Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 6

Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! — «Нема дiда, — думає Чiпка, — i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немiчним! Пани — з крiпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одiбрали його вiд мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Проклятi!»

Вертає Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин... Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання...

Однi викрикують:

— Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?.. ще трохи?!

— А видно, що трохи, — одказують другi. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панськi руки покаляти...

— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються третi: — вони звикли чужими жар загрiбати...

— Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

— Так-то, видно, їм нашi руки подобались, — зарiшає сивоголовий дiд.

— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячiших: — тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Вiн їх зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить...

— Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, — охолоджує неймовiрний.

— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами... ну, i будемо!

— Оттодi-то буде!! — глузує неймовiрний.

— Авжеж... не те, що тепер!

— Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата — та по дрова... а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.

— Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... — загомонiв гурт.

— То чи не пiдемо грiться до Гальки?

— Ходiм, ходiм! — одказало разом кiлька голосiв.

Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили.

На весну радиться Чiпка з матiр’ю:

— Що, мамо, робити? дiд у неволi... чи не взятись менi з ким овець пасти?

— Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати. — Ось покинь ти свої вiвцi, не вiк же їх тобi пасти... Приймайся краще коло землi. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свiй хлiб буде. Сам хазяїном станеш... А на осiнь, як бог приведе дiждати, треба й об чому iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала... хто в хатi порядок дасть? Слава тобi господи, й ти вже немалий... Другi твоїх лiт дiтей мають...

Та не слуха Чiпка материної ради. Степ, привiлля, — от що йому сниться! «Я зрiс, викохався коло овець... коло них i посивiю», — дума вiн.

На другий день пiшов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. — «Молодий ще, ненадежний... Нам треба вiвчаря старого, щоб овець не порозгублював». — Так одказали Чiпцi хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села.

Тяжко образила Чiпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. I де правда? де вона? I громада, бачу, живе кривдою... Скрiзь однаково...»

Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипiла в Чiпки у руках робота. Найняв плуг, волiв, зорав поле, засiяв, заборонив; зiйшло — як щiтка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сiна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — мiсячної ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хлiб, поставив у току: отакi скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удатний! А Чiпка, дивись, уже й хлiб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чiпка бiльшу половину соломи, кiлька мiшкiв хлiба, та восени купив корову на ярмарку.

Радiє Мотря. Коло тiєї корови, як коло дитини, ходить. Ось i телятко знайшлося. I молоко своє, i сир, i маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копiйку до копiєчки. Настягалася рублiв на кiлька грошей та к рiздву справила Чiпцi парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрi юхтовi. Дякує боговi, що з Чiпки вийшли люди...

Ось знову весна-красна. Чiпка так i припадає до хазяйства. Рано встає, пiзно лягає, — та все в полi та в полi. Хоч не дуже радiє, та й не журиться: за роботою нiколи. Сам на себе,, на свою працю всю надiю покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тiльки в будень — i в свято...

— Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у недiлю не посидиш дома? — питає Мотря. — Чи ти, бува, не наглядiв чого там?

— Егеж, наглядiв, — смiється Чiпка: — там така перепеличка!

— Ти б собi пошукав, сину, хазяйки, а менi — помочi...

Чiпка нiчого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.

Недiля. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тiльки десь сонце заховалося, небо сiрими хмарами обмазалось. Стали благовiстить до церкви. Чiпка убрався, пiшов з матiр’ю. Вернулися з церкви, пообiда’ли. Напоїв Чiпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить вiн по двору, нудиться. «Хiба пiти? — дума. — Пiду... її не побачу, — на поле налюбуюся...»

Знявся й пiшов. Перехопивсь через мiсток, доходить до луки. Коли чує — знову той самий голос... Вiн увесь затрусився, а серце — отак заходило!

— Нi, постривай... тепер не так! — прошептав вiн. — тепер незчуєшся, звiдкiля й лихо складеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присiв у борозну й тихо, як той злодiй, порачкував на голос.

Дiвчина сидiла на обнiжку, на зеленiй травi, та плела вiнок з ромену, сокирок, трав’янок i других польових квiток, що тут же недалеко на луцi розстилались чудовим цвiтним килимом, напували пахощами обвiтря. Вона сидiла спиною до того мiсця, звiдкiля пiдкрався Чiпка. Кругом неї обсипано було квiтками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колiнах. Дiвчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квiточку по квiточцi, пiдбирала один колiр до другого, сплiтала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всi її думки: дiвчина стиха спiвала... Тихенький подихав вiтер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пiсню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помiтити, що дiвчина не жила без лиха...

— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чiпка, скравшись з-за спини.

Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утiкати, та, висипавши на землю квiтки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.

— А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? — пита її Чiпка.

— Я й тiкати не буду... — перевiвши дух, одмовила вона, та й пiдвела на його свої оксамитнi очi. — О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобi!

Од iскристого погляду, од її голосу, свiжого та дзвiнкого, — так i звився Чiпка. — «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» — промелькнуло у його в думцi. Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився — сiв поруч з нею.

— Що це буде? — обiзвався перший, показуючи на недоплетений вiнок.

— Хiба не бачиш? — вiнок! — аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Вiн схилився бiля неї трохи на лiкоть та скоса поглядав на її личко, що вiд такої несподiваної, тривоги зашарiлось, здається — пашiло полум’ям. Вона пiдбирала квiтки та зв’язувала в невеличкi пучечки одномасних кольорiв. Навкруги тихо, гарно, зелено; тiльки буйнi жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми — i легко й мило було дихати...

— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.

— Моє.

— I хлiб твiй?

— Мiй.

— I то, пiд гаєм, твоє?

— Моє.

— А я тут мiсцину найдужче люблю... Бач, якi на нiй гарнi квiтки ростуть.

Чiпка не потрапив, що їй одмовити, — та замiсть того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спускає з неї очей.

— Чого ти дивишся на мене? — обiзвалася вона, скинувши на його погляд. — Дивись, яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...

Чiпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очi своєю рукою.

Чiпка — сам не свiй... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю бiленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп’яв свої очi.

— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справдi й повернулась до його спиною.

Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, — та все-таки заглядав в вiчi.

— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вiнком по головi й по виду бити.

«Бий, — думає Чiпка, — бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»

Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, — сама вже послала йому бiсики очима...

Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, — так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.

— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

Тодi вiн випустив.

— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носi! — каже вiн, скривившись.

— А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. — каже вона. А в самої очi — так i смiються, так i грають!

— Дурна ти... хiба що?

— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.

— Не одкусив же, — смiється Чiпка.

— Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.

— Якби подужала.

— Тодi б побачив...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн — на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пишнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори свої похиленi колоски.

Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вiї, запитала :

— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

— Нiколи було, — не признається Чiпка, а сам собi подумав: чому я її не зустрiчав тут?

— Що ж ти робив? — вона йому.

— Коло хазяйства...

— А в тебе земля ще де є?

— Нi, нема.

— А хата є?

— Є.

— А батько та мати? брати та сестри?

— Одна мати.

— Де ж ти живеш?

— У Пiсках. А ти де?

— Тобi навiщо?

— А ти ж мене питала...

— Нащо ж ти розказував?

— Скажи хоч: як тебе зовуть?

— Так, як хлiб жують...

— Чия ти?

— Батькова та материна...

— Чудна ти!

Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер своє лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на неї.

— Чи ти справдi налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витрiщив очi?

— Бо хороша дуже...

Вона осмiхнулася, навела на його свої чорнi очi — гладила ними, вабила...

— Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вiнка доплести...

— Нащо ж ти побила?

— Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi! — Та як пихорне його руки своїми, — так Чiпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi.

Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на неї, то в той бiк, звiдкiля вчувся голос.

— Хто то? — питає вiн.

— Не знаю! — промовила вона. — Та як сполохнута перепелка, разом зiрвавшись з гнiздечка, прожогом пурхає вгору, — так вона одскочила вiд його, i — тiльки оком моргнути — майнула подовж жита.

Чiпка пiдвiвся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тiльки розлягалося за нею, як розлягаються хвилi пiд натиском дужої руки, що керує човном. Далi та далi, пролинувши через квiтучу луку, вона пiднялась на гору, стала з очей зникати... Чiпка пiдтюпцем побiг собi в догоню за нею... Вона окрилася за горою... Вiн напружив ноги, наче доганяв злодiя; мчався стрiлою; миттю вискочив на гору, перевiв дух, глянув на долину — i йому в вiчi кинулось ось що. Коло хутора, гiн, може, зо двоє вiд гребеня того самого згiрка, на котрiм стояв вiн, пiд двором стояла натоптувана жiнка, наставивши руку над очима вiд сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дiвчина бiгла прямо до жiнки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-ось — зараз!.. зараз...» — Незабаром вона опинилася коло жiнки, та разом обидвi й пiшли у двiр.

— Ну, тепер же i я знаю, чия ти! — промовив голосно Чiпка й весело повернув назад.

Пiслля того — не пiзнати Чiпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став вiн веселiший, привiтнiший; iнодi можна було й пiсню почути вiд його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надiєю; свiт йому любо усмiхається, хоч i бачить вiн у йому лиха багато, плачу, лементу... Вiн тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе...

Повернеться вiн до себе думкою, чує, як у головi борюкається острах з надiєю: то надiя подужує острах, то острах — надiю. Оже надiя все-таки зверху! «А може... всього на свiтi буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться...» А страх знову сполохне надiю: «Може, москаль її пановi судовому кохає... не попусти, боже! зав’яне, помарнiє свiжий квiт її вроди пiд холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть яснi очi, поблекнуть рожевi уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж двi! А може... — проривається наверх-таки надiя: — щастя, як трясця...» — I очi в його засяють радiстю; серце затрепече в грудях вiльнiше...

З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два, — та й iде... — «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати...» — Ходить по полю, з ниви на ниву, вiд шляху до гори, вiд гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється... — «Отут її вперше забачив... осьдечки вiнок плела... ось та мiсцина, де сидiли... сюди тiкала... а це, видно, недавно ходила, бо свiжий слiд...» Дививсь — не стямився й звiдки, вихопилась та й почимчикувала житами, тiльки одежа матнається... Чiпка помiтив — берегтися стала.

— Ач, утекла!.. — мовить вiн голосно. — Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дiвчина ж!!

I вертає вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.