Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 3

Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дiвкою, жiнкою, не сподiвалася замужньою вдовою...

Не тiльки її, а й її матiр стару стали цуратися люди. Саме те мiсце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббiгати... Казали, що до Мотрi кожної ночi змiй у димар лiтає: якийсь захожий чоловiк застав його в хатi та насилу з душею вирвався... Непевне мiсце! Бувало вночi нiхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дiтям — то й удень забороняли туди бiгати...

Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебнi, неогороджена, необкопана — так рiвець невеличкий прокопаний та й годi... Iде скотина — нема перепону — через грядки так i чеше; собаки так i гнiздяться! — кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, i бадьорилася; а як пiднялась лиха година, що замчала не тiльки лад у хатi, а й самого Остапа, — то й хата осунулась... Стрiха мiсцями повигнивала, покрiвля де-где провалилася, вiкна побитi: замiсть шибок — ганчiрки свiтять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала... Пусткою аж воняє! I всерединi не краще. Стiни чорнi, аж цвiллю взялися од води, що дощi поналивали крiзь лиху оселю; черевата пiч потрiскалась, — димiла, курiла; замiсть лав якiсь кривоногi ослiнчики — i сiсти на них страшно; стiл — ходором ходить; пiл — на п’ядь дошка од дошки: Мотря пiд холод двi дошки спалила, бо не було чим у хатi прокурити... Бiдота несказанна, злиднi невилазнi!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стiльки горя приняли, стiльки клопоту звiдали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожествi?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.

Лiтом Мотря стає жати. У Пiсках нiхто не приймав, — бо помiтили, що в кого Мотря жне — вся нива закрутнями унизана. В сусiдньому селi Байраках Мотря хлiб заробляла, — на жнива становилася.

Що за лiто заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було так, що нi дрiбка солi, нi пилинки борошна... Де вже думати про одежину!! Що, дiвуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висiло... Як заробить конопель, — то й добре. Помочить їх, висушить, витiпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак лiт за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є — спiдницю пошиє, юпку... У вибiйчаному i в свято ходила. Другi в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибiйчаної юпки та спiдницi не вилазила. Бiленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує... Ото буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, — матерi старе тiло прикриє, або дитинi — штанцi, куцину... Нужда!! На зиму на всiх одна юпка була. Пiде куди Мотря, — сиди, мати, з хлопчиком дома — й не рипайся! Пiти треба матерi, — сиди, Мотре... бо й чоботи однi!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день i нiч в роботi та в роботi; лiтом — на полi, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тiльки й того, що доглядає дитини... Як лiтком немає Мотрi дома, — баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка спiває..

Ай дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другi дiти жвавi, — як дзига крутиться, на мiсцi не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стрiла пуститься... Чiпка, як його звали, — не такий, нi! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чiпко, води!» або — ножа, або — веретено... — то вiн i почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чiпки. — «Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! — жалiється Оришцi: — йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався...» А iнодi було й буханця улiпить Чiпцi в спину, щоб довго «не роздумував»... Тодi Чiпка руки опустить, реве на всю хату... Є, значить, робота бабi! Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його любила й жалувала! I цяцьок йому надає, й iграшок яких там — полив’яного пiвника, свистiлочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє...

Як пiдрiс Чiпка — став бiгати, то вибiжить було з двору на вигiн, та прямо до дiтвори так i чеше. Так же й дiтвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а iнодi поб’ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом величаються. На селi теж розпитують — хто якого роду... Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився — чи давнiстю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу — честь. Тим на селi й питають: чи «чесного» роду? А тодi вже й братаються... Чiпка був «виродок»... Як же Чiпку прийняти дiтям до iграшки?! Хiба, щоб поглумитися...

— Виродок iде! — кричить, забачивши здалека Чiпку, бiлоголовий, миршавенький хлопчик.

— Запорток! — пiдхопить другий... — Ходiм до його!

Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i скубне Чiпку за чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насупить брови, скривиться, тiльки очима свiтить... Злi Чiпчинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чiпка. А тi — за боки беруться зо смiху...

— Чiпко, де ти взявся? — смикнувши Чiпку за полу, питає хто з хлопцiв. Мовчить Чiпка, — сопе.

— Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...

Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирсає нiгтем пiд нiгтем.

— Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала... в бур’янi, — одмовляє понуро та все копирсає пiд нiгтем...

Регiт — аж вигiн розлягається...

— Так ти, Чiпко, з бур’яну взявсь?..

— Нi...

— А де ж твiй батько, коли ти не з бур’яну?

— Не знаю...

— То-то й є... ти байстрюк!..

— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чiпка.

— А хто ж ти?

— Я... Чiпка.

— Ти — Чепiга, а не Чiпка! — крикне хто з середини — i вскубне Чiпку...

— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чiпка. — Постой, я бабусi скажу, — вона тобi дасть!

— Боюсь я твоєї бабусi, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.

За ним другий, третiй. Повертається Чiпка на всi боки в крузi, як ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чiпка. Тодi вiзьмуть та й проженуть його геть.

Iде Чiпка додому, — iде та й плаче.

— Чого ти, Чiпко, плачеш? — стрiва Оришка. Чiпка жалiється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.

— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..

Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця... Чiпка слухає — й дума: «I чого отой дiд з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. I чому тiй билинi зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»

Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рiвняло казку до життя, а життя до казки — i само собi мiркувало, дивувалося... В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди... А так — птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... I нiхто не знає, що вони кажуть... «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiває пташка в лузi?.. I чого — однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi — тiльки цвiрiнькають?! I про що то розмовляв травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!..»

— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чiпка в Оришки.

— Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

— А птицi?

— I птицi говорять...

— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.

I розказує баба, як умiє, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди... як вертається додому та реве — то вiн радiє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, пiдживиться... А птицi щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй — нi. От соловейко — як гарно спiває? Вiн був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх дiток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла їх. Синовi ж каже: «Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, — каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!» — От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, — щоб i городини не глушило, й людей не жалило!

Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, одсторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою — з самого споду до верху... Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились... Од билинки перелiтали до птицi; од птицi до скотини; од скотини до чоловiка — поки не засягали всього свiта! I здавався вiн йому увесь живим, балакучим. I скот, i травиця, i навiть камiння — все те мало свiй говiр, свою мову, — тiльки вимовляло якось iнакше... А колись усе те було — люди, i все балакало однiєю мовою... А тепер — нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?.. Через людей... Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби — одiбрали людську мову!

Вони людей — своїх рiдних — повернули в усе те... I за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... I прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала — i сторонився вiн людей далi та далi... Та й люди його не жалували.

— Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?

— Був, сину.

— Де ж вiн тепер?

— У москалi пiшов.

— Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... байстрюк! — кажуть.

— То — дурнi хлопцi!

— А хiба що?.. Що то воно — недобре що?

— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...

— Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чiпка, — та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

— А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?

— Люди оддали.

— За вiщо ж вони оддали його?

— Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.

— Чому, бабусю?

— Так. Малий ще ти дуже...

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати свiт його очам, — утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чiпчину голову усе, що заховала її шестидесятилiтня пам’ять. А Чiпка не брав — гарбав усе те!

Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка — коли сидить, коли лежить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слухав, — iнодi й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмiнь тихо журчала... А iнодi й сам розщебечеться... Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили... Задивився Чiпка на небо.

— Що то, бабусю? — указує на зорi.

— То? — Зорi.

— Що ж то за зорi?

— То — янголи дивляться! У кожного є свiй янгол: то-то вiн i пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спiткало. Отож — як зiрочка покотиться, — то душа переставиться... Душа переставиться — i зiрочка покотиться — щезне...

— I моя там, бабусю, є зiрочка? й ваша? й мамина?

— I твоя є, й моя, й мамина.

— А де ж моя, бабусю? — пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.

— Бог його знає, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То боже дiло, то вiн i знає...

— Ай бог там?..

— Там, сину...

— А що то за бог, бабусю?

— Бог?.. Бог — батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшується в його святе дiло — почина свiтом каламутити, — то й шле святого Iлiю на вогнянiй колiсницi вбити сатану... Ото як Iлiя котить, то грiм гримить; а як стрiльне вогняною стрiлою — то блискавка заблище... Отакий-то бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго — й вiн добрий. Бог-батько... на свiтi нас держить i хлiбом годує. Загадається Чiпка. I встає перед його очима розгнiваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... i гукає на Iлiю — карати злого!.. Котить Iлiя — небо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бiгу... Ось шкваркнуло... вогняна стрiла розпанахує небо... Страх обiймає Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiв, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорi... Тулиться Чiпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб’є... А отих дiтей, що мене били та проганяли — тих бог поб’є, бо вони злi!.. я буду добрий, бабусю...»

Замовк Чiпка — дух притаїв: думає про Iлiю страшного, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:

— Ви казали, бабусю, що бог нас хлiбом годує?

— Вiн, дитино, — вiн нас годує...

— А чого ж мама хлiб заробляє, — ось досi з роботи нема. — Каже, якби не робила, то нiчого б було i їсти?..

— Дурний ти, хлопче! — каже баба. — Чоловiк на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нiчого не робили, — як святi були... Там, кажуть, було всякої всячини — i їсти, й пити! От вони ходили собi та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, — та давай пiдбивати, щоб согрiшили... Вони й переступили слово боже... Тодi ото господь вигнав їх з раю огняною рiзкою — й рай зачинив, i сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то — нiчого не робили, — як святi були!

— I навiщо тi люди согрiшили, бабо?.. От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто... i хлiб би був: коли здумав, їв би!..

— На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як розважений... Одними руками що заробиш? Тiльки що з голоду не мерли... Сказано — убожество! Раз була чудасiя з-за того хлiба.

Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках полоти. Як на те Чiпка розвередувався: «їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка окраєць хлiба, одломила шматочок, дала йому, а останнiй положила на столi: «Не бери ж цього, — наказує Чiпцi, — бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, — хто хлiб поїв? — То бозя вкаже пальцем, — мати й виб’є... Гляди ж, не бери!» Та й пiшла собi. — Сiв Чiпка серед хати; дивиться на образ — очей не спускає — їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, — ще їсти хочеться! Хлiб на столi лежить, — кортить його. Гляне в куток — бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ — все дивиться... Посилає руку, не спускає очей — здається йому, що й бозя глядить на його, — хоче посваритись пальцем... вiн i прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! I їсти хочеться i хлiб перед очима, — та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очi горять, губи оддулися... Та до стiльця, що баба пiдставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець, та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв — увесь хлiб з’їв, та й побiг на грядки до баби. — «Бабо! бабо-о!» — гукає. — «Чого, Чiпко? ходи сюди!» — озивається з бур’яну баба. Прибiга Чiпка. — «А я, бабо, й той хлiб з’їв!» — хвалиться. — «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хлiб поїв?» — то бозя й скаже...» — «Е... е... бозя, бабо, не бачила... я повиймав очi, щоб не дивилася!..» — I байдуже собi, забулося. — Коли так, перед рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей немає! Вона так i отетерiла. — «Хто це очi повиймав?» — питає в Оришки. — «Де?» — Глянула — справдi без очей... Тодi до Чiпки: «Ти очi повиймав?» — Смiється: — «Я... Щоб не бачила, як хлiб їстиму!» Згадала тодi Оришка, що їй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно — дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.

А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, — i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чiпка, — Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... «Тiльки ж й утiхи й надiї! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi... Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньої спеки палючої!..» Така в Мотрi думка. I не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надiя й утiха»... А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, — нехай з’їсть лишнiй шматок хлiба, чи покачається в калюжi... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються, — то її кльони й прокльони та духопелики... Iнша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.

Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi — звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила... Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, — матерi очi видрав, або сам собi що заподiяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його лютощi. Як почне, бувало, його умовляти, — та словом, як повивачем, зiв’є... За те Чiпка любив бабу: душi не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матерi не любив i не слухав... Од бiйки то сховається, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала...