Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 2

Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр — чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.

Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б — з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.

Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» — каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.

— Здоров був! — обiзвався до його захожий.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Який Окунь?

— Карпо Окунь, старий дiд.

— Нi: це Лимар, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та який Окунь?

— Дiд старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, — бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.

— Та кого ти, чоловiче, питаєш?

— Окуня Карпа.

— Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн?

— Та треба... Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— Та хто ж пiсля його зостався?

— Та хто ж, пiсля його зостався?! — каже жiнка, задумавшись... — Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нiкого такого...

— Так... А волость же ваша далеко?

— Волость? — глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: — на тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеї, а там — зараз i волость.

— Ну, спасибi вам. Прощайте.

— Щасливо.

Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли — дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

— Ти не питав, Грицьку, — тодi жiнка до парубка : — хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

— Нi, не питав.

— Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу бува, прийшов i сей?!

— Бог його зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.

— Добре, мамо, — каже парубок. I обоє пiшли в хату.

Жiнка справдi догадалася навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня — Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзiї викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще — коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.

— Чого ти звiдтiля вернувся? — пита його голова, — хiба там недобре стало жити?

— Та трудно вже й там, — кланяючись, каже Остап. — Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата... пропадає...

— А тут хiба краще? — пита писар.

— Та все ж, бачте — рiдна сторона.

— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? — знову голова.

— Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.

Подивився той на папiр, розправив, прочитав — i знову зложив.

— Що ж з сього?! — каже. — Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?

— А бог його знає — чому... Не знав. — Вiдколи пашпорта не перемiняв! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

— Та там мене й по цьому всюди приймали.

— Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.

— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, — одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

— Здiлайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде — отаманує. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.

Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проїжджих перепада. — Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно — сирiтське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни — бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.

— А що ж, Мотре, — каже їй мати, — iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...

— Та чи йти, то й iти! — одказує дочка. — I так натерпiлись усього!

Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, — город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом — любо глянути, i огородина зеленiє...

Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi — нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою — старою своєю матiр’ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, — приходилось сухим хлiбом давитись...

Остап — спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю жалує, коло тещi ласкавий; а далi — все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого...

Так минув рiк; минає й другий; а вони — всi тройко (дiтей не було) — похмурi, невеселi... Немає долi — немає й радостi!

Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод: буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остапової хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець — от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi... Тихо, — тiльки веретена сюрчать!..

— О-ох! — важко зiтхнув Остап. — Обридло вже менi по цих краях горювати, — промовив вiн, наче сам до себе. — Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу...

— А як же не найдеш? — на це йому Мотря.— Лiто втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. — додала вона журливо й скривилася.

— Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!

Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.

Вирядили Остапа на Дiн у великий пiст, а так — к зеленiй недiлi — приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика... що вiн кинув у нас жiнку й троє дiтей, пропадав був — не знать де — три роки без малого... А ось тепер — у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речi така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанської волостi... I задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

— Оце так! — скрикнули в один голос i голова й писар. — Буде ж тепер вiд окружного... I як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов — чорт його зна й вiдки, сказавсь — бiс його зна й ким; а ми — на тобi, та цить! — i лапки поклали... Окунiв небiж, та й Окунiв, — нестеменне Окунiв... Чому не прийняти?.. Аж воно — он який небiж!!

— Егеж... Недаром я казав, — вибрiхувавсь писар, — пiдождемо трохи, спишемось... Не послухали?..

— Що ж тепереньки робити? — мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було — щось пригадував.

— Недурно менi сю нiч чорна собака снилася. — похваливсь голова. — Жiнка одгадувала: напасть... так воно й є!

— А менi руда свиня, — увернув писар. Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

— Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? — стрiли її волоснi.

— Нi, не розказував, — одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. — А що там? Хiба яка чутка прийшла?.. — запитала вона зляканим голосом.

— Так i так — кажуть; таке й таке диво...

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, — тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима...

— Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловiка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш...

Мотря нiчого не одказала, — тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце, — що в йому поверталося!

— Iди собi! — гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, — не бачила свiта перед собою; прийшла додому, — як п’яна, мов чмелена...

— Що там, дочко? — стрiла її мати. — Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву — так не роздягнена, не розбута — i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. — Оришка не доказала. У неї в думцi пробiгла смерть Останова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.

— Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дiн викрикував... про Хiврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!..»

— Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?

— Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi життя!..

— Кого?

— Остапа...

— Чи ти не збожеволiла, дочко?

— Поневолi збожеволiєш, коли таке...

— Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи — що там таке?

— Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жiнку з дiтьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? — скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.

Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людськi поговори та смiхи, — все разом пiднялось у головi матерi, налягало їй на старе серце важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах — хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати. Гiркий її плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.

Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася — i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць — i став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплої ночi, — не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, — та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню — гiрку, журливу, безнадiйну... I не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Оришка не спали, не плакали, — тiльки то одна, то друга зiтхала... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова... Грiх перед богом, — чим його замолити? Сором перед людьми, — чим його змити?.. А ще ж, може, i каратись за це прийдеться — хоч не на сiм, то на тiм свiтi... Непевний той Остап, — вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався їм в душу — i вони обидвi тихо молилися.

Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.

Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили — та окружному, а окружний— та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...

Незабаром наїхало в село чиновного панства.

Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селi — тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща — й Мотря... Хто її зроду не знав, — став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, — малi дiти слiдком за нею; порається Мотря на вгородi, — бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спокою i в церквi: i там її не спускають з очей.

— Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов’язана, — чує Мотря позад себе в бабинцi.

— Ото чорнява, що хреститься?

— Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свiй грiх — i разом сльози ковтає.

Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.

Коли це — перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» — викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять її то в город, то з города... А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось пiд серцем...

Помiтили люди — та як у дзвiн задзвонили:

— Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрiвши на улицi. — Завагiтнiла...

— Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!

— Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась...

— I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та як пiдуть отак цокотати, — не переслухаєш. А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата — назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось — не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник — крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.

Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... Тодi громада розв’язала дiло. Як голили хлопцiв у москалi: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось — i «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.

Оддали Остапа в москалi перед покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, — та ще й породила неабияк. Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мотря два днi й двi ночi, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила «довгоп’ята баба»-повитуха, — нiщо не помагало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала — лежала мертвою колодою... Аж на третiй день «господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик...

— Єнерал!.. — зрадiвши, скрикнула «довгоп’ята баба».

Оришка пiдняла руку, перехрестилася... Мотря важко зiтхнула — i розкрила сплющенi очi... Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такi роди, — знову загомонiли. Пiшло знов по селу шушукання, глум, таємнi страхи... Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого... Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур — недалечкий сусiда — Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика бачив... Не при хатi згадуючи — куций, та й годi!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!..

— Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. — цокочуть жiнки, похитуючи головами.

I не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi — довiдатись: чи немає на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку... «Оце ж воно й є!» — подумала та мерщiй з хати.

— А що? — стрiва її кума.

— То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.

Незабаром цiле село слебезувало про ту пляму. Усi в один голос: «чортеня», та й годi!

Прийшлось кумiв брати, — нiхто не хоче. Що тут робити? Вже три днi як дитина нехрещена... Не дай, боже, якого случаю — i вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусiдах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по хатi — сама не своя: свiтить сiдим волосом, ломить сухi руки... Мотрi вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селi перехожi москалi. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестiм дитя!» Купила москалям кварту горiлки. Тодi один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець i собi: «Як його такого виродка в хрест уводити?!»

«Боже мiй!.. що його робити на свiтi?!» — плаче Оришка, — та до попадi: «Матушка!.. я вас сього й того, я вам моток пряжi напряду, — умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.