Читать книгу Платонічне кохання - Оксенія Бурлака - Страница 3

Минуло пів року з того часу, як я почала працювати офіціанткою. Стабільна заробітна плата відкрила переді мною нові можливості: я змогла перебратися з галасливого і брудного гуртожитку в комфортну маленьку кімнату, орендовану в однієї привітної бабусі. Вона була глуха, і ми практично не спілкувалися, але мені подобалося перебувати з нею в одному просторі. Ми підходили одна одній на енергетичному рівні.

Знайти цей варіант мені допомогла одна з клієнток. Вона була дочкою цієї пані. Коли Марфа робила замовлення, ми перекинулися кількома словами, я заробила від неї комплімент, так і розговорилися. За збігом обставин її мама якраз шукала хорошу і відповідальну дівчину, яка б заселилася у порожню кімнату в її квартирці. Почувши, що мені в гуртожитку не подобається, клієнтка одразу запропонувала цей варіант і вигідні умови.

Перспектива жити окремо в чистій, тихій кімнаті мене приваблювала, і ми домовились про зустріч. За два тижні я вже мала нове житло і дуже цьому раділа. Зізнаюся, у той момент пишалася собою: сама заробляю й оплачую власний куточок, їжу, одяг. Навіть маленькі успіхи додавали сил і мотивації. Хотілося старатись іще більше.

П’ять днів на тиждень я тяжко працювала і часто під вечір від перевтоми ніг не відчувала. Але тішило те, що мої старання були не марними, адже після важкого дня я поверталася у своє затишне гніздечко, маленьку кімнатку, облаштовану під мене і мої смаки. Ніхто мені не заважав приймати ванну, слухати улюблену музику, читати, готуватися до семінарів.

У гуртожитку було занадто шумно. Студенти багато пили та курили, деякі тижнями не милися. Усі ці неприємні запахи зводили з розуму. Коли випала можливість піти звідти, я ані секунди не вагалася. Зібрала речі й помахала всім ручкою. Звісно, довелося взяти додаткові зміни на роботі. Але нічого. Я ж хотіла жити краще, тому і старалася заради майбутнього. Щоб добре жити – треба важко працювати. Я це розуміла і ніколи не скаржилась на життя і не нарікала на долю. Я знала, що після важкого дня мене чекає гаряча ванна, чиста, ароматна постіль і тиша. Тиша заряджала мене. У тиші було так приємно читати книги, думати, мріяти, засинати. В моменти усамітнення я відчувала себе щасливою і захищеною.

Вранці у своїй манюній кімнаті я робила зарядку, снідала, а далі бігла в універ, після обіду – на роботу. Відпрацювавши зміну, поверталася додому, вчила конспекти, читала книжки, засинала, прокидалася, і так по колу.

Згодом я навіть почала кайфувати від такого ритму життя. Спостерігаючи за людьми, ніби відкривала для себе світ і його нові відтінки. Іноді, краєм вуха, я слухала уривки чужих розмов, і мені подобалися ці відголоски думок, нові емоції, переживання і життєві ситуації. Всі люди такі різні, кожен думає і говорить про своє. У всіх свої турботи, проблеми, пристрасті та стреси. Всі люблять обговорювати чуже життя, скаржитися на політиків, роботу, борги за комуналку, співробітників, хлопців, чоловіків. Іноді в душі я голосно сміялася з чужих жартів, а бувало, потайки сумувала разом з дівчиною, яка розповідала подрузі про зраду хлопця. Мені завжди хотілося обійняти людей, яким було боляче. Чужі історії життя вабили. Мені хотілося пізнавати відтінки людських почуттів, емоції. У селі нічого цікавого не відбувалося, а тут у кожного гостя своя драма, своя ейфорія.

Якщо хтось вважає, що працювати офіціантом нудно, то він глибоко помиляється, адже щодня в стінах нашого ресторанчика розгорталися справжні мелодрами, комедії та навіть бойовики. Декілька разів я ставала очевидицею справжніх розбірок. То було страшно і водночас феєрично. Ох же ж ці чоловіки! Трохи вип’ють – і перетворюються на розбишак. Намагаються довести свою крутість. Та збоку все схоже на п’яну дурню.

Найчастіше в наш ресторан приходили парами. Подруги, закохані, друзі, партнери по бізнесу. Але був у нас один постійний клієнт, який завжди сидів сам.

Цей статний чоловік років за сорок з’являвся щосереди, і завжди за збігом обставин саме я його обслуговувала. Зазвичай він замовляв наш фірмовий ланч і чашечку американо, розтягуючи задоволення від трапези на цілу годину. Замість співбесідника у нього була книга, щоразу різна, з яскравою обкладинкою. Мені подобалося спостерігати за ним. Я вдивлялася в деталі одягу, сканувала емоції. Бувало, що він ніби відчував мій пронизливий погляд, підводив очі та ловив на гарячому. Це відбувалося завжди несподівано. Я всміхалася, червоніла і бігла далі у своїх справах.

У цього чоловіка була вражаюча гама емоцій. Він умів так щиро радіти й страждати разом із героями, про яких читав у тих своїх книжках. Іноді він глибоко засмучувався, кілька разів я навіть бачила, як він змахував із очей сльозу. Бувало, мій гість голосно сміявся або просто ледь помітно всміхався кутиками вуст, кивав головою на знак згоди. Усе це заворожувало мене і манило.

Він завжди залишав щедрі чайові. На кожну усмішку відповідав взаємністю. Мені подобалися його енергія і безпосередність, красиві риси його обличчя з ледь помітними зморшками. У цього чоловіка були яскраві очі, повні губи й попелясте, охайно підстрижене волосся. Доглянутий, статний, зрілий, завжди одягнений «з голочки». Від нього линув приємний шлейф парфумів. Кожного разу я танула, вдихаючи цей аромат.

Я усвідомлювала, що цей чоловік зрілий, дорослий і за віком міг би бути моїм батьком, але в ньому було щось особливе, неповторне і дуже привабливе. Він виділявся з усіх, кого я досі тут бачила, потужною енергетикою. Одного дня я зловила себе на думці, що чекаю нашої зустрічі, рахую дні до середи й мрію, щоб він заговорив зі мною просто так. Щоразу я милувалася ним, відкриваючи нові грані його особистості. Це лякало мене і вабило. Раніше зі мною нічого подібного не траплялося. Дивилась на нього, як на ідола. Кожна його риса видавалась мені ідеальною. То було дивно і якось лоскотно. Він навіть снився мені.

Вісімнадцятирічна дівчина, я досі ніколи ні в кого не закохувалася. У моєму селі не знайшлося гідних хлопців. Коли я приїхала до столиці, то цілком зосередилась на роботі та навчанні, тож для юнаків і романтичних стосунків не лишалося часу. Та я й не хотіла розмінюватися. Не випадало можливості навіть із кимось познайомитись, потеревенити, пофліртувати. З головою пірнула в бурхливий ритм великого міста, і течія понесла мене у незвідані краї. Для мене було великим щастям мати роботу, стабільну зарплату і власний затишний куточок. Я пишалася собою, адже отримувала хороші оцінки і мала всі шанси претендувати на червоний диплом. Я сподівалась, що незабаром зможу знайти більш високооплачувану роботу і тоді зніму собі не просто кімнату, а квартиру, згодом куплю автомобіль і поїду на море, яке ніколи наживо не бачила, лише по телевізору та в журналах.

Коли спостерігаєш, як красиво живуть інші люди, то теж починаєш мимоволі надихатися і бажаєш досягти їхнього рівня. Ні, я не заздрила, а просто шукала можливості підняти планку, мріяла й уявляла картинки своєї ідеалізованої реальності. Що ж у цьому поганого? Думаю, гірше, коли тобі нічого не хочеться, коли ти пливеш за течією, навіть не помічаючи, що твої дні однакові, сірі та нудні. Їх не відрізнити один від одного, години пролітають, а ти не розвиваєшся, тупцюєш на місці. Це страшно. Навіть вода, застоявшись, починає псуватися. Так і людина. Без руху життя втрачає сенс. Зупиняючись, ти ризикуєш потрапити в капкан залежності, ліні, апатії, одноманітності.

З моїм улюбленим гостем ми часто обмінювалися поглядами, усміхалися одне одному. Я приймала у нього замовлення, він платив мені чайові, й усе йшло без будь-яких змін. У глибині душі я чекала якихось рішучих дій від нього, бо сама не могла дозволити собі вийти за рамки своїх обов’язків. Не знала, як він відреагує на мою симпатію і бажання зблизитися. Мені так хотілося, щоб у нас зав’язалася розмова, щоб він представився, щоб побачив у мені дещо особливе, як я у ньому. Але нічого подібного не відбувалось.

До мене тоді залицявся Артур – офіціант із нашого закладу. Він запрошував мене на побачення, намагався поцілувати й заманити у свої сіті, але його чари не діяли, адже я була захоплена своїм постійним клієнтом. Згодом почала вдивлятися в обкладинки книг, з якими він приходив до нас у ресторан. Мій гість прочитував повісті й романи, як насіння лускав. Згодом я стала повторювати за ним: брала у бібліотеці ті самі книги й читала їх до пізньої ночі, щоб бути з ним на одній хвилі. Здавалося, що цей ритуал дасть мені змогу стати ближчою до нього, розуміти його думки.

– Добрий день. Рада знову бачити вас.

– Доброго дня, Анно, – усміхнувшись, відповів мужчина без імені. Тобто ім’я у нього, звичайно ж, було, але я досі його не знала. Минуло пів року відтоді, як я вперше побачила цього джентльмена у нашому ресторані, і мій інтерес аж ніяк не згас, навіть навпаки, розгорівся до надзвичайних масштабів. Продовжувала спостерігати за ним, читаючи книги, які він приносив із собою. Правда, я не встигала так швидко і суттєво відстала. Забила на літературу, яку нам радили в універі, і натомість ішла за вибором незнайомця, який став для мене авторитетом, світлом у темряві, загадкою, яку так кортіло розгадати. Чесно, жодного разу він мене не розчарував. Мій гість обирав справді хороші книги, від яких у мене завжди залишався незабутній післясмак.

– Що будете замовляти? Як завжди чи, можливо, щось новеньке? – я щиро всміхалася, вдивляючись у його очі. – Зверніть увагу, у нас в меню з’явилися спеціальні пропозиції. Гляньте на останній сторінці.

– Принесіть, будь ласка, обліпиховий чай і десерт на ваш смак.

– Гаразд. Прийнято, – я кивнула, захлинаючись власною радістю. Щоразу, коли його бачила, світилася сонцем. Він заряджав мене, навіть не усвідомлюючи, яким близьким і рідним став мені його погляд. – Дякую за замовлення.

За час нашого знайомства, вірніше, не знайомства, а рідкісних зустрічей у ресторані, я відзначила, що він не носить обручки. Одяг і годинник престижні, при цьому телефон зовсім простий, без наворотів. Він рідко розмовляв, переважно читав. Куточки губ були підняті, а навколо очей збиралися дрібні зморшки. Це говорило про те, що він був доброю, оптимістичною людиною, яка любить усміхатися і живе з гармонією в серці. Цю істину мені відкрила мама. Вона говорила, що про характер людини можуть розповісти зморшки. У сумних, депресивних, злих або нещасних людей куточки губ завжди опущені, а ось у щасливих усе навпаки.

Я принесла чай і тістечко «Наполеон», дбайливо поставивши все перед своїм гостем. Чому обрала саме цей десерт? Відповідь проста – він був найсвіжішим. Крім того, я обожнювала «Наполеон». Його мені готувала мама в дитинстві на кожний день народження.

– Прекрасний вибір, дякую, Анно.

– Будь ласка. Смачного.

– Дякую. Ви сьогодні чудово виглядаєте. Зачіску змінили?

– Так, трохи підстриглася, – провівши рукою по кінчиках довгого волосся, всміхнулася. Це був перший неофіційний діалог, і мені так хотілося його підтримати. – Так приємно, що ви помітили. Зазвичай на такі дрібниці ніхто не звертає уваги.

– Дрібнички дуже важливі. Наш світ складається з атомів, а вони, повірте, зовсім непомітні.

– Так, щось у цьому є, – промовила я тихенько і сором’язливо закліпала очима, адже не знала, як продовжити діалог. Я раптом відчула себе такою дурненькою. Розгубилася, усміхнулася і пішла геть. Мені так хотілося сказати щось дотепне, гідне, щоби вразити його. Але на думку нічого розумного не спадало.

Чоловік, як завжди, пробув у нашому закладі з годинку. Дочитав нову книжку, розрахувався і пішов геть, ввічливо попрощавшись. Я прибрала зі столу, забрала конверт із чайовими й була здивована, коли знайшла в ньому дещо особливе. Крім грошей, мій дорогий гість залишив квиток у театр. Я не могла зрозуміти, що б це означало. Дата стояла сьогоднішня, час – восьма вечора. Зазвичай зміна закінчувалася об одинадцятій. «І як же мені вирватись?» – розгубилася. Потім на думку спало, що, можливо, він забув квиток або помилився. Але невже можна загубити квиток серед чайових? Він залишив його навмисно. Не промовивши ні слова, просто зробив цей дивний жест і зник. І як мені все це зрозуміти?

За мить я вже розмовляла з адміністраторкою і домовлялася про те, що сьогодні піду з роботи раніше. Довелося збрехати, що потрібно перескласти важливий залік. Мене відпустили, але взяли обіцянку, що я відпрацюю пропущені години. О шостій викликала таксі й помчала додому, щоб як слід підготуватися до вечірнього спектаклю.

Я не знала, що мені одягнути. Серце вискакувало з грудей в очікуванні першого в моєму житті побачення. Усе здавалося таким дивним. Я не розуміла, що відбувається, чому всередині наростає хвилювання перед зустріччю з людиною, імені якої навіть не знаю. Збожеволіла, мабуть? Та все це було неважливим. Мене охопила радість, адже події зрушили з мертвої точки й тепер ми побачимось уперше не в стінах ресторану, і цей факт хвилював моє внутрішнє море.

Я не могла дочекатися зустрічі, хоча й не уявляла, як усе має бути, бо жодного разу не бувала в театрі. Як поводитися, про що розмовляти? У голові розігрувалися різні варіанти розвитку подій. Я відтворювала в думках діалоги, які могли б скластися між нами. Відчувала, що вистава буде чудовою, адже його вибір завжди припадав до душі. Мені хотілося подякувати йому за шанс доторкнутися до мистецтва, збагатити свою душу.

Опинившись у театрі, я здала пальто в гардероб, зайшла в туалет, щоб підфарбувати губи, урочисто всміхнулася своєму відображенню в дзеркалі і з гордо піднятою головою попрямувала в зал. Того дня я одягла чорну сукню довжиною нижче коліна. Вона була досить скромною, але красиво підкреслювала вигини стегон і тонку талію.

На квитку було написано, що моє місце в партері, у шостому ряду. Я знайшла його досить швидко і присіла на м’яке оксамитове сидіння. У душі відчувався легкий лоскіт хвилювання, але загалом настрій був оптимістичним. Потихеньку зал заповнювався людьми. Я намагалася триматися невимушено, але очі бігали залом, шукаючи знайомий силует. Продзвенів перший дзвінок, за ним другий. Місце поряд зі мною залишалось порожнім. Щохвилини я зиркала на годинник і нервувала через запізнення мого кавалера. За декілька секунд до третього дзвінка поруч зі мною сів зовсім незнайомий юнак. Світло згасло, а я розгублено дивилася на сцену і не могла зрозуміти, що ж це сьогодні відбувається.

Життя – дивна штука. Ми можемо нескінченно міркувати, передрікати, планувати, але врешті-решт у реальності все станеться зовсім інакше.

«Вишневий сад» мене вразив. Я нещодавно прочитала цю п’єсу Чехова, і постановка анітрохи не розчарувала. Перші хвилин десять після початку не могла взяти себе в руки, щоб зосередитись. Різні думки лізли в голову. Від розчарування хотілося встати й піти геть. Але зрештою я заспокоїлась, моя увага суцільно розчинилася в дійстві, яке розгорталося на сцені. Я вирішила просто насолоджуватися моментом, знаючи, що в мого друга з ресторану все під контролем. Вирішила не ображатися, а просто довіритись його вибору, адже він старший і знає, що робить.

Хлопець, що сидів поруч, зник після першого акту. Я навіть не встигла розгледіти його. Єдине, що запам’яталося – він майже постійно втикав у свій смартфон. То було дивно. Навіщо тоді приходити? Дивак.

Ближче до півночі я пішки дійшла до свого під’їзду. Мені було сумно, адже стільки дивовижних моментів хотілося обговорити з кимось, але я була самотньою у своїх емоціях і переживаннях, викликаних виставою. Довелося перетравлювати все наодинці, у власній голові. У думках я фантазувала, як усе могло скластися, якби він прийшов. Я б тримала його під руку, і ми неспішно прогулялися б парком, обговорюючи твір Чехова. Усе пішло не за планом. Шкода, що він вирішив залишити мене одну під час дебютного візиту в театр. Але я не ображалася, просто поки не розуміла, чому він так учинив. Врешті-решт, я була вдячна йому за можливість провести вечір в атмосфері мистецтва.

Прийнявши душ, я лягла в ліжко і ще довго не могла заснути, обмірковуючи події, які сталися в цей дивний день. Мені хотілося розібратися з усіма питаннями, але для цього треба було дочекатися наступної середи.