Читать книгу Дві обручки - Нина Фиалко - Страница 4

Через кілька днів після свята Перемоги Арсен мав виїхати до Краматорська, але не встиг повідомити про це Славу. Не чекаючи, поки минуться вихідні, зібрав речі й попрямував до залізничного вокзалу. Тікав від дівчини, з якою посварився, і від друзів, які в понеділок сміялись би з нього через синець під оком. Однокурсники знали, яким способом він заробляє гроші, але що йому ще й палицею «доплатили» – цього він не хотів показувати. У поїзді заліз на верхню полицю й не спускався з неї, поки не виспався.

Раніше, коли повертався до рідного міста, відчував у серці солодкий щем, та цього разу отруйна гадюка настільки глибоко туди заповзла, що його ніщо не тішило. Аби не гаяти часу, відразу по приїзді звернувся у відділ кадрів заводу, на якому мав проходити практику. Великої тяги до інженерної справи в Арсена не було. Креслення у виші йому завжди робили хлопці, бо в нього не вистачало терпіння сидіти ночами і морочитися з розрахунками. Арсен мав можливість заробити гроші легшим способом і щедро платив хлопцям за виконані курсові роботи. Та в його рідному місті вулиці не знали політичних баталій, і заробити можна було тільки власною працею. А що він не збирався сидіти все літо без діла, то попросився, аби його на кілька місяців узяли на завод.

– Ви, юначе, спочатку познайомтеся з виробництвом, потім ми вам призначимо керівника практики, і вже з ним ви зможете домовитися про роботу, за яку платять гроші. У нас трохи затримка із зарплатою і вільних вакансій обмаль. На штамповку підете в цех? – запитала жінка поважного віку і через окуляри подивилася на Арсена.

– Спочатку вчиню так, як ви радите, і пораджуся з керівником практики, – знітився хлопець, бо до станка ставати і гадки не мав.

Колись його дідусь, ветеран заводу, спеціально приводив сюди онука на екскурсію, щоб той добре навчався у школі, бо робота інженера вимагала ґрунтовних знань із фізики та математики. Старий був настільки залюблений у завод, на якому минуло все його життя, що іншої професії для онука не бажав.

Знайомство з виробництвом Арсен розпочав із цехів. Відразу помандрував великою територією до складального цеху, в якому працював його дідусь. Колись ця велика територія була заставлена різними машинами, які чекали на вправного господаря, що вивів би їх у поле, а тепер тільки вітер ганяв з кута в куток різний непотріб. У цеху було тихо, ніби це не виробництво, а занедбаний склад. Лише в глибині працювало кілька машин, і біля них метушилися люди з інструментами. Враження гнітюче. Надія заробити на цьому підприємстві грошенят відразу розвіялася. Хлопець був хоч і не дуже практичний, але зміг оцінити становище, в якому опинився завод. Колишню велич його працівники бачать лише уві сні. Куди поділася армія робітників, які колись тут працювали? І коли тут був востаннє його дідусь, і чи бачив він, до чого довели його завод?

Інженер технічного відділу щиро здивувався, коли довідався, що ще не перевелися люди, які хочуть стати інженерами. Тепер усі йдуть у бізнес і торгівлю, а в завод із довгим циклом виробництва гроші вкладати ніхто не поспішає. У великих кабінетах, в яких колись інженери товклися мало не один на одному, тепер сиділо лише кілька чоловік. Залишилися, мабуть, або найвідданіші, або настільки непутящі, що не змогли реалізуватися в іншій сфері.

– Якщо хочеш здобути гарну професію, – раптом запропонував керівник, – я тебе учнем до найкращого токаря або фрезерувальника направлю, можу і до зварювальника. Такі спеціалісти через пару літ будуть цінуватися на вагу золота, тож і праця їхня буде краще оплачуватись, ніж в інженера. У відділі я не можу тобі роботу запропонувати: нової техніки ми не випускаємо давно, тож і креслярських замовлень нема.

Забриньчав на столі апарат, і керівник забув про Арсена. З цеху телефонували, що бухгалтерія знову не оплатила рахунки за комплектуючі деталі, і люди знову залишаться без роботи.

– Господи, як же мені це набридло! – буркнув заввідділу і потім звернувся до Арсена. – Чого стоїш? Іди додому, подумай добре і приходь завтра. Тоді й вирішимо, що з тобою робити.

В Арсена навіть думки ніколи не виникало, що він колись має начепити на очі захисні окуляри і цілий день стояти біля верстата. Це ж, напевно, тяжко і непрестижно. Керівників у білих сорочках і строкатих краватках бачать усі, а хто бачитиме його, коли станок стоятиме десь у дальньому кутку, куди й повітря не доходить, не те що люди? Відчув, що бракує поруч людини, яка могла б дати добру пораду. Дідусь відстав від життя і не пам’ятає, коли востаннє був на заводі. Скільки ж це треба відстояти за станком, щоб заробити кілька сотень гривень? Он у столиці кілька годин потупцяєш із транспарантом, вигукнеш кілька разів «Ганьба!» – заплатять сотку чи дві новенькими купюрами, тепленькими, мабуть, щойно зі станка. Там тільки назрівають великі політичні події, за літо можна стільки заробити грошей, що токареві й не присниться…

Прийшов хлопець додому, а дід здивовано вилупив такі самі, як і в онука, очі й мовчить. Чекає, поки той сам почне розповідати, звідки з’явився, як сніг на голову.

– А поїсти у вас є щось? Я ще нічого не зробив, а вже виголоднів, – промовив Арсен, бо не знав, що краще сказати дідові, аби не образити його.

Старий насипав у тарілку супу і поставив перед онуком:

– Їж, мама старалася…

– Дєд, а ти коли востаннє був на заводі? – запитав хлопець, доїдаючи суп.

– Мабуть, років зо п’ять тому… – старий потер чоло, бо вже й не пригадував, коли його як ветерана запрошували туди.

– Від твого заводу вже нічого не залишилося, і тепер я думаю, що марно вчився стільки років на інженера, – заявив Арсен так упевнено, що в старого аж у жилах похололо. – Я тебе, дурний, завжди слухав, а тепер переконуюсь, що марно. Інженери нині не в пошані, і ніхто їх не потребує.

– Арсенку, а хто ж підніматиме нашу промисловість, коли старі вимруть, а молоді думатимуть так, як ти?

– Це не моя проблема. Мені треба думати, як влаштувати своє життя. Завтра йду на завод, владнаю практику і повертаюся до столиці. Там є робота і друзі… – розмірковував Арсен уголос, хоч серцем відчував безмовний докір старого, змореного важким життям діда, якого не мав чим потішити.

Після обіду Арсен помився й не знав, до чого прикласти руки. Відколи мати пішла від них, вони з дідом училися хазяйнувати удвох. А як це в них виходило, можна тільки здогадуватися. Їжа завжди проста і скромна, бо пенсія в старого не така, щоб можна було шикувати. До порядку дід онука особливо не привчав. Тож тепер Арсен ходив по хаті і щось собі метикував, а потім не витримав:

– Дєд! Хочу почути від тебе відповідь на одне питання. Делікатне, правда, але воно мене гризе, а я не маю з ким порадитись.

– Ти ж знаєш, що я готовий говорити з тобою на будь-яку тему, – старий тішився, що онук не поспішає нікуди, бо йому так набридло самотньо сидіти у чотирьох стінах.

– Що тобі відомо про бандерівців? – наважився Арсен і побачив, як напружилося обличчя старого.

– Чому це ти раптом ними зацікавився?

Онук розповів, що познайомився з дівчиною-галичанкою, яка припала йому до душі, але вони розійшлися через різні погляди на боротьбу вояків УПА. Те, що він чує з телевізора і радіоприймача, – один бік медалі, а йому хотілось би знати й інший, що не всім доступний.

– Я колись воював у тих місцях, але тоді проти повстанців велася активна партійна пропаганда. Називали їх ворогами народу і нищили цілі родини. Я не можу тобі всього розповісти, бо це моє сокровенне, але через деякий час мої погляди на ті давні події змінилися. Ми тоді вірили тільки партії і вважали, що помилятися вона не може. Тепер відкрили багато архівів із грифом «Цілком таємно», тож історики можуть дослідити, хто на чиїй стороні воював. Я тобі по-простому поясню, щоб легше було зрозуміти. Ми прийшли на їхні землі, роздерибанили все, що вони наживали роками, найбільш заможних та інтеліґентних відразу відправили на новобудови Півночі та Сибіру. Тобі б таке сподобалося?

– Я взяв би зброю до рук і захищав би своє, – імпульсивно мовив Арсен.

– То вони ж це й зробили, але сили були дуже нерівними. Нас кинули туди великими групами і дали дозвіл на будь-які дії, щоб якнайшвидше знищити непокірних. Війна вже закінчилася, і рядові бійці прагнули повернутися додому. Колишня влада воювати з мирним населенням добре навчилася ще до початку війни. Одних морила голодом, інших висилала на Соловки. Переможці отримали ордени і пільги до кінця життя, а непокірні – по 10–15 років таборів. Повернутися звідти пощастило далеко не всім. І от ця купка вцілілих людей домагається, щоб їхны права зрівняли з тими, які мають ветерани війни, – докладно пояснював дідусь.

– То хіба ж це важко зробити? – ніяк не міг Арсен зрозуміти проблеми у такому простому питанні.

– Неважко, але ж не всі думають так, як я. Росія не хоче визнавати бандерівців за визволителів своєї землі, бо тоді треба визнати свою помилку і погодитися з думкою західняків, що радянська армія була окупантом і ні за що знищила тьму-тьмущу людей. Комуністи своєї провини ніколи не визнають.

– Та їх же мало залишилося, то хіба варто зважати на думку тієї малочисельної партії? – не вгавав Арсен.

– Серед людей мого покоління чи не в кожному сидить комуніст, навіть якщо він не був членом партії, – настільки активно велася пропаганда за колишньої влади. І поки ще живе хоч один комуніст, добровільно ніхто своєї поразки не визнає. Одна надія на вас, молодих, в яких нема цього плеканого роками фанатизму. Найкраще цю проблему міг би розв’язати президент, але для цього потрібна політична воля, щоб одним указом поставити врешті крапку в обговоренні теми «Україна в Другій світовій війні». Полякам пробачили, власівцям також, а от своїм, українцям – не можемо.

– Дєд, поки моє покоління доросте до такої свідомості, щоб визнати воїнів УПА такими, якими вони себе вважають, то з них не залишиться жодного живого, – спробував пожартувати Арсен.

– Вони не доживуть, але залишаться їхні нащадки, які оцінять вашу мудрість. Тоді й з коханою дівчиною у тебе не буде проблем, – посміхнувся дід. – Добре запала дівчина в душу, одружуватися не збираєшся?

– Поки що ні, але дівчина й справді нічогенька, і не така, як усі, – признався Арсен. – Кажу ж, недавно посварились, я їй нагрубіянив і тепер переживаю, бо мені дуже не вистачає її. Не знаю, чи це і є кохання, але ще ні з однією дівчиною мені не було так спокійно і легко.

– Ти переймаєшся політикою? – здивувався дід.

– Сам не цікавлюсь, але політикою заробляю гроші на життя, і це моїй дівчині не подобається.

– Не знав, що ще й так можна гроші заробляти. Може, варто прислухатися до порад подруги? Мудрі люди нечасто трапляються, тож не проґав своєї долі. Вона вертка, як синиця в руках: випустиш і не спіймаєш.

Довго ще дід з онуком обговорювали різні питання і знаходили порозуміння…

Арсенів батько покинув їх, коли хлопцеві не минуло ще й семи років. Дід проводжав його до школи і майстрував йому іграшки. Часто замінював хлопчику не тільки батька, а й неньку. Молода розлучена жінка ще кілька разів намагалася звити нове гніздо, але не щастило. Поки вона шукала свою долю, сином опікувалися дідусь із бабусею. А коли бабуся від серцевого нападу померла, онук залишився з дідусем. Дочка вже мала іншу родину і до них заходила лише іноді – допомогти по господарству.

– То коли ти познайомиш мене зі своєю дівчиною? – наполягав старий.

– Кажу ж тобі, що дуже посварилися з нею. Може, вона вже й не думає про мене…

– Дівчата – створіння ніжніші, ніж ми, тому з ними треба делікатніше поводитися, – порадив дід.

– Дєд, ти не знаєш нинішніх дівчат. Вони тепер такі практичні, що більшість цікавиться тільки твоїми прибутками, скромності в них кіт наплакав, а про цнотливість навіть говорити не хочу.

– За що ж ти її кохаєш, якщо в неї суцільний негатив? – посміхнувся дід.

– У тім то й річ, що галичанка ця – не така, як інші, тільки трохи кусюча якась. Не терпить брехні, а під її поглядом я стою, мов вівця перед вовком, – признався онук.

– Відчуваю, що тобі трапилася гарна дівчина. Давно б так, – засміявся дід. – Будь чоловіком, попроси вибачення і веди під вінець, поки хтось інший не перехопив.

Через кілька днів, владнавши справу з проходженням практики, Арсен купив новий мобільник – замість втраченого в бійці з демонстрантами – і відбув до столиці.

У гуртожитку найнявся на роботу – фарбувати вікна і двері, й цим забезпечив собі місце для проживання в літній період. Роботу виконував у вихідні та післяобідні години, а вдень вештався по майдану Незалежності та прислухався до розмов, які точилися в кожній «тусовці». Партійний бомонд улітку відпочивав, але політичне життя в країні не припинялося. Готувалися до осінніх виборів Президента, і Київ так уже заклеїли рекламою, що здавалося, ніколи її не знімуть. Організатори мітингів мали Арсенів новий номер телефону і дуже часто запрошували взяти участь у тих чи інших заходах. Він залучив до своєї справи ще кількох хлопців, і в них тепер відбувалося все «з підстраховкою». Одні пильнували, щоб зубів не повибивали в сутичках, інші стояли на варті, щоб устигнути втекти і не потрапити до міліції, бо зайвий клопіт нікому був не потрібний. Але найголовніше – вчасно отримати обіцяні гроші. Зароблене намагався не тринькати, бо мав надію помиритися зі Славою й одружитися з нею. Боявся, що закінчить наступного року виш – і шукай її тоді в Галичині…

Країна готувалася до виборів, і тепер кожен замислювався над її майбутнім. Синьо-голубі обіцяли рай у союзі з Росією і Білорусією, помаранчеві сахалися від такого союзу. Арсен стільки вже наслухався різних промов, що сам уже міг би вільно їх виголошувати, тільки б скерували спочатку, за яку партію. Здогадувався, які кошти на агітацію викидали політики і ті, хто за ними стояв. Якщо ці агітатори, що зараз ледь не щодня залучають його штовхатися на Майдані, прийдуть до влади, то потім захочуть знищити його як свідка своїх брудних справ. Від цих думок піт на чолі виступав. Недарма Слава питала про його переконання…Тож чи вони в нього є? Заробив трохи грошей, і треба, напевно, зупинитися, аби потім не червоніти за свою політичну нерозбірливість. Бабки на Майдані також заробляють гроші, але вони стоять за якусь одну партію і, на відміну від нього, знають, кого підтримують.

Арсен не зогледівся, як промайнули чотири роки у виші. Для когось вони були безтурботні, а для нього стали великою школою життя. За цей час він подорослішав на всі десять років і багато дечого зрозумів. Так йому здавалося…