Читать книгу Платонічне кохання - Оксенія Бурлака - Страница 6

Розплющивши очі, я розхвилювалася – як це я втратила контроль над часом і не помітила, коли заснула? Негарно вийшло, який сором! Я лежала у величезному ліжку у спальні Лева, де ми вчора переглядали альбоми, сидячи на дивані. Він спав поруч, одягнений і красивий, підклавши дві руки під щоку, ніби мала дитина. Декілька хвилин я просто дивилася на нього, а потім тихенько встала і вийшла на терасу. Вже світало, і я замилувалася цією прекрасною картиною, аж раптом почула:

– Доброго ранку!

Я озирнулася і побачила його. Він був трохи зніяковілий.

– Доброго ранку!

– Пробач, я вчора переборщив з історіями й фотками. Не знаю, що на мене найшло. Дурна ностальгія.

– Усе добре, це ви мені пробачте, що я так нахабно і безпардонно відключилась. Навіть не помітила, як це сталося.

– Я розповідав тобі про Рим, а коли підвів очі, ти вже спала, прихилившись до стіни. Сподіваюсь, не ображаєшся, що я не став тебе будити і поклав у ліжко.

– Ні-ні, це було дуже турботливо. Дякую.

– Вип’єш кави?

– Так, із задоволенням.

Ми спустились на перший поверх. Я сіла за барну стійку і спостерігала за тим, як він готує каву і тости.

– Мммм, який аромат, спасибі, – зробивши ковток, подякувала я.

– Обожнюю корицю.

– Я теж.

– Тобі сьогодні на котру в університет? – Лев глянув на годинник.

– Я сьогодні не піду. Хочу хоча б один день прогуляти, – промовила сором’язливо, але з надією на те, що ми ще трохи побудемо разом.

– Ну, один день – то не страшно.

– Мені після обіду на роботу, тож релакснути на повну не вийде, але й так добре. Без поспіху поп’ємо каву.

– Хочеш, я поговорю з адміністраторкою, щоб тобі дали вихідний на сьогодні?

– А так можна? – його слова змусили серце забитися швидше.

– Власникові можна все.

– Це було б чудово. А як ми проведемо цей день?

– Ти хочеш провести свій вихідний зі мною? – він мило всміхнувся. – Невже у тебе немає бойфренда чи подружок?

– Ні… Ти мій друг, рідна душа, хочу побути ще трохи з тобою, – я наблизилась до нього і обійняла за талію, притуливши голову до грудей. Я чула биття його серця, і це було так особливо. На душі ставало дедалі тепліше. Лев був дуже турботливим і щирим. Ні з ким і ніколи мені не доводилось розмовляти настільки відверто, не боячись осуду. Жодну людину я не знала настільки добре, як його, хоча ми познайомилися зовсім недавно. Нам було добре удвох, усі розмови текли природно й невимушено. Ми не боялися відкриватись одне перед одним, незважаючи на величезну різницю у віці.

Поки він розмовляв із адміністраторкою, я подзвонила Марфі – дочці бабусі, у якої жила, і повідомила, що буду відсутня деякий час. Збрехала, що їду навідати батьків.

– Ну, все, домовився. У тебе вихідний.

– Не можу повірити, дякую, – я стрибала і плескала в долоні, мов маленька дівчинка. Те, з яким теплом він дивився на мене, вражало.

– Ти дуже красива дівчинка, сяєш, мов сонечко.

– Дякую. Ти теж дуже красивий.

– Авжеж, – він усміхнувся, ніби я сказала щось дивне.

– Ну, які плани на день?

– Якщо хочеш, можеш прийняти душ, а далі щось придумаємо.

– Так, ти читаєш мої думки.

Він провів мене до ванної кімнати і почав розповідати й показувати.

– Дивись, тут є усе необхідне – гель, шампунь, бальзам. Ось нова зубна щітка. Відкривай, користуйся. А ось тут лежать чисті рушники й халат.

– Вау. Стільки усього красивого! У тебе часто бувають гості?

– Ні, не часто. Я купив це все на випадок, якщо Платон захотів би залишитися на ніч, – в інтонації прозвучало розчарування і сум. Здається, у них із сином серйозні трабли у стосунках. Леву було боляче від цього.

– А можна я прийму ванну, з піною?

– Звісно. Ти навіть можеш увімкнути режим джакузі, вибрати музику, кинути морської солі.

– Просто як у фільмі «Красуня» з Джулією Робертс, – хіхікнула із захватом.

– Ого. Це ж старий фільм. Не думав, що ти таке дивишся.

– Ми з мамою його обожнюємо. Ти трохи схожий на Річарда Гіра.

– Не кажи дурниць, – тепер червонів він, а не я, і це було мило.

– Чого? Правда-правда, ти навіть гарніший.

– Ти теж гарніша за Джулію Робертс.

– Серйозно?

– Чого мені брехати? – ми сміялися вдвох. – Добре, я поки тебе залишу. Якщо буде потрібна допомога, гукай.

– Дякую, домовились.

Коли Лев вийшов, я роздяглась і почала набирати величезну ванну. Кинула сіль, налила пінку і через мить уже ніжилась у гарячій воді. Це було справжнє блаженство. Потім я почала шукати, де б увімкнути музику, але не зуміла розібратися з кнопками. Пінка повністю покрила моє оголене тіло, і я наважилась покликати Лева.

– Хей, мені потрібна допомога, – крикнула голосно.

Через хвилину Лев постукав у двері й зазирнув у щілину.

– Щось трапилось?

– Допоможи, будь ласка, увімкнути музику.

– Так, звісно, – Лев увійшов, і я побачила, як він соромиться, намагаючись не дивитися у мій бік. – Музика вмикається ось тут, на цій панелі. Усе просто. Ти можеш увімкнути радіо або готовий треклист. Є джазовий збірник, класика, соул… Що хочеш?

– Класику.

– Моцарт підійде?

– Так, давай Моцарта.

– У тебе таке довге волосся. Напевно, важко мити, потім сушити, заплітати.

– Зовсім ні, це так здається, що важко. Але насправді все дуже просто. Хочеш спробувати?

Він зашарівся.

– Що саме?

– Помити моє волосся.

– Ти серйозно?

– Якщо ти соромишся, тоді не треба, але ж ти сам запитав.

– Ні-ні. Якщо ти не проти – я з радістю приймаю цей виклик.

– Виклик? – хіхікнула.

– Не знаю… Завжди мріяв мати дочку. Здавалось, що це дуже мило – мити волосся, заплітати косички.

– Ну, тоді настав твій час.

– Спробую. Постараюсь не накосячити. Ніколи нікому не мив волосся, тільки собі.

– Усе дуже просто, розслабся.

Я на секунду пірнула під воду, щоб намочити все волосся. Лев сів на стілець позаду мене і дуже обережно розподілив шампунь по всій довжині. Я відчувала, як тремтять його руки, він дійсно хвилювався і хотів, щоб усе вийшло бездоганно. Його руки так ніжно масували голову. Я заплющила очі й насолоджувалася моментом.

– Пірнай, – промовив він, і я знову зникла під піною.

– Піднімись трохи, хочу змити піну з волосся, – я підтягнула до себе коліна й обійняла їх, піднявшись у положення сидячи. Він узяв душову ручку і почав змивати волосся, приділяючи увагу кожному пасмечкові. Не знаю чому, але я не соромилась його. Насправді ця мить була дуже природною, щирою і теплою.

– Усе, мені здається, готово.

Я розплющила очі й засяяла.

– Дякую. Навіть не очікувала, що це так приємно.

– Тобі ніхто не мив волосся?

– Ні, я ж із села. Там навіть ванни нема.

– Точно, забув.

– Я прийняла ванну вперше, коли зняла кімнату. Це справжній кайф. Лежала б години дві, відмокала, – я озирнулася, і ми зустрілися очима, секунд на п’ять зависла тиша.

– Гаразд. Волосся вимите, я піду.

– Чого? Побудь зі мною, – я не хотіла втрачати миті, коли ми разом.

– Піна потроху зникає, і я починаю ніяковіти, – він дивився на підлогу, уникаючи зорового контакту зі мною.

– Ясно, а я й не помітила, – прикрила долонями оголені груди. Не знаю чому, але соромно мені не було. Я відчувала, що Лев – рідна мені людина і він ніколи нічого поганого не зможе зробити. Він порядний і благородний, уважний і такий розумний. Якби ж мій тато таким був! Шкода, що він алкоголік.

* * *

Коли Лев вийшов, я увімкнула музику і лежала хвилин десять, просто усміхаючись. Потім встала, змила піну з тіла. Витершись м’яким білосніжним рушником, я одягла пахучий халат і вийшла з кімнати. Лев сидів на дивані й читав другу частину «Володаря перснів».

– Ну що, цікаво?

– Дуже. Я навіть не очікував, що мені настільки зайде фентезі. У Толкіна приголомшлива фантазія і глибина. Відчуваю себе маленьким хлопчиком, який хоче скоріш дізнатися все.

– Я дивилася фільми. Усю серію. Вони теж дивовижні.

– Справді?

– Ага.

– Тоді, коли прочитаю всі книги, обов’язково подивлюся фільми.

– Чудова ідея.

– Насправді, крім хороших книжок, я обожнюю хороші фільми.

– За весь свій вік я бачила всього декілька крутих фільмів і мультиків. У нас в селі був один телевізор на всіх. Тому частіше за все дивились новини чи якусь нісенітницю. Лиш інколи щастило натрапити на щось нормальне. Одного разу, на Різдво, ми з мамою подивилися всі частини «Володаря перснів» і потім ще довго ходили під враженням.

– А тато?

– Ну, це ж були свята і він традиційно лежав у куточку п’яний.

– Мені шкода, що він не зміг упоратися зі своєю слабкістю.

– Я не впевнена, що він хотів. Йому подобалось таке життя.

– Скоріш за все, він був настільки незадоволений своїм життям, що волів утекти від реальності. Алкоголізм – страшна хвороба. Слабкі люди попадаються на гачок і нічого потім зробити не можуть.

Я сіла на диван і руками обійняла себе, ніби захищаючи від спогадів дитинства.

– Мені не вистачало його любові й уваги, завжди, – якась струна в серці надірвалася, і я заплакала. Лев притягнув мене до себе й обійняв.

– Я знаю, люба, знаю.

– Мені хотілося сидіти у нього на руках, хотілося розповісти йому про свої мрії, про те, що відбувається у мене в школі. Мені хотілося тепла, обіймів, але в нього не було часу на мене, ніколи. Я не ображаюся, просто мені так шкода, що він не зрозумів, як був потрібен мені. Тато ніби й знаходився поруч, не покинув сім’ю, але насправді його і не було. Він став тінню, і ми залишились із мамою самотніми.

– Він завжди був таким?

– Мама говорить, що він почав пити, коли мені виповнилося п’ять років. Але я не пам’ятаю себе настільки маленькою. У моїх спогадах він завжди був напідпитку. Хитався, щось мимрив нерозбірливе, ця слина навколо рота… Я часто ненавиділа його. Мама була нещасна з ним, і я також.

– Мені дуже шкода. Але ти маєш пробачити його, бо носити в душі образи – то важкий тягар.

– Я не ображаюсь. Просто мені боляче.

– Розумію.

– Скільки разів я намагалася пригадати щось хороше. Було декілька моментів, коли він обіймав мене, але від нього так тхнуло, що я сама відштовхувала його. А ще… Він бив мене.

– Не може бути!

– Так, і я воліла б забути про це, але не можу. Інколи мені сняться кошмари, ніби я тікаю від нього і мені лячно, адже як не стараюся, не можу рушити, біжу на місці.

– За що він бив тебе?

– Я була мала. Уперше це сталося, коли я не зачинила кролів у сараї й спустила собаку, яка налякала їх гавкотом. Через це половина виводка померла від розриву серця.

– О боже!

– Мені було вісім років, я просто не подумала, а він узяв лозину і відшмагав мене до крові. З того дня я почала боятися батька.

Лев ще міцніше пригорнув мене до себе, намагаючись забрати хоча б часточку мого болю.

– Я ніколи не бив сина, хоча й були пориви зробити це, але я завжди стримувався, адже частіше за все відповідальність за помилки дітей лежить на батьках. Будь-які проблеми потрібно вирішувати за допомогою слів, діалогів. Відшмагати дитину – найпростіше рішення, а от достукатися, роз’яснити…

– Я теж так вважаю.

– А як мама реагувала на те, що тато б’є тебе?

– Зазвичай це відбувалось без неї. Вона постійно була то на базарі, то на городі, то на кухні чи прибирала сільраду.

– Вона не бачила синців?

– Скоріш за все, вона не хотіла їх помічати або думала, що я подряпалась десь чи впала. Це ж село.

– Їй було, напевно, дуже важко тягнути все на собі.

– Так, це правда. Інколи мені здається, що це я винна в усьому. Вона дуже рано завагітніла, тато спився, і життя покотилося у прірву. Вона не живе, просто існує.

– Ти вже доросла, ти можеш поговорити з нею. Поясни їй, що у неї є вибір і вона може припинити нести свій тягар. Коли ти станеш на ноги, то зможеш забрати її у місто, і все налагодиться.

– Я б дуже цього хотіла.

– Головне, щоб вона погодилась. Інколи людині важко вибратися з клітки, навіть якщо дверцята відчинені.

– Це моя мрія – урятувати свою маму, показати їй інше життя.

– Зараз є чудові психологи, які допомагають алкоголікам побороти залежність. Можливо, після такого сеансу і тато погодиться лікуватися.

– Не знаю… Хотілося б вірити.

– Звісно, ніхто його не змусить, лише він сам може все виправити.

Той день ми провели, неначе справжня сім’я. Лев замовив доставку продуктів із гіпермаркету, і коли їх привезли, ми все розпакували і разом, у гарному настрої, готували обід. Смажили м’ясо, зварили легкий грибний суп, я нарізала салат зі свіжих овочів, і ми смачно поїли. Багато говорили про все на світі, сміялися, жартували. Увечері подивилися два фільми, а після заходу сонця пили чай на терасі, загорнувшись теплими пледами. О десятій наша казочка закінчилась і Лев відвіз мене додому. Прийшов час повертатися у свою реальність, а мені так не хотілося!

Опинившись у ліжку, я довго не могла заснути, багато думала про те, що відбувається між нами. Однозначно то був потужний зв’язок, який я відчувала кожною своєю клітиною. Ми перебували на одній глибині, нам було добре і весело удвох, і не стали цьому перепоною ні різний вік, ні різний статус, ні соціальні стереотипи й упередження.