Читать книгу Платонічне кохання - Оксенія Бурлака - Страница 5

Наступної середи Лев знову завітав до нас у ресторан. Я засяяла, побачивши його. Ледь стрималась, щоб не підбігти до нього і не застрибнути на руці. Всередині мене вирував тайфун щастя. Емоції переповнювали. Хотілося втекти з ним і говорити-говорити, пізнавати, пірнати у спогади, розповідати про себе і дізнаватися про нього. Минулого разу ми дуже зблизилися, і я була впевнена, що відшукала в цьому світі рідну душу.

– Привіт, – промовив він, – щасливий знову бачити тебе.

– Я теж.

– Як справи?

– Все дуже добре.

– Це чудово.

– У вас нова книга? – з цікавістю запитала я.

– Так, цього разу «Володар перснів», – він усміхнувся. – Вирішив прочитати всю серію. Захотілося чогось захопливо-фантастичного, щоб відволіктись від проблем, набридливих думок.

– Чудовий вибір.

– Якщо хочеш, почитаємо разом.

– Із задоволенням.

– Думаю, сьогодні закінчу першу частину. Можемо зустрітися завтра, і я віддам тобі цю книгу, а сам розпочну другу.

– Клас! Підтримую.

– Якщо чесно, я помітив, що ти перечитуєш книги, які я приносив із собою.

– Ого… Як соромно, – я почервоніла.

– Ти чого? Це дуже мило. Не варто соромитись.

– Ну, якщо ви вже в курсі, то маю похвалити вас за чудовий літературний смак. Жодного разу книга, яку я перечитувала за вами, не розчарувала.

– Ой, як приємно! – він стиснув мою руку. – Дякую.

– А тепер до справи. Що бажаєте замовити?

– Спробуй вгадати, – він підморгнув, а я розсміялася.

Наступного дня у мене якраз був вихідний. Після пар я побігла додому, причепурилася і полетіла на крилах щастя на зустріч із Левом. День був досить теплим. Ми зустрілися у парку і проблукали алеями, розмовляючи, близько двох годин. Загалом ми обговорювали книги, які прочитали з того часу, як уперше побачили одне одного. У нас було багато спільних думок і висновків. Час летів непомітно. Я тримала його під руку, і все було наче у сні. Склалось враження, що ми знаємо одне одного цілу вічність, що ми рідні душі й у нас на двох одне дихання, одне серцебиття, одні думки.

– Платон більше не дзвонив? – раптом запитала я з цікавістю. Можливо, це було безтактно, але мені хотілося дізнатися про нього більше.

– Ні, він ображений і сердитий. Я дам йому час охолонути, а потім знову спробую піти на контакт.

– А що думає з цього приводу ваша дружина? Може, варто їй утрутитися, поговорити. Хлопчики зазвичай дослухаються до мам.

– Ми з Оленою розлучилися, коли Платону виповнилося сімнадцять.

– Чому?

– Так іноді буває. Любов минає, втрачається зв’язок. Це відбувається поступово, непомітно, по міліметру, по ниточці обривається те, що раніше тримало. Сумно змиритися з цим. Але таке життя.

– Як прикро!

– Так, то було сумно, але зовсім не боляче. У безкінечних справах я навіть не помітив, як ми з дружиною опинилися на різних планетах і перестали розуміти одне одного.

– Прикро усвідомлювати, що кохання не вічне.

– Суспільство часто ідеалізує це почуття. А насправді кохання потребує багато уваги й праці.

– Коли ви розлучилися, то відчули самотність?

– Зовсім ні. Кохання помирає повільно, і зазвичай ти цього не помічаєш. Усвідомлення приходить у той момент, коли вже нічого не можна змінити чи повернути. Пам’ятаю той день, коли я побачив, що ми припинили торкатися одне одного. Ніжність і теплота потроху зникали, й одного разу ми просто почали спати в різних кімнатах. І так тривало, допоки Платон не закінчив школу. Тому можна сказати, що ми стали самотніми ще задовго до розлучення.

– Можливо, я помиляюся, але здається, що безліч сімей живуть без кохання. Інколи я думаю, що мої батьки ніколи й не любили одне одного.

– Звісно, можна так жити. Ми вже говорили про те, що завжди є вибір. Кожен сам для себе вирішує, як йому бути. Піти чи залишитися. Я вирішив піти, бо все те мене дуже пригнічувало.

– А ваша дружина як усе сприйняла?

– З роками вона дуже змінилася. Я перестав її впізнавати. Від молодої, ніжної дівчини нічого не залишилось. Гроші змінюють людей, часто в поганий бік. Вона не хотіла розлучення, адже звикла жити заможно і ні в чому собі не відмовляти. Заради цього вона була б згодна терпіти нашу нелюбов.

– А може, вона любила, просто не показувала?

– Не думаю. Коли все дійшло до крайньої точки, вона судилася зі мною за майно. Я задовольнив усі її забаганки і віддав усе, що вона вважала своїм. Коли я заробляв гроші, вона створювала затишок у домі, дбала про нашого сина. Був період, коли ми насправді були щасливими, і я з радістю віддав їй те, що вона заслужила. Олена була Платону і матір’ю, і батьком. А я в цей час громадив гроші. Знаю, вона теж розчарувалася в мені, перестала впізнавати і любити. Їй також було нелегко.

– Ви б хотіли повернути час і все змінити?

– Так, інколи я думаю про це, але, на жаль, змінити минуле неможливо. Все, що ми можемо, – пожинати плоди своїх учинків або бездіяльності.

– А коли ви зрозуміли, що назад дороги немає?

– Знаєш, коли сварок стає занадто багато, коли немає тем для розмов і все, що вас поєднує, – це діалоги з присмаком докорів, краще розлучитись, щоб не заважати жити одне одному. Інколи люди притягуються мов магнітом, а інколи відштовхуються, бо не мають більше нічого спільного, крім майна і спогадів.

– То ви зараз живете один?

– У мене є кіт, – усміхаючись, відповів Лев. Мені подобались зморшки біля його очей, а ще подобалася сивина і щетина на щоках. Він був таким красивим і статним, хоч картину малюй.

– А що за порода?

– Я підібрав його на вулиці, і він виявився дуже хорошим товаришем. Вигляд має кепський, але в душі няшка. Колір шерсті схожий на багнюку, величезні лапи і немає одного ока, але варто провести з ним пару годин, як розумієш, що він найніжніше створіння у цілому світі. Рік тому якраз біг додому, а він сидів під дощем біля під’їзду, увесь такий нещасний, мокрий. Я тоді подумав, що життя його гарно потріпало і треба врятувати бідолаху, бо пропаде. І це було правильним рішенням.

– У вас добре серце.

– Життя завжди дає цінні уроки. Завдяки цій зустрічі з котом я зрозумів, що зовнішність буває оманливою і набагато важливіше, що приховано всередині. Рідні душі завжди притягуються.

– Мені здається, що ви моя рідна душа.

– Справді?

– Так.

– Я теж це відчуваю. Добре, що ми зустрілися, – він знову стиснув мою руку, а я відчула теплоту, яка пробігла від серця по всьому тілу.

Деякий час ми йшли мовчки, і в тій тиші не було нічого дивного. Кожен думав про своє, і це здавалося природним і щирим. Я насолоджувалася моментом, дихала на повні груди.

– Дивись, у цьому будинку я живу. – Лев порушив тишу і показав рукою на багатоповерхову будівлю, верхівка якої виринала між деревами.

– Дуже красивий будинок. Напевно, з вікон відкривається чудовий краєвид.

– Так, вгадала. Я живу на останньому поверсі. У мене дворівнева квартира.

– Як це?

– Як окремий двоповерховий будинок, тільки спроектований у багатоповерхівці.

– Невже так буває? – я ніколи не чула про таке, тому дуже здивувалася.

– Якщо хочеш, можу показати, – трохи зніяковівши, запропонував він, а я, правду кажучи, зраділа.

– Чесно?

– Авжеж.

– Ура! Мені дуже цікаво! – Лев розсміявся з моєї реакції.

Декілька хвилин ми йшли до стоянки. Я майже підстрибувала від радості. Потім ми сіли в його автомобіль і за десять хвилин були на місці.

– Перш ніж ми зайдемо, я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла.

– Що саме? – поцікавилась я, усміхнувшись його очам.

– Пообіцяй, що не будеш такою довірливою і більше не сядеш у машину з незнайомцем, а тим паче не підеш у його квартиру. Ти дуже красива і наївна. Цим можуть скористатися погані люди. Не хочу, щоб ти потрапила в біду. Велике місто – це не лише великі можливості, а й великі ризики. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – здається, я почервоніла.

– Гаразд, проходь і почувайся як удома, – він почав відмикати нижній замок, потім верхній.

– Зазвичай я обачна. Чесно. Не знаю чому, але я відразу відчула, що вам можна довіряти.

– Це, звісно, приємно чути, але…

– Моя мама прочитала мені достатньо лекцій про маніяків і різних придурків, тому клянуся, я зазвичай обережна.

– Згода. Вірю. Я просто мав це сказати.

Коли відчинилися двері і я опинилася в його квартирі, то мимоволі ахнула від захвату. Це було неймовірне видовище, такої розкоші я ніколи в житті не бачила. Великий, просторий хол, дерев’яні сходи, красива, затишна кухня і приголомшлива бібліотека. Я довго розглядала книги, вдихаючи аромат їхніх сторінок. За мить я побачила кота. Він і справді був страшненьким. Тваринка стрибнула до Лева на руки. Почулось голосне муркотіння, ніби тракторець завівся на полі. Муркотун релаксував від дотиків хазяїна, але на мене все ж зиркав. Не довіряв, придивлявся, оцінював. Певне, коли він утратив око, то назавжди запам’ятав науку – бути на стрьомі й довіряти тільки своїм. Я була чужачкою для нього, як і він для мене. Нас поєднувала любов до Лева.

Поклавши кота на диван, Лев почав показувати мені квартиру. Спочатку перший поверх, а потім ми піднялися нагору, де містилися затишна спальня і величезна тераса, з якої відкривався дивовижний вигляд на місто.

– Це неймовірно. Я ніколи не була на такій висоті. Дух перехоплює.

– Так, тут справді гарно.

– Це ніби інший світ. Щось на кшталт раю.

– Інколи буває поганий настрій, але коли повертаюсь додому, то сідаю на цей диванчик і перезаряджаю душу. Погані думки змінюються на хороші, й мимоволі починаєш усміхатися, бо життя таке красиве.

– Дякую, що показали світ, якого я досі ніколи не бачила. Тепер знатиму, про що мріяти. Хочеться досягти великих успіхів, щоб одного разу опинитися на такій вершині.

– Мрії збуваються, тож мрій на повну. Обов’язково заплануй поїздки до Парижа, Венеції, Рима, Лондона. Не забудь провести місяць у Нью-Йорку. Цей світ такий багатогранний! Треба усе пізнати, усе спробувати.

– А ви були у цих містах?

– Був. Мені дуже сподобалось. Там зовсім інша енергетика. Заряджаєшся на повну і знову пірнаєш у справи.

– І ви бачили Ейфелеву вежу?

– Так. Це ж обов’язковий пункт програми кожного туриста. Зараз покажу фотографії, – Лев збіг сходами вниз і через декілька хвилин повернувся з величезним стосом фотоальбомів.

– Ого яка колекція!

– Так, я люблю колекціонувати моменти. Усі ці картки гріють мою душу і нагадують про щасливі миті мого життя. Десь тут має бути фото з Парижа, – розкривши один із альбомів, він почав гортати сторінки. Там було багато знімків з ним і без нього, мені хотілося переглянути кожну світлину.

– Я б хотіла, щоб ви розказали мені про своє життя усе із самого початку.

– Боюся, знадобиться багато часу.

– Я не поспішаю.

– Гаразд, – він усміхнувся, і я бачила, як запалали іскорки радості в його очах, насправді Левові й самому хотілося повідати свою історію.

– Ну що ж, – я потерла долоні, поки Лев діставав величезний сірий альбом.

– Ця фотокнига найстаріша. З дитинства і юності у мене немає карток. Моя мама не робила знімків. Перші фотографії з’явилися в моїй колекції з часів армії, – ми почали гортати сторінки.

У віці вісімнадцяти років він був неймовірно привабливим і сексуальним. Красиве тіло, яскрава усмішка, чорнявий чуб і найпрекрасніший у світі погляд. Далі він показав мені фотографії з весілля. Потім я побачила фото, де він тримав на руках маленького синочка. Зображень було багато, і Лев захопливо переказував свої найулюбленіші спогади. Інколи ледь помітно він гладив знімки великим пальцем і на мить замовкав, ностальгуючи за минулими часами. Потім хронологія обірвалася і він почав показувати фото, зняті вже після розлучення, ніби в його житті була прірва завдовжки років із десять. Нарешті він показав мені Париж, і я закохалася в це місто. Бачила той край очима Лева, адже він зробив безліч неймовірних знімків, підмітив прекрасні деталі й особливі моменти життя людей, архітектуру, атмосферу вулиць. Далі був Лондон, а потім і Нью-Йорк.

Захопившись, ми навіть не помітили, як зайшло сонце і за вікнами стало зовсім темно. Я з цікавістю слухала історії Лева, радіючи, що він відкриває мені свою душу, ділиться спогадами.

…Не розумію, як і в яку мить це сталося: повіки обважніли, і сон поглинув мене.