Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 4

ЧАСТИНА ПЕРША IV. ЖИВ-ЖИВ!

Оглавление

Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори — нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi — i виростало до гарячої вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його вiдважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують...

Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр’ю:

— Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?

— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його... I з дiтьми вiн не поводиться, як другi — усе самотою, усе собi дома...

— Що ж його на свiтi робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, — хоч би менше з їжi... все б таки хоч на одежину зосталося!

— Як знаєш, дочко.

Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

— А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, — каже, вернувшись увечерi, Мотря. — Годi вдома сидiти та хлiб переводити, — пора й самому заробити!

Чiпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

— А що, дочко? — стрiва її Оришка.

— Зоставила... Коли б то шанувався!

— А може, звикне... Дай-то боже! — потiша й молиться Оришка.

Зостався Чiпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як i що, й коли робити... Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Пiди, Чiпко, загороду почисть». А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати...

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, — узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку, та й винiс у хлiвець... Добре, що люди побачили — залили.

Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й робiтника... Мотря плаче, — вже не б’є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так i зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матiр’ю.

— Наняти б Чiпку?

— То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна — i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.

Дiд Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, — так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба... Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався... «Куди його?!» До роду— близького нiкого, а далекий — у панськiй роботi... Прийшлося Уласовi — хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.

До його ото став Чiпка пiдпасичем. I — диво! згодився вiдразу... Робота прийшлася йому по душi.

Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягши переднi лапи, положивши на них голову... Дрiма ранком.

— Лиско! — гука Чiпка.

Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку — i знову кладе її на ноги, позiхнувши на все горло... Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»

Сiда Чiпка коло землянки, виймає черствий хлiб з торбини, починає снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить i другий пiдпасач — Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята — саме гноття висить на очкурi — позасукуванi аж за колiна.

Грицько — козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi — вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.

Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарi — чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули дверi — показався дiд на порозi.

— Уже ви, хлопцi, тута?

— Тута.

— А що ж це, овець так мало?

— Згонять.

— А ви снiдаєте?

— Снiдаємо.

— Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Iде дiд у присiнки; набира води кухоль — умивається...

Тим часом — свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли свої дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманцi, й палає, наче в огнi, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця... i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, — потемнiє й насупиться її зелений убiр; затихне вiтрець — убiр заяснiє, усмiхається...

Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита — на случай негоди; у руцi — малахай.

— А що, хлопцi, будемо рушати! — каже дiд. Хлопцi пiдводяться, ховають у торби своє чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.

— А-г-у-у... тю-у-у! — гукнув дiд. — Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руцi... Одчиняє Чiпка або Грицько ворота в царинi — i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступає за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!» — кахикає, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти... А курява, як хмара, слiдком за вiвцями...

— Агу-тю-у-у! — гукнув дiд, ляснувши малахаєм.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слухає Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжої травицi та хоч капельку проквасити душу од тiєї страшенної пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, — пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всмiхалося... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси — i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький вiтрець подихає — i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело!

Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чiм вiн думає? Що гадає? — Нiчого вiн не думає, не гадає... Вiн прислухається, що дiється у його в серцi, в душi... Хоче збагнути — й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою — не думає: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi — не то сон, не то дрiмота — сповивають його душу...

Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаєм — вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю...

— Отепер, хлопцi, спочинемо!

I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок хлiба та дрiбок солi, починає й собi снiдати...

Грицько, чи присiв, чи нi — вже, дивись — опинився гiн за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...

Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — нi хмарочки, нi плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...

«Що там? — дума Чiпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синiє!.. як сонечко сяє!..»

— Дiду!

— А що, сину?

— Що там?

— Де?

— У небi?

— Бог...

Задумається Чiпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...

— Чи воно, дiду, є там люди?

— Де?

— На небi...

— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi...

— А хiба хто там був?

— Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.

— А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу.

— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чiпцi, — Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут — усе грiшне та зле...

Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

— То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не їмо?.. А воно то все — грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата — он те й друге, а в мене нi сього, нi того... Зарiжу, мовляв, брата, — добро його поживу! I рiже чоловiк чоловiка... Рiже — забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його путає, — вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi!

Чiпка слухає — i проходить по його душi страх, холод... i шепче вiн стиха за дiдом: «Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя грiшна, — думає вiн, — бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд... I дiд, мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько — грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!..»

— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чiпка: — не їдь на баранi — грiх!

А Грицько гика та тпрука на все поле...

— А вiн на баранi їздить? — питав дiд. — Бач! Я й не туди, чого вiн так вигукує... Ось я тобi, я тобi!! — свариться на Грицька дiд здалека герлигою.

Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе тiло. I Чiпка бiля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

— А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! — хвалиться.

— Навiщо ж ти їх надрав? — питає дiд, не пiдводячи голови.

— А щоб оця погань не плодилася!

— Хiба вона кому зробила що?.. А грiх! — промовив Чiпка, придавивши на останньому словi.

— А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько, та й висилав з пазухи голоцюцькiв з жовтими заїдами.

Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

— А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...

— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...

Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» — подумав Чiпка, та як схопиться... Очi горять, сам труситься...

— Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспiв оком моргнути, — в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй — головка.

— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чiпка...

— А що — жив! — а що — жив!.. — вторує за ним Грицько...

Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi...

— От тепер можна й герлигою, — каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м’ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.

— Ходiм ще драти, — каже Грицько: - там ще є.

— Ходiм, — згоджується Чiпка.

Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.

— А куди ви? — пiдвiвши голову, питає дiд. — Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звiрюка не заняв...

Дiд знову лiг. Скоро й заснув.

Хлопцi побiгли...

...Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi поскручувавши голови, били герлигами... помiсили чисто на гамуз!

Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся...

— Ач, як угрiло! — обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. — Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть...

Дiд понюхав.

— А-а... та й добра ж! — промовив, чхнув — i полiз у торбу за сопiлкою.

Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге — i зачав «Вiвчарика». Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, — тiльки сопе... А це зразу, немов опiк хто, закричало, завищало — та й стихло... вдруге... втретє... i полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi — дужче... дужче... сльози сохли... регiт замирав... понiсся веселий, танцюристий козачок...

— То дiд гра, — каже Чiпка. — Ходiм до його!

— Ходiм. Побiгли.

— А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! — зустрiчає їх дiд.

Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву... Отара схарапудилась, сипнула вбiк — аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс... Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув що Лиско гавка на вовка й собi надiйшов... Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку — за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.

Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi їздив, щоб тiльки дiд не бачив... Потiм того вони полуднали... Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi... Так — аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: «Пора, хлопцi, додому вертати!»

Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.

Хіба ревуть воли, як ясла повні

Подняться наверх