки людей її покоління не встигли ні сім’ю створити, ні тим більше онуків дочекатися… У пам’яті спливали спогади, і на очі набігали сльози. Жінка вийшла на балкон і стала вдивлятися в темряву. Після вечірнього мороку небо вже очистилося, прояснилося й посвітліло. Було нерано. Над містом тремтіли зорі, зривалися зі свого невидимого небесного віття й летіли, здавалося, в озеро, щоб там, на тиховодді, розквітнути лілеями – білими й жовтими. У повітрі потягнуло прохолодою, і жінка відчула, що трохи змерзла. Вже хотіла повернутися до хати, як небо вибухнуло салютом. Різнобарвні іскри розсипалися на всі боки й сповістили тернополян про народження нової сім’ї чи нащадка. Складалося враження, що свято у людей мало не щодня.

От і в неї настав щасливий день, але на таку дорогу забавку вона ніколи не витрачала б грошей із пенсії. А хто може собі таке дозволити, нехай тішиться, бо радість і святковий настрій нечасто приходять до хати.

Старенька навела порядок, щоб уранці, коли поїзд примчить її гостей до Тернополя, трикімнатна квартира сяяла чистотою і огортала затишком. Лягла спати, але натруджені руки боліли і не давали забутися у сні. Довго переверталася з боку на бік і намагалася уявити обранця онуки, та з тим і заснула. Ніби тільки притулила голову до подушки, а вже дзвінок у двері. Слава мала ключі, але хотіла дати бабуні час причепуритися з ночі, щоб та не ніяковіла перед новими родичами. Ксеня Степанівна швиденько вдягла приготовлену звечора сукню, зібрала у вузол довге кольору вранішнього туману волосся і поспішила до дверей.

– Доброго ранку, бабуню! Вибачте, що не даємо спати, – онука обняла стареньку і поцілувала. – Знайомтеся. Це мій коханий Арсен, а це Василь Федотович, якого він вважає своїм батьком, наставником, дідом… і ким там іще? – подивилася вона на хлопця – чи всі звання перерахувала.

– Здрасьтє! – відповіли чоловіки в один голос і по черзі поцілували старенькій руку.

– Доброго ранку! Проходьте до хати. Чим багаті, тим і раді. Ти тут господиня, ти й порядкуй, – сказала старенька онуці. – Моє місце на кухні, а ви вмийтеся – і будемо пити каву.

Слава метушилася по хаті, а гості не знали, куди стати. Кімната гарно умебльована, на підлозі килими, і куди не кинь оком – усюди видно дбайливу руку господині. Дівчина віднесла сумку до своєї кімнати, а чоловікам подала чисті, мов сніг, рушники й спровадила до ванної.

Ксеня Степанівна нарізала на тарілку сир до кави й розмірковувала, чому це у зятя нема батька і як викликати гостей на відвертість, щоб отримати відповіді на всі запитання, які поставила перед нею донька, телефонуючи з Італії. Наталка могла б і сама приїхати заради такої оказії: одну ж доньку має, а не десять.

Біла скатерка, якою Слава застелила стіл, разила очі. Сонце весело зазирало у вікно, ніби хотіло допомогти створити святковий настрій. Молода господиня пурхала від кухні до кімнати і зносила наповнені тарілки. Кавування швидше нагадувало святковий обід, тільки без спиртного. І не тому, що його не було в хаті, а тому, що забули поставити. Жіноче товариство рідко вживало спиртне, чоловіки горілки купити не здогадалися, а нагадати посоромилися. Смачна їжа вразила гостей, бо в їхньому холостяцькому домі такого давно не було. Василь Федотович щиро радів, що онук потрапив у добрі руки й матиме сімейний затишок, якого не знав донині.

Заваривши каву, Ксеня Степанівна й собі сіла за стіл. Вона поглядала то на майбутнього зятя, то на його діда, і помітила велику схожість між ними. І раптом її увагу привернули кошлаті брови старого. Половинки правої брови не було. Жінка так прикипіла поглядом до старого зморщеного обличчя чоловіка, що тому стало незручно. Йому часто доводилося витримувати на собі допитливі погляди, особливо в часи, коли жінки приглядалися до його зовнішності. Тоді рука його мимоволі тягнулася до брови, і, не чекаючи запитання, чоловік пояснював:

– Це в дитинстві «добрі люди» брову відтяли батогом.

Цю ж фразу він повторив і сьогодні. Ксеню Степанівну ніби хто окропом обдав. Вона вже колись ці слова чула… Стареча пам’ять запрацювала так швидко, як тільки могла. Жінка вичавила з себе вимушену посмішку, але розглядати обличчя Василя Федотовича не перестала. Від її погляду він стрепенувся і обм’як: «Так, це вона!» Вони дивилися одне на одного, не відриваючи погляду. В очах чоловіка засвітилася радість, бо його надія справдилася, а жінку здогад радше засмутив.

Не допивши кави, бабуня підвелася, попросила вибачення і пішла до своєї кімнати. Молоді не помітили, як у старенької затрусилися від хвилювання руки й на очі насунулася чорна хмара. Лише дід відчув зміну настрою жінки, з якою вона не змогла впоратися відразу. Потрібен був час, щоб зібратися з думками, які враз потоком ринули як на неї, так і на нього.

Василь Федотович подякував за сніданок і повідомив, що хоче пройтися містом і подивитися, як воно відбудувалося після війни. Молоді не заперечували і, не відчуваючи, що між старими пробігла чорна кішка, зайнялися своїми справами.

Старий фронтовик іще вранці звернув увагу, що місто відбудоване і про воєнні роки в ньому вже ніщо не нагадує. На місці великого ставу колись протікала вузенька річечка. Місто все було в руїнах. Тоді через греблю від ставу росли високі очерети, а тепер тут розбитий гідропарк. «Як час усе змінює!» – дивувався Василь Федотович. Колись тут було непрохідне болото, а недавно на цьому місці примудрилися великий торгівельний комплекс збудувати. Все тепер є, тільки живи і тішся. А його дитинство минуло у таких злиднях, що страшно й згадувати.

У парку людей було обмаль, бо травневі свята місцевий люд використовував для того, щоб упорядкувати городи, дачі, допомогти батькам на селі. Старий вибрав лавку під крислатою вербою, що довгим гіллям пила воду із невеличкого штучного озерця. Зелена вода повністю вкрита лататтям, але лілій ще не видно. Дивовижна краса настільки заполонила серце цього сивого, зігнутого роками чоловіка, що йому на очі навернулися сльози. Така плакуча верба росла на їхньому городі біля річки, у селі неподалік від Кіровограду. В його багатодітній родині спочатку було все як у людей, аж до тридцять другого року. Василько тоді був ще малий і не дуже розумівся на політиці, але після того, як його батька в районі дуже сильно побили, так, що він через добу помер, малі й великі відразу зрозуміли, що скоро всім настане кінець. Харчі з хати представники влади вимели, тож мати не уявляла, як має сама прогодувати всіх дітей. Восени, поки ще були буряки і картопля, смерть обминала їхню оселю. Навесні від голоду і виснаження померла ненька, бо не могла дивитися в голодні очі дітей і все віддавала їм. Голова сільради колись був у добрих стосунках з його батьком і не хотів, аби й діти вимерли з голоду. Наполіг у районі, аби їх забрали до притулку. Через тиждень до села приїхала підвода з уповноваженим і зупинилася біля двору Зубкевичів. Діти збилися в одну купку і голосно плакали. Старші як почули, чого хочуть дорослі, відразу розбіглися. Двох ухопили і силоміць посадили на віз. Василь тоді був малий і хотів вчинити так, як його старші брати, але їздовий з усієї сили уперіщив його батогом. Від пекучого болю хлопець вхопився руками за обличчя й відчув, як гаряча рідина тече поміж пальцями. Його жбурнули на воза, і він, скрутившись «калачиком», пролежав так аж до міста. Ніхто не звертав на нього уваги, тільки сестричка, притулившись до нього, тихенько плакала. Тоді-то він і позбувся частини брови, що й стало його довічною міткою.

Сидів Василь Федотович під вербою і згадував найтяжчі сторінки свого довгого життя. Ніхто ніколи не просив його розповісти, як йому було всі ті роки. А іноді хотів з кимось поділитися тим, що залягло глибоко в пам’яті, зняти напруження. Це зараз маєш хоч і невелику, але все-таки пенсію від держави і можеш твердо розраховувати на неї. Нема як розкошувати, але ж і з голоду не помреш А тоді були страшні часи. Дай, Боже, щоб таке ніколи не повторилося. Люди помирали щодня, особливо діти. Ніхто не міг зрозуміти, чому забирають хліб із хати – той, який мама з татом виростили на своєму полі.

Того дня заюшеного кров’ю хлопця доправили до медпункту, а сестричку віддали якійсь жінці. Василько думав, що після перев’язки він знову побачиться з нею, але то була їхня остання зустріч. Більше він її ніколи не бачив. Чи померла, чи дали нове прізвище, і тому Василь не зміг довідатися про її подальшу долю. Його відправили в один із притулків для сиріт у Запорізькій області. Там він пробув до 1939 року. Перед призовом до Червоної армії навідався у рідне село, сподівався знайти когось із родини, але сусіди повідомили, що старші його брати померли напровесні тридцять третього. Ніхто не зміг допомогти сиротам, бо кожен боровся за власне виживання. Голова сільської ради намагався їх іще раз відправити до притулку, але вони невідомо з яких причин нізащо не хотіли туди й обрали шлях у небуття…

Серце защеміло за родиною, яка згинула протягом одного року і залишила його самого на цьому світі. Пригадав Василь, як наприкінці тридцять п’ятого до них привезли новачка і поселили в кімнаті поруч із ним. Арсен Ратушняк – так звали новенького – дуже відрізнявся від інших дітей у притулку. Відразу було видно, що до того хлопець харчувався набагато краще від них, і він не видавався переляканим, на відміну від багатьох. Кілька днів ні з ким не розмовляв, але як тільки усвідомив, що неволя у притулку – надовго, ніби розмерзся.

Довгими вечорами, коли всі вже лежали у ліжках, Арсен розповідав такі цікаві історії, що діти тільки роти роззявляли. До цього часу хлопець читав багато книжок і ходив до звичайної школи у Запоріжжі, тому мав набагато міцніші знання, ніж діти в сиротинці. Чому його відправили до притулку, Арсен признався аж тоді, коли їх записали в сержантську школу.

Котроїсь неділі, коли курсантів відпустили на кілька годин до міста, хлопці взяли по брикетику морозива й сіли на лавку в парку. Грошей на щось ситніше не вистачало, тому задовольнялися малим.

Арсен першим запитав Василя про батьків, а потім довго роздумував, чи варто розповідати про своїх. Василь відчував, що товариш хоче поділитися наболілим, але вагається. Обличчя його стало похмурим, і видно було сльози на очах.

– Якщо тобі не хочеться розповідати, то я не примушую, – обізвався Василь. – Ти сам почав цю розмову…

– Не впевнений, чи ти мене правильно зрозумієш… – вагався Арсен, мнучи в руках пілотку.

– Ми ж друзі, то спробуй розповісти так, щоб було зрозуміло.

– Моїх батьків заарештували і відправили на Соловки, – озираючись навкруги, мовив хлопець. Він ще й досі боявся, аби їх ніхто не підслухав.

Василь нічого не знав про репресії щодо інтелігенції і всіх «неугодних» режимові, але другові щиро співчував. Вірив, що такого гарного і розумного хлопця погані люди виховати не могли.

– Їх вважають ворогами народу, а дітям ворогів всюди закрита дорога в цій країні. Ти це розумієш? – розпалювався Арсен.

– Ніхто тебе не вважає ворогом народу, мені навіть на гадку таке не спало б, – заспокоював його Василь. – А в тебе є зв’язок із батьками?

– Який зв’язок? Вони там у таборах відрізані від усього світу. Та й невідомо, чи ще живі…

– У тебе ще хоч надія є колись зустрітися зі своїми, а от у мене жодної… Ти для мене найрідніший у цьому світі. Давай домовимося ніколи не розлучатися! – виголосив Василь і відразу замріявся – як було б добре колись дружити сім’ями і завжди підтримувати один одного.

– Дружити будемо, але ходити, як коням в одній упряжці, нам не дадуть. Закінчимо сержантську школу, розподілять нас по різних частинах – і тоді спробуй з’єднайся. Дому, який би нас прив’язував, нема ні в тебе, ні в мене.

– Ми ж не військові, закінчимо службу в армії та й можемо оселитися в одному місті чи селі. Знайти гарних дівчат, завести дітей… – мислив уголос Василь.

– Який ти, Василю, наївний! Німці вже на Польщу напали, а там невдовзі й на нас посунуть. Наше керівництво все знає, тому й штампують вояків для неминучої війни. Тебе ж не питали, чи хочеш ти стати військовим?

– Не питали. Навіщо ж тоді Молотов з німцями договір підписав? – дивувався Василь.

– Ти звідкіля про це довідався? Мовчи, якщо хочеш свою шкуру зберегти, – оглядаючись, мовив Арсен. – Великі світу цього з такими, як ми, не радяться і не люблять, коли ти хочеш знати більше, ніж тобі належиться. Чим менше цікавишся політикою, тим спокійнішим буде твоє життя. Пригадую батька, який працював інженером на заводі і мав необережність запитати в іншого, такого ж, як і сам, про їхні новітні розробки, що проводилися в іншому цеху. Через кілька днів його викликали до спецчастини заводу й запитали, чому це його так цікавлять нові розробки. Батько здогадався, що про невинну розмову зі співробітником його відділу вже знають на вищому рівні. Увечері він розповів про це мамі й попросив, про всяк випадок, приготувати в дорогу речі. Через кілька днів його забрали, а ще через два дні вночі прийшли й за мамою, бо вона працювала кресляркою у технічному відділі. Прикро те, що за мене ніхто не заступився і не запропонував допомоги. У батька є брат, але він відрікся від нас. Страшно усвідомлювати, що треба всіх боятися, бо невідомо хто тебе зрадить, – говорив Арсен.

– І ти не пробував дядька знайти після того, як вийшов із притулку? – дивувався Василь, на якого не справили враження побоювання товариша.

– А навіщо? Тепер я можу обійтися без нього, а тоді мене втішило б навіть добре слово, але я його не почув.

– А, може, вони мають якісь відомості про твоїх батьків? – не вгавав товариш, бо сам би не витримав і обов’язково пішов би до дядька, щоб хоч у боягузливі очі родичеві подивитися.

– Може, колись так і вчиню, але зараз я ще не готовий пробачити йому те, що він зневажив моїх батьків.

Арсен виявився далекогляднішим за Василя. Після закінчення навчання курсантів справді розподілили по різних частинах. У невеличких трикутниках товариші повідомляли один одному тільки скупі чоловічі новини, в яких не було нічого особливо нового і цікавого. Одноманітні солдатські будні. Арсен писав листи обдумано, аби не дати цензурі найменшого приводу звинуватити і його, як сина ворогів народу, у зраді Батьківщини.

Війна захопила товаришів кожного по-своєму, але відступали і терпіли поразку за поразкою однаково. За роки війни відбулося чимало передислокацій військових частин, і доля знову звела товаришів аж у госпіталі. Василь був поранений у Корсунь-Шевченківській битві, Арсен – при форсуванні Дніпра. Тяжка доля випала піхотинцям, які своїми ногами міряли простори рідної землі спочатку до Волги, а потім у протилежному напрямку. У численних боях вихованці сирітського притулку змужніли і стали досвідченими воїнами.

Після цієї останньої знакової зустрічі товариші зрозуміли, що доля пов’язала їх навік. Фронт швидкими темпами просувався на Захід, і всім було вже очевидно, що війні скоро настане кінець. Поранення в обох були серйозні й потребували довгого лікування. Після госпіталю давали ще відпустки для оздоровлення в рідних домівках, але обом нікуди було йти – і товариші рвалися на фронт, щоб війну завершити в Берліні.

Спочатку Василя викликали до воєнкома і повідомили, що німців доб’ють уже без його допомоги, але досвідченому воякові доручать не менш відповідальну роботу. Воєнком розповів про створення спеціальних груп червоноармійців, які будуть направлені в західні області України для встановлення там радянської влади. Василь не вникав у суть нового призначення, але попросив воєнкома, щоб разом із ним до цієї роботи залучили і його товариша. Той записав прізвище і обіцяв посприяти, якщо він їм підійде. Василь здогадався, чому Арсен може не підійти для нового завдання, тому не признався йому, що просив воєнкома, аби друг не страждав, якщо відмовлять.

Пізніше хлопці довідалися, що людей добирали у спецзагони за кількома критеріями: добре володіння українською мовою, парубоцьке становище і вміння вести партизанські бої. Піхотинці добре орієнтувалися на місцевості й легко вписувалися в ті завдання, які ставило перед ними вище командування.

Арсена викликали на співбесіду через кілька днів. Довго з ним розмовляли, але зрештою також зарахували до того спецзагону. Тиждень лекцій політрука – і озброєні автоматами червоноармійці, зі спеціальними мішками, у яких лежали новенькі однострої воїнів УПА, вже крокували вулицями нещодавно звільнених від фашистів міст і містечок. Скільки подібних загонів відправили на захід, хлопці не відали, але що було їх багато, знали точно. Для координації дій між групами було налагоджено надійний радіозв’язок. Керував їхнім загоном майор Кочетков із Воронежа. З перших днів на своїй посаді він став проявляти жорстокість до підлеглих, хоч усі бійці мали військові звання. Лейтенанти, майори і лише кілька сержантів, – всі вони були українцями, лише майор Кочетков – росіянином.

На початку весни 1944 року через Тернопільщину проходив німецько-радянський фронт. Ще не встигли люди вільно дихнути і загоїти рани після приходу «визволителів», як на їхню землю повернулися перші «благодійники» з іще жорстокішими й нахабнішими намірами. У кожне велике село призначали уповноваженого нової влади, який допомагав місцевому війту (старості) встановлювати новий порядок. Отакими уповноваженими спочатку були призначені червоноармійці Василь і Арсен. Зовні все виглядало ніби й правильно, бо кожна нова влада ставить своїх довірених людей, але місія цих уповноважених була дещо іншою, і аж ніяк не мирною. Перед тим червоноармійців учили, як втиратися в довіру до місцевого населення, щоб легше розпізнавати його настрої, як шукати лояльних людей і з їх допомогою виявляти зв’язки молоді з бойовиками УПА, а потім нещадно за це карати.

Після розгрому гітлерівської Німеччини для Радянського Союзу ворогом номер один стали бандерівці з їх ідеєю відновлення самостійної України. Розвідка доповідала у верхи про створення великих бойових підрозділів на теренах західних областей і про те, що вояки УПА мають велику підтримку серед місцевих мешканців. Основним завданням спеціальних загонів було відрізати вояків від населення і знищити їх.