Читать книгу Платонічне кохання - Оксенія Бурлака - Страница 7

Наступного дня я пішла в університет, але на лекціях не могла зосередитись, адже постійно думала про Лева, пригадувала різні моменти, завдяки яким ми крок за кроком зближувалися і відкривали одне одному серця. Потім почалася робота. Час тягнувся повільно. Приходили нові гості, я обслуговувала їх, робила все як треба, але щось у мені змінилось і я більше не хотіла так жити. Не хотіла працювати офіціанткою і бути звичайною дівчинкою на побігеньках. Завдяки Леву я зрозуміла багатогранність життя, і мені хотілося кардинальних змін. Я прагнула розвиватися, рости. Він подарував мені крила, дав можливість учитися, щедро ділився своїми думками, мудрістю, світоглядом, і я немов губка усе засвоювала, надихаючись кожним словом, кожним поглядом у мій бік. Я раптом зрозуміла, що мені тепер замало однієї середи, я хочу бачити його частіше. Хочу прокидатися, знаючи, що він поруч, хочу снідати з ним і вечеряти, хочу дивитися з ним фільми і говорити про життя. Хочу обіймати його, відчувати тепло великих долонь. Хочу, щоб Лев знову мив моє волосся, хочу, щоб він розчісував його і пестив. Ця картинка була такою реальною, і я не бажала погоджуватися на щось менше. Якби у мене був його номер телефону, я б подзвонила і сказала, що більше не можу жити без нього.

Дні тягнулися, я рахувала години й навіть секунди до нашої зустрічі. Лев став для мене важливішим за все, і тому все навколо втратило свої кольори, сенс, привабливість. Нічого не радувало мене так, як думки про нього. Я сама себе не впізнавала, ніби за одну мить перетворилася на іншу людину, яка побачила правильний шлях і більше не хоче розгублено стояти на перехресті.

Наша зустріч відбулась раніше, ніж я очікувала. Це був понеділок. Я вийшла на роботу і відчувала, що саме сьогодні ми маємо побачитись. Більше не було сил терпіти розлуку, я сходила з розуму, допоки в дверях не з’явився він. Наші погляди, немов магніти, притягнулись і переплелись. Було важко втриматись, щоб не підбігти до нього і не розцілувати. Лев сів за свій улюблений столик, я прихопила блокнот, меню й стрімголов помчала до нього.

– Привіт!

– Привіт! Не можу повірити… Понеділок… Ти тут… Приємна несподіванка, – дух перехопило від щастя.

– Проїжджав неподалік і вирішив зайти, щоб побачитись.

– Я скучила.

– Я теж.

– Що будеш сьогодні?

– Замовлю фірмовий ланч, а також «Наполеон» та імбирний чай.

– Чудовий вибір, – усміхнулась я і побігла на кухню. Поки готувалося замовлення, я встигла прийняти ще декількох клієнтів. В обід у нас завжди був аншлаг. Час від часу наші погляди перехрещувалися, і це було так зворушливо. Нарешті я опинилася біля нього і почала сервірувати стіл. Його аромат був таким приємним і вже рідним.

– Як справи в університеті? – запитав Лев, усміхаючись.

– Нормально. Скоро почнуться заліки, а я ніяк не можу дописати реферати й контрольні. Треба бігти в бібліотеку і працювати на їхньому древньому комп’ютері, але в мене зовсім немає часу і можливості. Коли я закінчую роботу – вже пізно, а перед універом – ще зарано.

– Тобі треба купити свій ноутбук.

– Так, я вже збираю гроші, але боюсь, до сесії не встигну.

– Можеш скористатися моїм комп’ютером.

– Правда? – його пропозиція змусила серце калатати сильніше.

– Так, звісно.

– Дякую, це чудова ідея, – розпливлася я в усмішці.

– О котрій ти закінчуєш?

– Об одинадцятій.

– Не пізно для реферату?

– У мене немає інших варіантів.

– Добре, я заїду по тебе.

– Домовились. Дуже дякую, ти стільки всього робиш для мене, – стиснула його долоню, яка лежала на столі.

– Завжди радий допомогти, – він відповів на мій дотик, поклавши другу долоню зверху. Це було дуже зворушливо і ніжно. Його підтримка і доброта підкорили мене. Я й не думала, що зустріну таку людину у своєму житті. Чим я заслужила цей подарунок долі?

Вже о десятій у ресторані не було клієнтів і я почала збиратися додому. Адміністраторка залишила одного чергового офіціанта, а інших відпустила додому. Насправді таке трапляється рідко. Дивний збіг обставин. Я вийшла на вулицю й озирнулась по боках. Подзвонити Левові не могла і картала себе за те, що не взяла його номера. За тридцять хвилин я дуже змерзла і не могла дочекатися, коли побачу на горизонті чорний джип.

Лев приїхав рівно об одинадцятій. Я швидко застрибнула у салон і усміхнулася, потираючи руки, які були холодні як лід.

– Змерзла? – він натиснув на газ. Я відчула, як приємно гріє сидіння. То був кайф.

– Дуже.

– Я ніби не спізнився.

– Ні, просто сьогодні не було клієнтів і нас відпустили раніше.

– Усіх? – здивований погляд.

– Ні, до закриття лишився Олег. Я хотіла подзвонити, але ж у мене немає твого номера.

– Ми з тобою дивні люди. Сам не знаю, чому досі не обмінялися телефонами.

– Диктуй, – промовила я, тремтячими пальцями набираючи цифри. Сидіння нагрілося і я потрохи відтанула, але руки все ще були холодними.

– Ти голодна?

– Ні, на ніч намагаюся не їсти, але кави б випила.

– Гаразд.

Я була дуже втомлена і не знала, де знайти сили на роботу над рефератом. Крім того, потрібно було зробити переклад трьох текстів літературною англійською.

Коли ми приїхали, нас зустрів кіт. Він привітався з хазяїном і знову сховався від мене у закутках величезної квартири. Не знаю чому, але він не довіряв мені. Намагався триматися якнайдалі. Я розуміла, що йому потрібен час для зближення.

Лев увімкнув у своєму кабінеті комп’ютер, вставив мою флешку і почав розповідати, як і чим користуватися. Через п’ять хвилин я лишилася віч-на-віч із моєю роботою. Минуло ще декілька хвилин, і Лев приніс мені каву з круасаном. То було дуже зворушливо.

– Дякую, – прошепотіла я і всміхнулася.

– У тебе втомлений вигляд.

– Важкий день, але нічого. Зараз вип’ю кави і з усім упораюсь.

– Коли закінчиш, можеш лягти у кімнаті для гостей. Я постелив тобі ліжко.

– Дякую дуже…

– Гаразд, не буду заважати. Працюй, бджілко, – стиснув мою долоню, і в душі усе розцвіло.

– Окей.

Я розпочала з реферату. Знадобилась ціла година, щоб дописати текст і оформити все як належить. У нас був строга викладачка із культурології. На лекціях вона попереджала, що завжди перевіряє унікальність студентських робіт, тому списати чи завантажити роботу з Інтернету – не варіант. Закінчивши реферат, я роздрукувала його і розпочала роботу над перекладом. Процес ішов повільно. Тема була складною, заважала втома. Я дуже хотіла спати, мозок гальмував, і це дратувало.

Коли я сіла за другий текст, годинник показував другу ночі. Очі злипалися, сил майже не було. Я поставила будильник на сьому, щоб устигнути на пари, і вирішила сидіти, поки стане сил. Не знаю, коли це трапилося. Я перекладала текст, а потім клац – і темрява, а далі звук набридливої мелодії. Я встигла перекласти лише половину, хоча витратила дуже багато часу.

Зранку почувалася так, ніби мене потяг переїхав. Голова була важкою, очі боліли, тіло гуло. Хотілося залізти в ліжко і поспати хоча б годину, але, на жаль, потрібно було бігти в універ. Ледь тримаючись на ногах, я пішла пробуджуватися у душ. Холодна вода трохи допомогла, але все одно я почувалася виснаженою.

– Доброго ранку, – привітався Лев. Коли я вийшла з ванної кімнати, він уже приготував для мене каву та бутерброди. Ще ніхто про мене так не турбувався, як він, і це було дуже приємно. Я сіла за барну стійку і зробила ковток гарячого напою.

– Як твоя робота? Усе встигла?

– На жаль, ні. Лише половину. Все виявилося набагато складнішим, ніж я думала. Десь після другої ночі я не витримала і вимкнулася прямо за столом.

– Нічого собі. Якби знав, то переніс би тебе у ліжко.

– Усе гаразд. Я й так завдаю тобі стільки клопоту.

– Не переймайся. Завжди радий допомогти. То що, сьогодні теж залишишся у мене?

– Якщо можна? – поглянула з надією.

– Звісно.

– Дякую. Треба все ж таки закінчити справу. Я ж не хочу, щоб мене позбавили стипендії. Вона потрібна мені.

– Тоді я заберу тебе об одинадцятій. Якщо закінчиш раніше – телефонуй.

– Домовились. Дякую.

Я швидко доїла сандвічі, й ми поїхали у центр. По дорозі в універ я ледь не заснула. Повіки були такими важкими, що тримати їх розтуленими коштувало зусиль. Я не знала, як переживу цей день.

– Ти молодець, дуже відповідальна студентка, – Лев обійняв мене і поцілував у скроню. – Тримайся, я пишаюся твоєю наполегливістю і силою волі.

– Дякую.

– Попереду тебе чекає важкий день. Але ти впораєшся, я в тебе вірю, – його усмішка була такою доброю і надихаючою, що в мене ніби відкрилось друге дихання. Я поцілувала його у відповідь і пішла на пари. Дві лекції і семінар пройшли успішно, я навіть не задрімала, більше того – заробила гарну оцінку. Лишилося пережити зміну в ресторані, і можна буде пишатися собою.

Те, що я майже не спала вночі, дало про себе знати. Я була дещо неуважною і розгубленою. Декілька разів приносила людям не те, що вони замовляли. Мені пощастило, що клієнти поставитися з розумінням до ситуації й не влаштували скандал.

Цей день був найскладнішим у моєму житті. Після восьмої вечора я ледь трималася на ногах і боялася, що знепритомнію на людях і це буде кінець моєї бездоганної репутації. На жаль, раніше нас ніхто не відпустив, і я сіла в машину до Лева на початку дванадцятої.

– Ти жива, крихітко? – жартома запитав він, але я бачила в його очах хвилювання. Напевно, вигляд у мене був жахливий.

– Та ще жива.

– Виглядаєш виснаженою.

– Так воно і є.

– Можливо, відкладеш роботу до завтра?

– Ні, я хочу закінчити все сьогодні. Часу майже не залишилося.

– Гаразд.

Коли ми приїхали додому, я сіла за комп’ютер і почала відкривати потрібні файли. Лев поставив стілець і сів біля мене. Я здивовано подивилась на нього.

– Я допоможу тобі, вдвох буде швидше.

– Справді?

– Авжеж.

Я не очікувала, що він так добре володіє англійською. За годину ми переклали два тексти, і це було справжнє диво. Без його допомоги я просиділа б до ранку. Коли ми все закінчили, Лев допоміг оформити і роздрукувати усі роботи, поклавши кожну до окремого файлу.

– Боже, не знаю, як мені дякувати, – прошепотіла я. Моя внутрішня батарейка була на нулі.

– Обійдуся. Краще біжи спати, твої повіки, здається, важать цілу тонну.

– Дякую, дякую, – я обійняла його і на мить задрімала на плечі. Потім усе ж узяла себе в руки й пішла в кімнату. Лев побажав мені солодких снів. Я роздяглась і тільки припала до подушки, одразу заснула.

Наступного дня я почувалася набагато краще. З Левом ми разом поснідали, і він знову відвіз мене в універ. Я здала викладачам реферат і контрольні роботи, висиділа всі пари і знову побігла на роботу.

Люди – дивні створіння, які дуже швидко звикають до хорошого. Мені більше не хотілося повертатися у квартиру бабусі, у свою стареньку кімнату. Я мріяла про те, щоб жити з Левом, і не знала, що б такого вигадати, щоб іще хоч раз залишитись у нього, скуштувати його смачний сніданок або вечерю, не важливо. Мені подобалось, як він дивиться на мене, як дбає про мене – з любов’ю і ніжністю. Ще ніхто в житті не був до мене таким добрим і уважним, як він, навіть батьки.

День добігав кінця, і я мимоволі сумувала, адже треба було повертатися додому. Думки про те, що ми побачимося з ним лише наступної середи, пригнічували.

Коли я вийшла на вулицю, мене чекав сюрприз. Лев стояв біля своєї машини і виглядав мене. Я обійняла його. Здавалося, ми без слів розуміли, що більше не можемо жити одне без одного. Він усміхнувся моїм очам, відчинив дверцята і показав жестом, щоб я сідала.

– Ти не уявляєш, яка я щаслива бачити тебе.

– Це взаємно. Слухай, у мене є одна розмова. Цілий день про це думаю. Не знаю, як ти відреагуєш. Коротше. Хочу запропонувати тобі жити в мене. За цей час ми дуже зблизились, я відчуваю, що ти рідна для мене людина, і дуже хочу тобі допомогти.

Від радості я заплескала в долоні, немов маленька дівчинка.

– Так, я згодна, згодна!

Лев усміхнувся і продовжив уже більш упевнено:

– Тобі не потрібно буде платити за кімнату. Так ти зможеш швидше зібрати гроші на ноутбук чи іншу важливу річ. Квартира завелика для мене одного. А з тобою все навколо ніби оживає, ти наповнюєш мої дні сенсом, і мені хочеться дбати про тебе.

– Дякую-дякую! – зворушено промовила я. – Ти мій ангел, мені так пощастило!

– Я б сказав, що це мені пощастило. Раніше я був самотнім, а тепер у мене є ти.

Наступного дня ми перевезли мої речі, і в мене розпочалося нове життя – багатогранне і щасливе. Бабуся, у якої я знімала кімнату, дуже засмутилася, дізнавшись про мій переїзд. Батькам вирішила нічого не говорити. Мама б подумала, що я божевільна і занадто довірлива. В один момент я відчула, що опинилась на іншій планеті й тепер ми з моїми родичами перебуваємо у різних світах.

Лев сяяв від щастя, і я теж не приховувала своєї радості. Я не знала, що відбувається між нами, але це було дивовижно. Щодня він відвозив мене в універ, а ввечері забирав з роботи. Удома мене чекала смачна вечеря і цікавезні розмови про життя, мистецтво, книги. Він відкривав мені цілий усесвіт невідомих досі знань, і я з великим задоволенням впускала в серце кожне слово. Лев зробив для мене дублікат ключів, і це був дуже приємний і дбайливий жест, який говорив про довіру й любов.

Раз на тиждень ми ходили в театр, відвідували концерти й виставки. Він навчив мене грати в шахи. Вечорами ми дивилися кінобестселери англійською мовою. Коли я чогось не розуміла, він ставив на паузу і пояснював. Ми любили сидіти на терасі й спостерігати за краєвидами мегаполіса за чашечкою ароматного чаю. Лев допомагав мені з навчанням, і я завдяки його підтримці трималась у статусі відмінниці досить довго. Коли в мене випадали важкі дні і я поверталася додому занадто виснаженою, Лев, за традицією, мив мені волосся, і втому немов рукою знімало. З часом Муркотун звик до мене і навіть полюбив. Частенько спав у моїй кімнаті й радо зустрічав з роботи, адже знав, що я новий член сім’ї.

Лев з кожним днем знову і знову підкорював мене своєю дбайливістю. Частенько влаштовував сюрпризи й робив подарунки, купував нові потрібні речі. У нього був бездоганний смак. З часом я сама для себе стала красивішою, елегантною, впевненішою.

Коли я дізналася, що влітку він святкуватиме день народження, то вирішила зробити йому якийсь особливий подарунок, почала збирати гроші. Пів року я плідно працювала, відкладаючи певну суму, і нарешті купила золотий ланцюжок із хрестиком. Я вірила в Бога і хотіла, щоб він завжди оберігав Лева від бід.