Читать книгу Дві обручки - Нина Фиалко - Страница 7

«Послухаємо, що вирішить тато, а вчинимо так, як скаже мама», – народна мудрість живе і перемагає в усі віки. Як не наполягав Арсен, щоб Слава дала згоду на одруження згідно з домовленісюі, але вона ніби не чула його слів. Знаходила безліч причин, щоб не навалювати на себе обов’язки, які не могла за цих умов виконувати. Основною причиною стала відсутність помешкання. А проживання в гуртожитку ні до чого не зобов’язувало. Слава хотіла перед одруженням порадитися з рідними. Мами вдома не було, а по телефону всього не розкажеш. Єдиною порадницею була бабуся, та з нею зустрітися випаде тільки під час зимових канікул.

Арсен уже встиг похвалитися дідові, що помирився з дівчиною, і навіть натякнув, що отримав її згоду на одруження.

– Я переживав, що не доживу до цього дня, – мовив старий, і чути було в слухавку, як він хвилювався.

– Дєд, ти ще правнуків дочекаєшся, – запевнив онук, бо вірив, що єдиною людиною, яка тішилася його щастям, був дідусь.

– Привези її на канікули додому. Потіш мене, старого, – слізно просив дід, і Арсенові стало шкода його.

Цією розмовою поділився зі Славою – вони тепер часто обговорювали спільні й особисті проблеми. Дівчина була задоволена, що переконала хлопця почекати з одруженням, і легко погодилася на поїздку, але лише на кілька днів.

Вже позаду зимова сесія, і поїзд мчить молоду пару до Краматорська. «Не така вже й близька дорога», – думала Слава, розглядаючи у вікно поля і вкриті снігом терикони. А як додати ще півтисячі кілометрів до Тернополя, то ніби всю земну кулю треба перетнути. Дівчина так далеко ще ніколи не їздила. Обіцяла мама забрати її після закінчення вишу до Італії, але це вже, мабуть, залишиться тільки у мріях. Вона їй ще не сказала, що збирається заміж, бо мама відразу приїхала б до Києва. Дівчина вважала себе достатньо самостійною, щоб приймати такі рішення, але ж матеріально ще залежала від мами. Найбільше Славу цікавила думка бабуні, коли вона довідається, що її улюблена онука збирається заміж за «москаля». Боялася осуду з її боку, але надіялася, що бабуня мудра жінка і знає, що серцю не накажеш. Воно саме обирає, кого любити, а кого ненавидіти. Слава поважала Арсена за те, що він також любить свого діда і хоче йому догодити. Тому без найменших вагань погодилася на цю поїздку.

– Чому ти не з матір’ю живеш, а з дідом? – поцікавилася Слава.

– У неї своя сім’я, і місця в ній для мене нема. Діда самого залишити також не можу, – признався Арсен. – Ось закінчимо виш, і постане питання, куди податися. Наше місто не назвеш привабливим для життя, але щастя мусимо шукати там, де буде робота. Мене Київ вабить, у ньому реалізувати свої здібності легше, але помешкання свого ніколи не будеш мати. Я вже цікавився цінами на житло, і вони для нас непідйомні.

– Моє місто гарне, зелене, в центрі велике озеро. Ти закохаєшся в нього, як і я, але зарплатня в ньому найнижча в Україні. Промисловість у занедбаному стані, а інженерів і педагогів штампують на місці. До села також не хочеться йти на роботу, – розмірковувала Слава.

– Про яке ти село говориш? – аж скипів Арсен, бо він виріс у місті й вважав, що у селах мешкають лише простаки.

– Тоді який вихід? Може, нам не варто одружуватися? – посміхнулася дівчина.

– Мусимо знайти своє місце під сонцем, у крайньому випадку залишимося в мене. Тут і помешкання є, і діда не треба за собою тягти, – хлопець боявся навіть думати, що одруження може не відбутися.

Арсен у думках будував плани на майбутнє, але тільки у парі зі Славою. Без неї ніщо не мало сенсу. А надто зараз, коли вона, така рідна, їде до його дому і вже ніяк не відкрутиться й стане його дружиною, думати про далеке не було потреби.

Довго їхати поїздом обтяжливо. На великій станції в купе змінилися пасажири й відразу вклалися відпочивати. Арсенові зі Славою нічого не залишалося, як зайняти свої верхні полиці. Розмовляти стало незручно, а читати – не видно, бо у вікна заглядала ніч, а світло у вагоні було тьмяне. Книжки набридли під час сесії, тож силувати себе не стали. Скоро стукіт коліс і похитування вагону заколисали їх. Далися взнаки напружені дні й постійне недосипання.

Краматорськ зустрів Славу похмурим ранком. У повітрі відчувався незвичний сірководневий запах. У роті відразу скупчилася гірка слина, аж захотілося сплюнути, але вона того не зробила, а мовчки проковтнула її. Арсен знав про це неприємне відчуття, з яким стикається кожен новоприбулий, бо постійні мешканці вже звикли і не звертають на такі дрібниці уваги. Він дивився на кохану й хотів вловити в її очах перше враження від повітря. Спочатку й він його відчуває, але швидко організм перебудовується – і людина звикає. Останнім часом кілька нерентабельних шахт закрили, і повітря стало набагато чистішим, а випари соляних шахт люди вважають цілющими.

Таксі підкотило під п’ятиповерховий будинок, точно такий, в якому мешкала і родина Слави. Подвір’я брудніше, захаращене різним непотребом, ніби тут ніколи не порядкувала мітла двірника. На прохідній частині дороги снігу вже не було, а на узбіччі він нагадував торішній, ніби на нього всі господині будинку витріпали свої хідники. У під’їзді до стін приклали руку, мабуть, усі мешканці. На третьому поверсі великими буквами було написано: «Арсен – бик».

– Тут, напевно, ваше помешкання, – засміялася Слава.

– Ти вгадала, це про мене, – знітився хлопець.

– Тобі ніколи не спадало на думку напис чимось замалювати?

– А навіщо? Це пам’ять про дитинство.

– Якщо нема чого приємнішого згадати…

Аби не застати діда зненацька, хлопець кілька разів натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулося шаркання старечих ніг. Через оббиті дермантином двері почулось клацання замка, потім – невеличка пауза: мабуть, старий згадав, що спочатку треба подивитися у вічко. Через хвильку двері відчинилися, і назустріч із розпростертими руками вийшов дідусь. Не звертаючи уваги на онука, старий обняв тоненьку постать дівчини, майбутньої невістки, з якою йому, може, доведеться доживати свій вік.

– Я дуже рад, що ви нарешті погодилися відвідати старого в його самотньому курені, – проспівав старий суржиком, бо хоч і не чув давно в Краматорську української, але пам’ять збергла те, що було закладене в дитинстві.

Слава зауважила, що її Арсен дуже схожий на свого дідуся, тільки брови в старого трохи здибилися догори, як перестиглі, вимочені дощами колоски пшениці. Права брова посередині обрубана, ніби ножем хто навмисне відрізав половину. Старий помітив допитливий погляд майбутньої невістки і винувато провів рукою по брові.

– Це мені в дитинстві «добрі люди» батогом відтяли, – ніби виправдовувався він. – Мене звуть Василем Федотовичем, а вас я вже знаю з розповідей онука. Проходьте до нашої квартири і не дивуйтеся. Ми живемо скромно, як і більшість нинішніх пенсіонерів.

Арсен допоміг дівчині роздягнутися і поставив перед нею старі розтоптані капці.

– Не треба. Я все прихопила з собою, мені б тільки сумку розпакувати. Занеси її до кімнати, щоб нікому не заважала, – попросила вона.

Поки хлопець шукав вільне місце для сумки, Слава обвела поглядом усе: і стіни, і підлогу, й вікна. Її вразила убогість помешкання, якого давно не торкалася жіноча рука. Арсен глянув на кислу міну подруги і вгадав, про що вона думає.

– Дєд немічний, а мати часом не встигає навідатися до нього, тому не дивуйся, – став виправдовуватись він.

Слава промовчала. Зі своїм помешканням у Тернополі навіть не хотіла порівнювати, бо в ньому жили жінки, і в цьому була основна відмінність. Молоді з дороги приводили себе до ладу, а дід метушився на кухні.

– Я приготував для вас нехитрий сніданок, тож прошу до столу, – посміхнувся Василь Федотович, розставляючи тарілки.

На столі парувала свіжозварена картопля, полита розігрітим м’ясом з банки. Окремо на тарілці була покраяна ковбаска і маленькі, як цвяшки, консервовані огірки. З усього видно, що дідуньо старався догодити молодим.

Після сніданку Слава заходилася прибирати зі столу і мити посуд. Все їй було знайоме на кухні, бо всі «хрущовки» подібні, мов близнюки. Колись за типовими проектами по всьому Радянському Союзу набудували житла і дали багатьом сім’ям притулок. Тепер таке житло вже не відповідало вимогам часу і викликало гірку посмішку. На теренах західних областей, де майже в кожній родині є один або й двоє заробітчан за кордоном, житловий фонд поступово відновлюється, бо люди не шкодують коштів на те, щоб їхні діти мали пристойні побутові умови. Навіть їхня тернопільська оселя вже давно набула європейського вигляду – завдяки маминим турботам. Вона перші ж зароблені гроші вклала в ремонт квартири, щоб її рідні не почувалися обділеними.

Василь Федотович спостерігав за вправними рухами дівчини і ловив себе на думці, що вона йому дуже когось нагадує. І ці ямочки на щоках, і розумний пронизливий погляд – все це він уже колись бачив, але де саме – сьогодні пригадати не міг. За довгий вік багато людей пройшло через його життя, то всіх хіба запам’ятаєш…

Помивши посуд, дівчина запропонувала прибрати хоч у тій кімнаті, де вони з Арсеном мали спільне ліжко. Пручатися вже не мала наміру, бо коханий давно наполягав, аби вона довела свою любов не тільки словами, але в гуртожитку завжди виникали якісь перешкоди. Першу ніч із коханим Слава уявляла як свято, яке мало залишитися в пам’яті світлою сторінкою на все життя. Віддатися будь-де, як це траплялося з її подругами, не хотіла в принципі. Боялася відчути відразу як до коханого за настирливість, так і до інтиму взагалі. Вона вважала, що віддаватися любощам можна лише тоді, коли стосунки міцні й бажання взаємне, а не заради задоволення лише однієї особи – нахабнішої.

Щоб навести лад, слід було б почати з миття вікон, прання фіранок і ще багато з чого. Взимку, та ще й у похмурий день, розпочинати таку роботу не було сенсу, тому задовольнилися звичайним вологим прибиранням. Арсен ходив біля дівчини сумирний та лагідний. Усіляко допомагав у роботі, аби кохана до вечора не дуже змучилася і не відіслала його спати до дідової кімнати.

Вечерю молоді готували разом, а після трапези Василь Федотович, пославшись на втому, зачинився у своїй кімнаті. Вдячний онук подумки подякував дідусеві за здогадливість.

Щасливі молодята залишилися наодинці й, швиденько прибравши зі столу, зачинилися у своїй кімнаті… Це була щаслива ніч кохання, яка поставила крапку в непорозуміннях, що часто виникали саме з цієї причини. Вони переконалися, що підходять одне одному в усьому і тепер їх не роз’єднає ніяка сила.

– Я дуже щасливий, що зустрів тебе, мою затяту галичаночку. Тепер ти вже навіки моя, і я тебе нікому не віддам, – голубив Арсен своє тоненьке диво.

Хлопець виріс без батька, який залишив їх іще тоді, як він був малим. Не з чужих розмов знав про сирітське життя при живих батьках. Дідусь не міг йому дати того тепла, яке дитина отримує від батьків. Завжди, коли мріяв про одруження, присягався собі: ніколи не залишати своїх дітей, які б труднощі не довелося долати в житті.