Читать книгу Дві обручки - Нина Фиалко - Страница 11

Вранці історичного червневого дня 1941 року селяни пробудилися від страшного гуркоту, який линув із неба, вкритого залізними птахами. Чорні круки з хрестами на крилах кількома клинами прямували на схід. Від незвичного шуму закладало у вухах, і здавалося, тому нестерпному гулу не буде кінця. Минула якась хвилина – і небо знову стало чистим, ніби нічого не сталося. Але це вже не можна було назвати спокоєм, бо кожен зрозумів, що гроза, яка так довго нависала над головами мирних людей, скоро розрядиться пекельним вогнем війни. Хто вони, ці чергові визволителі, які обіцяли Степану Бандері подарувати Україні незалежність? Чого чекати від них? У серцях людей оселилася слабка надія, але вона сплелася зі страхом.

Через кілька днів за селом селяни побачили куряву на дорозі, і невдовзі на вулицю на чотирьох мотоциклах повільно в’їхали солдати вермахту. Всі у новеньких, ще не припорошених боями строях, руки з закачаними вище ліктів рукавами тримали автомати. Військові світили навсібіч начищеними зубами, демонструючи таким чином свої мирні наміри. Селяни, навчені попередніми «визволителями», не поспішали проявляти якісь емоції, тому стояли біля своїх осель і чекали, що ж відбуватиметься цього разу. Петро Ворочук мав більмо на оці й погано бачив, але зачувши гуркіт на вулиці, поспішив до воріт, а уздрівши німців – перелякався так, що не міг і слова вимовити. Колона зупинилася біля його воріт, і з переднього мотоцикла обізвався чоловік, одягнений у цивільне.

– Не лякайтесь, ми не приїхали вас убивати. Покажіть нам хату війта і перекажіть усім людям, щоб сходилися на майдан біля церкви. Нова влада хоче з вами розмовляти, – чоловік посміхнувся і, коли Петро показав війтову хату, махнув мотоциклісту, щоб той їхав далі.

Німці рушили до управи. Біля церкви вдарили дзвони. Селяни, не поспішаючи, сходилися на майдан до центру села. Перекладач уже встиг переговорити з війтом, винесли на площу стіл і на лавку всадовили німецького офіцера. Коли вже трохи назбиралося людей, війт узяв слово, та спохопився, що не знає, що, власне, має казати, і відразу передав його представникам нової влади. Війт уже давно відкараскувався від своєї посади, прагнучи спокою, але в такі непевні часи керувати громадою охочих було мало. Тих, що хотіли вислужуватися, боялися і не обирали, а такого чоловіка, щоб міг догодити і громаді, й владі, яка змінювалася ледь не кожного року, не знаходили. На цю посаду треба людини мудрої й не продажної, а головне – щоб сама погодилася звалити на свою голову велику відповідальність. В останні два роки життя у кожній родині настільки змінилося, що господарі не годні були навести лад у себе в хатах, не те що в громаді. А скласти свої обов’язки з власної волі війт не міг, тому й тремтів перед кожним новим керівництвом.

Німецький офіцер підвівся і виголосив цілу промову, яка зводилася до того, що німці в Україну прийшли надовго і не збираються воювати з мирним населенням. Від селян нова влада вимагає тільки порядку і постачання сільськогосподарської продукції для Фатерлянду. Здавалося, що німців цікавили тільки «млєко», «яйка» і хліб, якби не дула автоматів, наставлені у спини селян. Наприкінці промови перекладач вручив війтові папір з інструкцією і планами поставок, нагадав ще, що німецька комендатура знаходиться у Підгайцях, і якщо комусь буде щось незрозуміло, то нехай звертаються туди. Сіли на своїх залізних коней – і тільки курява за ними знялася…

Війт безсило сів на стілець, на якому щойно сидів німець, і обхопив голову руками.

– Панове! Шановна моя громадо! Звільніть мене з цієї посади, дайте спокійно віку дожити! – зі сльозами на очах попросив уже вкотре. – Нема в мене вже нервів і здоров’я перед кожним принижуватись.

Всі співчували чоловікові, але зараз мовчки стояли і чекали, поки він заспокоїться. Селяни шанували свого війта за мудрість і змінювати його у такий непевний час не хотіли. Знали, що він володів польською й німецькою, хоч ніколи не вихвалявся цим. Наближені до нього люди розуміли, що чинить він так заради конспірації. Завжди хотів знати, про що говорять вороги в його присутності, думаючи, що він їх не розуміє. Хитрим був і розумним.

Не почувши на своє прохання жодного звуку з боку громади, війт узяв папір і став зачитувати план заготівлі продуктів харчування для солдат вермахту.

Озброєна до зубів німецька армія швидкими темпами рухалася на схід, а на заході завирувало своє життя.

У Львові 30 червня 1941 року волею українського народу Організація українських націоналістів поспіхом проголосила відновлення української держави. Накресливши головні вимоги визвольної та державотворчої дії, вказавши на непевне ставлення до нас німців, оунівці апелювали до обов’язку українських патріотів рішуче братися до керування життям народу. Зверхники розуміли, що зволікати не можна, і поки німці не оговталися, треба, щоб увесь світ довідався про прагнення українського народу до незалежності. Українська держава мала бути з центром у Києві, але це потім, а тепер була дорога кожна хвилина. На часі постало питання про створення національної армії, бо що ж це за держава без свого війська, яке має захищати суверенітет? Заклик патріархів усіх західних церков був розісланий в усі куточки Західної України. У Львові завирувало нове життя…

Галичину ця звістка охопила за кілька днів. Революційна ОУН закликала всіх громадян, незалежно від їхніх партійно-політичних переконань, до суспільної справи, яку необхідно вести на християнських засадах. Націоналісти взяли на себе всю відповідальність за цю ініціативу. На західних теренах активізувалася робота оунівських осередків – тепер вони діяли відкрито й не приховували намірів здобути Україні незалежність. Молодь масово вступала до лав ОУН і проходила у кожному селі вишкіл. Для цієї роботи були вже вивчені пропагандисти, військовики і медичні працівники, які навчали усіх охочих жити в нових умовах. Хлопці вивчали зброю, а дівчата готувалися бути медсестрами і зв’язковими, бо радіозв’язок був іще слабким.

Олексій Волянюк залишив Кременецьку гімназію ще взимку, бо радянське енкаведе натрапило на слід оунівців, і він з багатьма іншими студентами пішов у підпілля. До батьків не повертався, бо боявся, аби їх не вивезли через нього до Сибіру. Тепер мав завдання організовувати у селах вишкіл прогресивної молоді для подальшої боротьби як із німцями, так і з більшовиками.

Ксеня не могла сидіти в хаті й чекати, поки їй запропонують взяти участь у боротьбі. Сподівалася на брата, що допоможе їй вибрати напрямок, де від неї була б найбільша користь для справи, але його не було.

По сусідству з ними жила родина Зеновія Тимчака, а в них була дочка Марічка, її ровесниця. Молодший на десять літ за Штефана Зеник зазвичай не пропускав нагоди послухати порад старшого господаря. Чоловіки ніколи не конфліктували через дрібниці, бо вважали, що сусід завжди ближчий, ніж далека родина, тому взаєморозуміння треба цінувати. Бузько приніс Тимчакам лише одну дівчинку, і як не молила молода жінка Бога подарувати їм іще хоч одного синочка, він ніби не чув. Не втрачаючи надії, батьки тішилися єдиною донечкою і дякували Всевишньому, що подарував їм хоч її.

Марічка виросла в любові та ласці, тому її серденько було відкрите для добрих людей. Кругле личко, брови врозліт, що нагадували чаїні крила, кілька звабливих русявих кучериків біля вух… «Гарна, мов писанка, та ще й не говорить, а щебече», – так казали старші жінки. З Марічкою було весело всюди. Здавалося, вона не вміє ні гніватися, ні сперечатися, бо всі непорозуміння переводила на жарт.

Ксеня мала іншу вдачу, може, ще й тому, що хлопці за нею не вилися роєм і вона тверезо оцінювала свою вроду. Висока, худорлява, з туго заплетеною косою, вона нічим особливо не виділялася серед дівчат. Погляд, яким вона могла «нагородити», частіше відлякував юнаків, ніж приваблював. Чоловіки радше липнуть до тих, з ким весело і легко, а з Ксенкою можна було вести тільки серйозні розмови. Подруги ніби доповнювали одна одну, тому з дитинства трималися разом.

Дівчата не мали терпцю чекати, поки їх запросять, тож самі зголосилися вступити до молодіжної гілки ОУН під назвою «Юнак». Тепер брали участь у багатьох її акціях, спрямованих на підвищення національної свідомості місцевого населення.

Не узгоджуючи дії з німецькими чиновниками, націоналісти встановили свою владу майже повсюди в західних областях і, крім того, у тридцяти районах Правобережної України. Спочатку німецькі польові командири охоче йшли на узгодження дій під час свого наступу, але потім усвідомили свою помилку і до новоявлених українських союзників почали ставитися вороже. Коли нова німецька адміністрація розбудувала власні структури на окупованій території, вона негайно розпустила українську міліцію і всі інші органи, утворені націоналістами. Але нові українські угруповання вже не бажали коритися німцям, вони тільки стали діяти обережніше і не йшли на відверте протистояння.

Ще у лютому 1941 року Степан Бандера завбачливо домовився з владою про вишкіл старшин, які в майбутньому могли знадобитися молодій українській армії. Тепер багато з тих навчених вояків були розіслані по сотнях куренів для навчання молоді. Після вищого вишколу створювали рої (кущові групи самооборони). Все відбувалося на такому високому патріотичному піднесенні, що кожна молода людина готова була не вагаючись віддати своє життя за Україну. З перших лекцій наука у вишколах починалася словами: «Бачиш цей великий лан пшениці? Поруч сіножаті з різнобарвними квітами, далі бовваніє зелений гай, сповнений пташиного співу… Пильно вдивися у біленькі хатини поміж садками. Там живуть твоя мама, твій тато, твої брати і сестри. Понад садками і хатинами видніє хрест невеличкої церкви, в якій стіни обвішані образами в рушниках і золотом сяє іконостас. Все це є наша Батьківщина – Україна, яку треба безмежно любити, для неї працювати чесно і безкорисливо. Ти приналежний до організації, яка має одну мету – здобути Українську Державу або загинути в боротьбі за неї».

Патріотичне виховання молоді й усього населення було надзвичайно сильним, а комуністи й досі не можуть збагнути, на чому базувалася така запекла боротьба за самостійну Україну.

Після ідеологічного вишколу дівчат розподілили на дві групи. Марічку направили пройти вишкіл для зв’язківців, а Ксеню – для медичних сестер. Обговорювати рішення виховників не мали права, все виконувалося згідно з інструкцією і в дуже великій конспірації. Марічці присвоїли псевдо «Сорока», а Ксені – «Тополя».

В організації було встановлене правило – на час боротьби заборонялися любощі: дівчата не повинні були провокувати хлопців на залицяння, а чоловіки – чіплятися до жінок. Якби хто-небудь поскаржився керівникам проводу, що хтось до когось тільки залицявся, за це могли розстріляти без суду і слідства. Але живі люди – не циркуляри, виховники це добре розуміли, тому й направили гарненьку звабливу Марічку до зв’язківців. Там зустрічі з різними людьми короткотермінові, часто вночі, коли важко роздивитися вроду і нема як довго спілкуватися, тож і спокуси менше для обох статей.

Марічка після чергового вишколу прийняла присягу молодого бійця і повернулася до батьків чекати наказу для подальших дій.

Німецька промисловість потребувала робочих рук і продовольства. Після поразки під Москвою, а потім і під Сталінградом німці свої колишні мирні посмішки змінили на звірячий оскал. Проводити лояльну політику на теренах західних областей не вдавалося, бо тепер у лісах діяли невеликі повстанські загони, які перешкоджали німцям вивозити людей на роботу до Фатерлянду і збирати провіант. Тепер у повстанців виникла потреба утримувати вже свою, хоч і невелику армію, яка базувалась у лісах. Армію без держави ніхто не фінансував, тому на селян упав великий тягар: мусили годувати не тільки німців, а й своїх. Проте жоден краянин не висловив невдоволення, вважаючи за щастя допомагати своїм воякам виборювати незалежність для всього українського народу.

Селом прокотилася чутка про знищення німцями жителів села Молоткова. Партизани вбили там місцевого німецького перекладача і підсунули грипс (записку на тонкому папері), що це зробили націоналісти. Розлючені німці оточили мирних, ні в чому не винних жителів і всіх до одного, більше шестисот осіб, спалили живцем. Після цього українські повстанці все частіше нападали на невеликі німецькі загони і в бою добували для себе зброю, одяг і харчі.

До села німці навідувалися зрідка, тому тут лише насторожено спостерігали, кого встигли забрати до Червоної армії, а хто подався до лісу. А були й такі, що, збудувавши собі криївки, відсиджувалися в них, чекали, поки визначиться переможець, щоб потім примкнути до нього. Та найчастіше було так, що вдень працював чоловік на своєму господарстві, а вночі брав рушницю або німецький автомат і йшов до загону, який знаходився на ближньому чи дальньому хуторі. Вночі брав участь у нападах, а вранці вже відсипався у своєму ліжку. Розмовляти про військові дії не дозволялося навіть у хаті, в найближчому родинному колі. Боялися зрадників, бо від них було багато біди. Та й самі селяни найбільше боялися потрапити до кола зрадників, бо тоді шансів вижити майже не було. Зрада своїх не мала терміну давності, покарання могло прийти й через багато літ.