Читать книгу Платонічне кохання - Оксенія Бурлака - Страница 4

Батьки не вибирають дітей, як і діти не вибирають те, у якій сім’ї народитися. Це як лотерея, у якій тобі пощастить або ні. Кожна людина – особистість, окремий пазл. Деякі частинки не збігаються і відштовхують одна одну. Іноді знайти спільну мову важко навіть найріднішим людям.

Час тягнувся, як жувальна гумка. Я, як завжди, вчилася, слухала лекції, конспектувала, готувалася до семінарів, працювала в ресторані, відкладала гроші й чекала нашої зустрічі. Нарешті настала середа. Я спеціально нанесла блиск на губи, розпустила волосся і підфарбувала очі. Для нього.

Чоловік, у якого я, здається, закохалася, з’явився вчасно, не зраджуючи своїх звичок. Я, як завжди, прийняла у нього замовлення. Увесь тиждень я відтворювала в голові картини того, як заведу розмову з ним, як запитаю про квитки та про його наміри. Але, на жаль, у думках усі ми сміливі, а на ділі… Коли настав час узяти ситуацію у свої руки й виявити наполегливість, я проковтнула язик, злякалася, засоромилась і пустила все на самоплив. У мене не вистачило сміливості прямо запитати, чому він не прийшов. Я боялася сказати щось не те. Зрештою просто розгубилася, засмутилася від того, що виявилася такою боягузкою. Просто прийняла замовлення, виконала свою роботу і побігла далі у справах. Минуло пів години. Де б я не була, мій погляд немов магнітом тягло до нього. У той момент, коли ми зустрілися очима, він жестом покликав до себе.

– Бажаєте ще щось? – з усмішкою запитала я, наблизившись до його столика.

– Ні-ні, дякую. Я покликав вас, щоб запитати, чи сподобався вам спектакль.

Після почутого я ніби оніміла і не знала, що говорити, адже постійно думала про те, що він хоче почути від мене. Подих мені перехопило, і, здається, я трохи почервоніла.

– Ну… Думаю, варто сказати, що ви подарували мені неймовірні емоції. Назавжди запам’ятаю той день. Це був мій перший похід у театр.

– Справді?

– Так. Я навіть не очікувала, що вистава настільки вразить. Я б хотіла подякувати вам за таку можливість. Чесно. Це було дуже неочікувано і приємно. Мені ще ніхто не робив таких подарунків.

– Радію, що зміг догодити вам, – тепер і він трохи збентежився, я продовжувала всміхатися, вчепившись у свій блокнот із такою силою, що аж пальці почервоніли.

– Ви, напевно, студентка?

– Так, приїхала з маленького села, вчусь в універі. А тут підробляю.

– Живете в гуртожитку?

– Ні, знімаю кімнату.

– Не сподобалось у гуртожитку?

– Трохи є… Дуже ціную свій простір, тому вирішила – краще буду багато працювати й жити окремо.

– Мені подобається те, як ви мислите. Той, хто багато працює, зазвичай і досягає успіхів у цьому житті.

– Хотілося б вірити, що так і є.

– Ким хочете стати?

– Хорошою людиною, – усміхаючись, відповіла я. Це прозвучало як відмовка. Він теж усміхнувся. – А якщо серйозно, то я все ще у пошуку своїх талантів. Намагаюсь розібратися з бажаннями. Знаю, уже давно потрібно було визначитися, але я хочу дізнатися, до чого лежить моя душа, а вже потім побудувати маршрут і головні цілі.

– У вас мудрі думки. Відшукати своє призначення – найголовніша місія людини. У цьому питанні не варто поспішати. У кожного свій час.

– Дякую за підтримку, правда, для мене вона важлива.

Він щиро всміхнувся.

– А про що зараз мрієте?

– Мрію знайти хорошу роботу, яка буде приносити мені гроші й задоволення, на якій я зможу розвиватися і рости. Мрію купити квартиру і власну машину, хочу допомагати батькам.

– Мрієте про гроші?

– Ну, не лише про гроші, але вони, насправді, допомогли б мені відчути свободу і впевненість. Це важливо. А далі можна було б переходити до більш масштабних мрій.

– Ще, напевно, мрієте зустріти любов.

– Кожна дівчина мріє про це. Звичайно.

– Ви дуже красива. Я впевнений, справжнє кохання не змусить вас довго чекати.

– Спасибі, – ці його слова змусили мене тремтіти. Він же не знає, що я, здається, вже по самі вуха закохалась у нього.

– Добре. Мені вже час бігти. Дякую вам за приємну бесіду, – усміхаючись, промовив чоловік. Він поклав на стіл гроші, підвівся, торкнувшись мого плеча, одягнувся і зник. Я стояла геть розгублена. Це був наш перший повноцінний діалог.

Цілий день наша розмова лунала в моїх думках, ніби на повторі. Прийшовши додому, я знову і знову згадувала його. Мої почуття ставали дедалі сильнішими. Я відчувала страх від однієї лише думки про те, що він ніколи не зможе відповісти на мої почуття взаємністю. Ну як я так примудрилася закохатися у дорослого чоловіка? Він ніколи не зможе відповісти взаємністю, як не старайся. Дорослий, розумний, начитаний, красивий, досвідчений. Навіщо я йому? Дурненька селючка, яка тільки-тільки школу закінчила і от тепер бігає офіціанткою, мріючи про красиве життя в столиці. Дурна, ой яка ж я дурна!

Ми дуже різні, але мене так вабить до нього! Він – світло у темряві, і я, немов метелик, лечу до нього і, здається, скоро обпечуся. Знаючи, що ці почуття мене погублять, я не могла нічого вдіяти з собою, думала про нього, чекала зустрічі, мріяла про нові діалоги, книги, емоції.

Наступної середи він знову прийшов. Ми майже не розмовляли. По суті, перекинулися кількома фразами, які стосувалися замовлення. Він запитав, як мої справи, я відповіла, що все гаразд, і на цьому крапка. Через годину мій гість знову зник із поля зору, і на душі стало так кепсько, що можна було залити сльозами увесь ресторан. Але відкривши конверт із чайовими, я побачила ще один квиток до театру. Ця знахідка окрилила мене, я готова була плескати в долоні й підстрибувати вище неба. Мені довелося знову відпрошуватися з роботи. Адміністраторка була не в захваті й відпустила мене, поставивши додаткову зміну як штраф. Але навіть це не могло зіпсувати мій настрій. Я кулею примчала додому, заскочила в душ, висушила і підкрутила волосся, трохи підфарбувала очі, одягла чорну сукню і вирішила нічого не загадувати наперед. «Будь-що-будь. Якщо він не прийде, я все одно з радістю подивлюсь іще один спектакль».

Того дня я відчувала себе набагато впевненішою. Знала, куди йти і що робити. Мені знову дісталося хороше місце в партері з прекрасним оглядом сцени. Я сиділа в передчутті початку вистави. За декілька хвилин до того, як погасили світло, мій супутник сів поруч. Від такої бажаної несподіванки у мене перехопило подих і серце почало тріпотіти у грудях. Господи, я навіть не знаю його імені, але, здається, божеволію від нього.

– Добрий вечір, Анно. Радий вас бачити.

– Добрий вечір, – прошепотіла я. – Я теж дуже рада.

– Сподіваюся, ви не проти, якщо ми подивимося цей спектакль разом? – почулося біля мого вуха.

– Звісно. Це ж чудово. Сьогодні мені буде з ким обговорити виставу. Минулого разу «Вишневий сад» викликав стільки емоцій, що я не могла заснути до ранку. Так кортіло з кимось поділитися думками.

– Мені так прикро, що тоді вам довелося бути самій. Обіцяю, більше ніколи не допущу такого. Я й сам обожнюю смакувати емоції, думки, почуття після прочитання книги чи перегляду спектаклю. Уявляю, яка це каторга – тримати все в собі.

Я не встигла нічого відповісти, бо почався спектакль. Весь перший акт я сиділа ніби на голках, бо відчувала присутність особливої людини. Ловила кожен момент і насолоджувалася одразу двома речами – тим, що він поруч, і тим, як проникливо грають актори. Декілька разів я думала про те, як було б добре взяти його за руку чи покласти голову на плече. Звісно, то лише мрії закоханої ідіотки. Але що вдієш… Мені нестерпно хотілося торкнутися його шкіри, відчути її ніжність і тепло.

Під час антракту ми попрямували до бару. Я почувалася трохи розгубленою. Ми зайняли столик у куточку зали, і мій супутник пригостив мене чаєм і цукерками. Я уявлення не мала, як повинна поводитися дівчина у подібних ситуаціях. Що говорити? Чого краще не робити? Цікаво, нашу зустріч можна назвати побаченням? Напевно, ні? Можливо, для нього це дружній прояв, батьківський порив або просто симпатія. Було багато думок і хвилювань, але мене переповнювала ейфорія, адже збулась моя маленька мрія – ми опинилися разом за межами ресторану, розмовляли не про страви, дивилися одне одному в очі. Я відчувала душевну близькість і мала щире бажання дізнатися про нього якомога більше.

– Мені здається, ви занадто напружена, – сказав він, усміхаючись.

– Трохи ніяковію поряд з вами, – чесно зізналася.

– Чому? Я ж не кусаюся, – він усміхнувся по-доброму і підморгнув.

– Знаю, – також усміхнулася я. – Річ у тім, що вперше я побачила вас приблизно шість або сім місяців тому. Ви частий гість у нашому закладі. Дивно, але в мене виникло таке відчуття, ніби ми знайомі вічність, ніби ви близька мені людина. Хоча з іншого боку, я нічого про вас не знаю, навіть вашого імені.

– Так, досить слушне зауваження, – кашлянув. – Мене звати Лев. Лев Дмитрович, – я всміхнулася і простягла йому руку.

– Дуже приємно нарешті познайомитися.

– Так, і справді приємно, – його долоня була великою і дуже гарячою. Декілька секунд ми трималися за руки, і коли він відпустив, мені стало трохи сумно. Дуже хотілося, щоб ту мить поставили на паузу. Та це неможливо.

– Розкажіть про себе, – набралася сміливості.

– Що саме вас цікавить?

– Усе, – я почервоніла. – Тобто мене цікавить усе, що ви вважаєте за можливе розказати про себе.

– Я – звичайна людина. Просто живу, працюю, мрію, читаю. Все як у людей.

– А про що ж мрієте?

– Раніше в мене були одні мрії, зараз зовсім інші. Час змінив мене.

– Чому?

– Час усіх міняє, мрії трансформуються. Коли досягаєш чогось важливого, починаєш прагнути більшого. А інколи те, що раніше здавалось важливим, втрачає сенс і ти вже просто цінуєш буденні речі.

– Чому ви приходите до нас у «Три пташки» щосереди? Це якась традиція?

– Ні, – він трохи загадково всміхнувся. – Я просто власник цього ресторану і приїжджаю щосереди, щоб подивитись очима відвідувача, чи все гаразд, як працює кухня і персонал. Ніхто мене не знає, крім директора і менеджера. Сподіваюся, що ви теж нікому не розкажете. Коли персонал не в курсі, що приїжджає керівництво, можна побачити реальну картину роботи закладу і згодом виправити недоліки.

– Ого, нічогенький поворот, – у мене перехопило подих від почутого. – Звичайно, я нікому нічого не скажу. Неймовірно. Я перебрала безліч варіантів щодо того, хто ви. Але жодного разу на думку не спадало, що ви можете виявитися власником. Це просто шок.

– Це добре. Значить, я досить вправно маскуюсь.

– Однозначно. І багато у вас таких закладів?

– Чотири.

– І в кожному ви з’являєтеся раз на тиждень?

– Ні. Намагаюся навідуватися раз на місяць.

– А чому ж у нас буваєте так часто? – з наївною цікавістю запитала я.

– Річ у тім, що я живу неподалік. Але головною причиною є той факт, що це моє перше дітище. Саме з цього ресторану розпочалася моя кар’єра підприємця і бізнесмена. Я вклав у цей ресторанчик усю душу.

– Так цікаво!

– Я готовий годинами розповідати про те, як пішов на ризик, позичив грошей і разом із другом відкрив затишний заклад у самому центрі столиці. Ми могли прогоріти. Але коли ти молодий і сповнений надій, усе виходить. Головне – вірити в себе і свою ідею. Ну і звісно, не покладаючи рук працювати.

– Скільки ж вам було років?

– Двадцять п’ять. Відтоді минуло вже більш ніж двадцять років. Ми кілька разів проводили ребрендинг, нещодавно зробили ремонт, оновили приміщення, щоб гостям було максимально затишно і комфортно.

– Думаю, так і є. Відвідувачі обожнюють нашу атмосферу і смачні страви. Шеф-кухар – просто геній.

– Так, Микола молодець, старається. Знайшов його випадково і дуже цьому радий. Те, що він витворює з продуктів, – справді талановито.

Задзвенів пронизливий дзвоник, і люди неспішно почали повертатися до зали.

– Скоро почнеться другий акт, ходімо, – запропонував Лев, і ми повернулися в партер.

Вистава пролетіла немов на одному диханні. Я була під враженням від усього, що відбувалось на сцені. Мене вразив сюжет, гра акторів, ідея, музичне оформлення. Усе гармонійно поєдналося. Перший акт був більш веселий, енергійний, романтичний, а другий приголомшив драматизмом. Деякі моменти були настільки емоційно гострими, що в горлі відчувався гіркий клубок і хотілося плакати. Емоції накривали мене хвилями, у серці перекликалися емоції розпачу і співчуття до долі головної героїні.

Після закінчення вистави ми покинули зал мовчки. І лише через декілька хвилин Лев запитав мене:

– Вам сподобалось?

– Так, дуже… Ледве втрималась, щоб не розридатися на фінальній сцені.

– Чого ж не розридались? – він уважно вдивлявся в моє обличчя.

– Було соромно, що це побачать інші.

– Ніколи не стримуйте себе. Байдуже, що подумають інші, – махнув рукою. – То дрібниці. Головне – це почуття. Їх треба проявляти, а не стримувати, ковтати, камуфлювати. Це шкодить здоров’ю.

– Серйозно?

– Звісно. Обрáзи, невиплакані сльози, негатив, жаль – усе це застоюється в тілі та перетворюється на хвороби.

– Я ніколи не думала про це. Мене з дитинства вчили, що плакати на людях соромно, некрасиво, некультурно.

У відповідь Лев усміхнувся і на секунду стиснув мою долоню.

– Сльози говорять про те, що людина жива, чуттєва, добра і вміє співпереживати.

– Так, але сльози також говорять про слабкість.

– У кожного є свої слабкості, але той, хто не боїться їх показувати, – уже переможець.

Його слова зворушили мене до глибини душі, він говорив такі прекрасні речі, що хотілося слухати цей мудрий голос вічно.

– Спасибі за цей спектакль. Отримала величезне задоволення.

– Будь ласка, мені приємно бачити щирий блиск у твоїх очах, – дуже непомітно він перейшов на «ти», і мені це подобалось. Можливо, колись і я зможу?

– Якось мулько на душі. Кінець такий трагічний. Я до останнього сподівалася, що все буде добре, але…

– Зазвичай саме драми викликають найпроникливіші емоції і залишають виразний слід у душі.

– Це неймовірно. Я й не думала, що за три години можна пережити такий діапазон почуттів. Так дивно було спостерігати за тим, як стрімко людина може змінюватися під чиїмось впливом. Іншими стають думки, погляди, життєва позиція і віра. Я шокована тим, як проста, світла, чиста дівчина перетворилася на фатальну, зарозумілу жінку, що зрадила любов, стала кар’єристкою, черствою і цинічною.

– Так, у світі багато слабких людей, які під впливом чужої думки міняються. Саме тому так важливо правильно обирати друзів і коло своїх знайомств. Є люди, які роблять нас кращими, а є знайомства, які ведуть до прірви. Недарма кажуть: «Скажи, хто твій друг, а я скажу, хто ти».

– Але ж є сильні люди, які незалежно від обставин, оточення залишаються такими, як є. Зберігають вірність своїм поглядам, залишаються собою незважаючи ні на що.

– Так, але, на жаль, таких людей мало. Треба мати стрижень, характер, амбіції, щоб не піддатися маніпуляціям. Здебільшого кожен із нас зазнає впливу, хорошого або поганого, і з часом змінюється. Хтось деградує, хтось росте, розвивається, наповнюється правильними знаннями, добром, духовністю. Усе залежить від того, з ким людина спілкується, які книги читає, про що мріє і якими думками живе.

– Я давно помітила, що ви багато читаєте.

– Так, це моє хобі. Деякі книги змінюють нас, відкривають зовсім інший світ, розширюють свідомість, світобачення, розвивають фантазію.

– Я теж люблю читати.

– Я помітив, – усміхаючись відповів Лев. Я збентежилась і засунула руки в кишені. – Змерзла?

– Трохи. Вже пізно, час повертатися додому.

– Куди тобі їхати? Я підвезу.

– Це, певно, незручно. Не хвилюйтесь, я сама доберуся на метро, – я не знала, як реагувати на таку пропозицію, тому вирішила відмовитись, хоча дуже хотіла ще трохи побути з ним.

– Не відмовляйся. У нас буде ще трохи часу, щоб поговорити.

– Добре. Переконали, – всміхнулася, зашарівшись.

Лев відчинив дверцята, і я сіла у величезну чорну машину. Здається, то був «джип». У салоні пахло шкірою і ще чимось приємним. Я вперше їхала в такому розкішному автомобілі й не могла повірити, що все це відбувається зі мною в реальності, а не уві сні. Мені було тепло і затишно. За вікнами горіли яскраві вогні. Вечірнє місто було красивим, якимось святковим. Я насолоджувалася моментом, на душі було так добре і спокійно.

Якби моя мама дізналася, що я сіла в чуже авто, вона надавала б мені по сраці. «Ніколи і нікому не довіряти», – ось її девіз. Ще з дитинства мама лякала мене байками про злочинців, маніяків, про яких розповідали в новинах. Якщо вірити телевізору, то складається враження, що наш світ – це збіговисько поганців, які тільки й чекають, коли ти залишишся наодинці, щоби пристукнути тебе у темному куточку. Коли вже почнуть передавати позитивні новини, розповідати історії з хепі ендом?

– Про що думаєш? – Лев із цікавістю зазирнув у мої очі.

– Про те, чому я не люблю дивитись телевізор і віддаю перевагу книгам.

– І чому ж?

– Бо по телевізору завжди транслюють лиш погані новини. Люди стають наляканими й депресивними.

– Так і є. То які книжки любиш читати?

– Різні. У мене немає улюбленого жанру. Якщо історія зачепила, то я не можу зупинитися, поки не дочитаю. Бувають круті детективи, ще подобаються історії з любовною лінією.

– Що зараз читаєш?

– Проблема в тому, що мені треба встигати читати за університетською програмою, а також знаходити час на власні уподобання. Вчора, наприклад, дочитала «Кульбабове вино».

– Чудова книжка. Впевнений, що сподобалась.

– Звісно, це дивовижна історія. Я пережила з героями усі їхні пригоди. Сюжет дуже динамічний і заряджаючий. Моє дитинство було інакшим. Я допомагала батькам поратись по господарству. На ігри та пригоди не було часу, та й гратися не було з ким.

– Я теж виріс у селі, тож розумію, про що ти.

– Правда?

– Так. Мене виховували мама і бабуся. Тата ніколи не бачив.

– То ви приїхали в місто з села? Самі, без допомоги, досягли таких успіхів? Неймовірно.

– Я просто завжди покладався лише на себе і багато працював.

– Так, я теж звикла покладатися лише на себе. Іншого вибору немає.

– Вибір є завжди. Залишитися в селі чи поїхати у місто? Жити в гуртожитку чи знімати кімнату? Байдикувати чи працювати на другій зміні? Дивлячись на тебе, можу сказати, що ти не звикла вибирати легкі шляхи. У цьому ми схожі.

Я всміхнулась і опустила погляд. Було дуже приємно усвідомлювати, що в нас є дещо спільне. У кишені Лева почала грати музика.

– Перепрошую, маю відповісти, – Лев приклав телефон до вуха. А я зосередила погляд на краєвидах вечірнього міста. Нам залишилось усього декілька хвилин побути разом, а далі знову розлука і чекання наступної зустрічі. Чому мене так тягне до цієї людини? З кожним новим словом, з кожною новою думкою про нього я все більше прив’язуюсь і сумую.

– Привіт, Платоне. У мене все добре. Ти як? Давай без прелюдій. Можеш відразу переходити до справи, – голос Лева був строгим і напруженим. – Ні, грошей я більше не дам. Ми вже обговорили це питання. Все, що міг, я зробив. Тепер твоя черга вразити татка. Тобі двадцять п’ять років. Може, досить вештатись по клубах? Уже давно треба було взятися за розум і розпочати власну справу. Тим паче, у тебе є всі можливості для цього.

Мабуть, на іншому кінці вимкнулися, тому що Лев засмучено повернув телефон у кишеню. Хвилини дві ми їхали мовчки. Коли він зупинився біля мого будинку, я не знала, що казати, бо бачила смуток на його обличчі. Хотілося знайти доречні слова, щоб утішити його.

– Щиро дякую вам за чудовий вечір.

– Мені дуже шкода, що ти все чула, – промовив він, підвівши на мене очі.

– Чому? Ви ж самі казали, що не варто соромитися своїх емоцій. Я нічого поганого не подумала.

– Платон – це мій син. Я дуже його люблю, але він, здається, заплутався. Десь глибоко в душі він хороший хлопець, але зараз іде не тим шляхом. Знаю, сам винен у тому, що він виріс егоїстом, адже з дитинства ні в чому йому не відмовляв, хотів дати йому все, чого сам не мав. Коли я був малим, то ходив голодний, у недоносках і тільки й мріяв про шматок м’яса. Мій син ріс у зовсім інших умовах. Зараз йому двадцять п’ять, а він і досі не знає ціни грошам, бо для нього вони завжди наче падали з неба, як сніг. Ми віддалились, розсварилися, утратили зв’язок і спільну мову. Коли я сказав йому, що більше не даватиму грошей просто так, він образився і заявив, що я найгірший у світі батько.

– Не беріть близько до серця. Іноді у гніві люди говорять неприємні речі, хоча насправді так не думають.

– Я розумію, але слова деколи страшніші гострого леза.

– Це правда.

– Платон не розуміє, на жаль, що я відмовляю йому у фінансуванні лише тому, що хочу, аби він подорослішав, став самостійним. Я не вічний, і одного дня «мішок з грошима» зникне і він залишиться сам на сам із жорстокою реальністю, де кожну копійку треба відвойовувати. Ніхто нічого нікому просто так не дає. За свій шматок треба боротися, і це важко. Гроші рано чи пізно закінчуються. Сидіти на дивані не вийде…

– Він обов’язково зрозуміє. Потрібен час.

– Сподіваюсь, що встигну дочекатися тієї миті, коли він подорослішає і змінить своє ставлення до життя, грошей, рідних людей.

– Він злиться, тому що розгублений і не знає, що робити далі. Це минеться, просто потрібен час. Охолоне, туман гніву розвіється, і він усе зрозуміє ще й пробачення попросить. От побачите, скоро помудрішає. Точно.

– Я помудрішав досить пізно. Коли був молодим, накоїв багато помилок. Я ніколи йому не відмовляв, тому що хотів таким чином виправдати свою відсутність у його житті. Я дуже багато часу приділяв роботі. У той період, коли він потребував моєї уваги й підтримки, мене не було поряд. Хороший бізнесмен не став хорошим батьком. Тепер дуже шкодую про це.

– Я думаю, ви дарма себе картаєте. Річ не у вас, а в ньому. Мої батьки зовсім не приділяли уваги моєму вихованню. Ми ніколи не розмовляли про життєві цінності, ніколи не порушували глибоких тем. Мій батько завжди пив, а мама тяжко працювала. Я відчувала себе самотньою, але попри це завжди поважала і любила своїх батьків просто за те, що вони є, за те, що дали мені життя, дім, тепло.

– Моя ж ти дівчинка, – промовив Лев, поцілувавши мою скроню. Я притулилася до нього і, здається, просиділа у теплих батьківських обіймах цілу вічність.

Того вечора я досить швидко заснула. Було відчуття душевної гармонії. Я раділа, бо в нас склалась дуже відверта розмова. Він поділився зі мною переживаннями, а це знак зближення і довіри. На своїй скроні я досі відчувала його губи, пам’ятала кожен дотик, кожне слово. Мені було добре з ним і спокійно. Я навіть не знала, що здатна так линути до людини й прагнути її тепла.