Читать книгу Платонічне кохання - Оксенія Бурлака - Страница 2

Прощатися завжди важко. Особливо якщо знаєш: більше ніколи не побачиш людину, не обіймеш і не поцілуєш м’яку, теплу щоку. Це складно усвідомити і прийняти. Гіркий присмак, і нічим його не зап’єш. Надії немає, бо ти стоїш розгублено… на кладовищі.

«Рахунок, будь ласка», – промовила жіночка років п’ятдесяти, зиркнувши у мій бік. Хвилин за десять вона розправилась із тарілкою салату і стейком, з’ївши за компанію свою ядéрну червону помаду. Навколо пухкеньких наколотих губ залишилися сліди від оливкової олії і трохи крихт багета. Це надавало їй кумедного вигляду. Я поклала перед нею конверт і, схрестивши пальці, побігла на кухню. Завжди хвилююсь в очікуванні чайових. Це ж як лотерея. Ніколи не знаєш, хто з відвідувачів буде щедрим, а хто скупим. Тітонька з розмазаною помадою виявилася щедрою. Але, на жаль, так буває не завжди. Частенько трапляються люди, які можуть просидіти у закладі пів дня, залишивши по собі навіть менше, ніж міг би кіт наплакати.

Для мене чайові – важливий додаток до платні, тому щодня стараюсь викладатися на повну, потайки сподіваючись на щедрість відвідувачів. Бути офіціантом – то важко. Це вам не за компом сидіти весь день. Щоб заробити зайву копійку, потрібно добре побігати й попотіти. Хоч іноді всі старання виявляються марними й у конверті я не знаходжу для себе ані гривночки. Бувають удалі дні, а бувають – жахливі. Декілька разів мені доводилося докладати свої гроші. Уперше це сталося зовсім неочікувано, і я проплакала весь день. Один хлопець наїв на п’ятсот гривень і зник, не заплативши. Для мене той інцидент став справжньою трагедією. Це була лише моя проблема, і ніхто не підтримав мене. Але кожен факап робить нас сильнішими. Головне – зробити правильні висновки. Відтоді я ні на мить не випускаю своїх клієнтів із поля зору. Вони завжди у мене «на мушці». Інакше ніяк.

Я переїхала до столиці одразу після закінчення школи. З того часу роблю все можливе, щоби втриматись тут. Не знаю, може, то молодість чи дурість… Просто вірю, що скоро станеться щось дивовижне. Відчуваю десь у нутрощах, всередині тіла. У самому ядрі. Мені дуже хочеться бути особливою, а не частиною сірої маси, хочеться досягти чогось, щоб батьки пишалися мною, щоб я сама собою пишалась.

У далекому і дуже маленькому селі живе мій батько, який страждає від алкогольної залежності, і мама, яку виснажила доля і важка робота. Її життя – це кози, кролі, город і фруктовий сад. Вона часто їздить на базар, щоб продати те, що виростила своїми руками. Все життя мама старалася задля нашої сім’ї, але грошей не вистачало. Я завжди ходила в речах із «секонду». Всі вони тхнули і були такі заношені й некрасиві, що аж нудило. З чотирнадцяти років я мріяла про те, щоб вирватися в місто, де всі люди щасливі, багаті й натхненні. Де безліч перспектив і можливостей. Мені здавалося, що коли я опинюсь у мегаполісі, то й сама стану іншою.

Чітко пам’ятаю той день, коли мама посадила мене за стіл і в нас із нею відбулась перша серйозна «доросла» розмова про життя.

– Донечко! Вибачай, голубонько, що ми такі погані батьки. Не назбирали грошей, щоб дати на навчання в столиці. Я старалася, чесно, але ті копійки як пісок крізь пальці. Усе пропало. Нема.

– Мам, ти чого, – обіймала її. – Усе добре. Ви мені нічого не винні. Сама справлюся. Постараюся вступити. От побачиш, усе вийде.

– Моя ж ти маленька! Як же ж ти там втримаєшся у тих бетонних джунглях? Якби ж тільки не розтоптали там твої мрії і сподівання.

– Мам, ну чого ти. Там усі хороші, красиві. Я вивчуся, стану на ноги. Заберу вас і заживемо. Куплю тобі плаття, будеш у мене нарядна. Манікюр зробимо, оту грязюку всю з-під нігтів повичищаємо.

– Ну й фантазерка, – плеснула мама в долоні, вважаючи, що я казки розказую. Але я вірила у кожне слово і дуже хотіла змінити їхнє сіре життя, додати в нього барв і різноманіття.

– Побачиш, – стиснула її мʼякесеньке плече.

– Я завжди боялася мріяти масштабно, а ти змогла. Ти інша, не така, як усі ми. Птаха високого польоту. Хочеш летіти – то лети. Дай Боже, щоб усе склалося, як ти сама собі задумала. Буду молитися за тебе щодня, – перехрестила мене, дивлячись своїм лагідним поглядом.

– Дякую.

– Ой, душа не на місці, як подумаю, що скоро поїдеш. Усе так складно. Ти ж хоч не забувай нас. Різні люди бувають. Хтось полюбиться, хтось забудеться. Тільки пам’ятай, що батьки одні на все життя. Ми завжди любитимемо тебе й чекатимемо. Знай, осьо тут, у цих стінах, буде у тебе куточок, твій рідний. Зрозуміла?

– Зрозуміла, звісно зрозуміла, – всміхнулась я у відповідь її змокрілим очам. – Не хвилюйся. Я серцем відчуваю, що все буде добре. Ви з татом пишатиметесь мною. Казатимете всім: це наша доця, – уявила цю картину, і тепло стало на душі.

– Дай Боже, молитимуся за тебе, доню, щодня. І ти молись, чуєш? Поїдеш у столицю і зразу в церкву сходи, благословення попроси у Богородиці, щоб захистила тебе від злих очей, гострих язиків і бід.

– Добре, як скажеш. – Я не знала, чи дійду колись до церкви, але мамі хотілось догодити. Я завжди вірила, що Бог у нашій душі і щоб поговорити з ним, не обов’язково кудись іти. Та мама не розуміла мене, а я й не намагалася її переконати.

Коли я ділилася з мамою мріями, то щиро вірила в те, що все справдиться. Моє бажання вирватися з прірви сільського буття було нездоланним. Село душило мене своїм прісним, одноманітним життям. Не було в усьому тому романтики, перспектив, надій. Ніщо тоді не могло зупинити мене, навіть відсутність грошей. Я була вдячна батькам за все, що вони могли дати мені, – за життя і тепло, за рідний дім і свободу думки. На гроші навіть не розраховувала, бо звикла, що їх ніколи немає. Завжди гарно вчилася. Знала, що знання – то мій квиток у хороше життя. Тих, у кого немає грошей, рятують мізки. Це правда.

Коли про мої наміри дізнався тато, то знатно напився. Узагалі не пам’ятаю, коли востаннє бачила його абсолютно тверезим. Він завжди був напідпитку більшою чи меншою мірою. Горілка знищила його як особистість, і одного разу я усвідомила, що забула, який він насправді. Тато перетворився на тінь, на справжнього монстра, який нічого не дає, а тільки забирає ті копійки, які мама заробляє важкою працею, і безсовісно витрачає на випивку. Він не працював. Звісно, робив щось по господарству, але загалом більше паразитував, ніж допомагав. Хотілося втекти ще й від цього, щоб не бачити, як тато деградує, а мама все те терпить, бо інших варіантів немає. Сумна картина. Більше не хотілося бути її частиною. Можливо, це егоїзм. Хай так. Чи гріх хотіти більшого, кращого? Не знаю…

Мені завжди було шкода маму. Її життя сумне, сіре, одноманітне. Крутилась як білка в колесі: город-базар, город-базар, і так по колу. Весь час якась рутинна робота, від якої ні задоволення, ні нормальних грошей.

Мама рано вийшла заміж і обпеклася на цьому. Народила дитину від людини, яка виявилася слабкою та піддатливою до спокус. Усі труднощі вона зустрічала гідно. Ніколи не скаржилась, не нарікала. Хоча могла опустити руки, здатися, покинути все і піти іншим шляхом. Усе робила для нас і нічого для себе. Рано постаріла. Сиві пасма перепліталися з чорними у її довгій косі. Повненька і вигляд утомлений. Роботяща: я ніколи не бачила, щоб вона сиділа без діла. Навіть телевізор дивилася, обираючи часник чи лущачи горіхи на продаж.

Настав той день, коли я поцілувала маму у щічку, сіла в автобус і подалася в місто. Серце тьохнуло, коли крізь вікно я глянула на маму. На мене з вірою в очах дивилася сумна, понівечена життям, вироблена жінка, яка махала мені рукою, витираючи сльози. Тоді в голові промайнула думка: «Не хочу одного разу стати такою ж, не хочу жити в селі, не хочу порпатися у землі».

Звісно, я розуміла, що у місті буду чужачкою, але незнані шляхи анітрохи не лякали мене, а навпаки, вабили і манили. Немов вільний птах, я полетіла за небокрай, свято вірячи в те, що попереду на мене чекають щасливі пригоди.

Я не знала, для чого Бог створив мене. Звісно, мені хотілося бути особливою, а не «сірою мишею». У мені визрівала впевненість, що коли вирвусь із села, то одразу збагну свої таланти. Мені хотілось хутчіш побачити краще життя, знайти друзів, рідні душі, любов. У сільській школі ніхто не намагався розкривати таланти дітей. Усіх налаштовували на те, що треба просто пливти за течією, просто знайти роботу, створити сім’ю, народити дітей. Ця схема мені не подобалась. Подібні перспективи здавались гнітючими. Я прагнула побачити світ, пізнати його глибину і багатогранність. Хотілося знайти своє місце під сонцем.

Коли я вийшла з автобуса і вдихнула міське повітря, то відчула неймовірну радість і свободу. Мене чекало нове життя. Я відчувала, що от-от десь промайне світлий промінь надії, я піду за ним і там мені буде добре.

Перша вершина була підкорена. Я вступила на бюджет сама, без допомоги й хабарів. Пару разів ночувала на вокзалі, але потім подружилась із дівчатами, які дозволяли час від часу ночувати у них. Коли почалося навчання – пірнула у нього з головою, хапаючи знання, як порції делікатесу. Одногрупники були привітними. Мене поселили у гуртожитку, і наче все було добре, але через деякий час я зрозуміла, що на одну тільки стипендію у великому місті не виживеш. Іншим студентам батьки надсилали гроші, передавали продукти. У мене такого не було. Доводилось розраховувати лише на себе, тому й почала шукати підробіток.

Одного дня після пар я блукала центральними вуличками міста і натрапила на ресторан, який називався «Три пташки». Зайшла всередину і виявила, що там дуже затишно. Я поцікавилась, чи не потрібні їм офіціанти. Душею відчувала, що це моє місце і тут буде добре. Після розмови з адміністраторкою мені призначили співбесіду. Незважаючи на відсутність досвіду, я знайшла аргументи, щоб умовити керівництво дати мені шанс, і вже через тиждень вийшла на стажування.

Спочатку мені було лячно. Коліна трусилися, і я так боялася зробити чи сказати щось не те. Працювати офіціантом важко, особливо якщо твій заклад у центрі міста, де завжди повно народу.

Люди приходили різні. Хтось приносив із собою добро й усмішки, а хтось так і шукав, до чого б причепитися, присікатися, провокуючи сварку. Спочатку я реагувала на людей-колючок болісно. Після них завжди лишався осад, бо приймала їхні слова, дії, інтонацію занадто близько до серця, шукала свою вину, злилася і нервувалася. Але з часом усе змінилося. Прийшло розуміння, що мій обов’язок – гарно виконувати свою роботу і тримати дистанцію. Допоки ти не приймаєш негатив у свою душу, він залишається з тим, хто його приніс. Коли я змінила своє ставлення до таких ситуацій, працювати стало простіше і веселіше.

«Якщо є проблема – посмійся з неї», – ось мій девіз, який насправді допомагав триматися на плаву у досить токсичному середовищі. Людина, якщо схоче, може підлаштуватися під будь-які обставини. Я хотіла зачепитися у місті, мені потрібні були гроші, і я цінувала свою роботу, незважаючи на різні недоліки і трабли. Це життя, яке диктує правила. Ти або в грі, або «гейм овер».

Майже щодня мені доводилось проводити багато годин поспіль на ногах, із фірмовою усмішкою, рівною поставою і привітним поглядом. Відвідувачів анітрохи не цікавлять твої проблеми, переживання або втома. Їм начхати на те, чи склала ти іспит, чи болить у тебе голова, живіт або, можливо, душа. Для них ти робот, який завжди повинен бути всміхнений, охайний, привітний. Головне – бездоганно виконувати прохання, вказівки і забаганки. Все, що їм насправді треба, – твоя послужливість і оперативна реакція на їхні знаки. Клацнули пальчики – і ти маєш бути тут як тут, ніби слухняний песик.

Я завжди намагалася догодити кожному своєму клієнтові, прагнула відчути настрій людини, вгадати смаки і запам’ятати улюблені страви на майбутнє. Якщо у мене питали поради, я її давала. Ніколи нічого зайвого не говорила, щоб не здатися нав’язливою. І люди цінували це.