Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 7

Ну, а Грицько що?

Грицько — непромах. Як тiльки почув, що дiда в двiр беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годi на баранах їздить, годi за вiвцями ганяти, — бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тiльки й того, що на менi... Час, мабуть, про хлiб подумати». Подумав, — та тiєї ж таки весни й покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, — потяг i Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращi й чоботи.

Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрiчати, — все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те вiн дивувався, рота роззявивши.

«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. якi дверi, вiкна повставляли... всього тебе, як у водi, видно! I що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рiк не од-служив за неї!.. Таке багатство, такi розкошi!» — думав вiн, проходячи широку вулицю величезних магазинiв.

Улиця — справдi на диво. По обидва боки сплош-ним муром витяглись у струнку височеннi палаци: i бiлi — як снiг, i зеленi — як рута, i блакитнi — як китайка. Пiстрота кидалась у вiчi. Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини — машинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саєти блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

— Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх. — Що то?

— Ляльки.

— Навiщо?

— Панам на iграшки...

— А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте — як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От, якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!..

— Хiба, ти думаєш, вiн живий? То зроблено з чогось.

— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!

— То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли...

— А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! — допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неї.

— Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику заробимо.

Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «I що воно за звiряка? — думав вiн. — Грива тобi, як у коня; а само — бог його знає, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б. то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не подужав... а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи одженеш... I де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий...»

— Дядьку Остапе!

— Чого?

— Що воно таке за звiряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.

— Та я й знав, як його звати, та забув!

— Кого там звати? — питає третiй чоловiк.

— Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.

— А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?

— Еге-ге!

— То — лев.

— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?

— Звiр такий... Цар над звiрами...

— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

— А звiсно. На те вiн i цар, — одмовляв чоловiк.

— Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?

— Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!

— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.

— Як? Звiсно — якось-то ловлять... прирозумiли якось — коли, кажеш, держать у хатi.

— Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi — не сiкайся! — каже Грицько.

— Так! цар тобi ловитиме, — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти... от i лови!

— А як покуса? як з’їсть?!

— То що, що з’їсть?

— А як я не хочу?

— То голову зiтнуть...

— Та як же його таке пiймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, — та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!

— Царевi до того дiла немає. Сказано: лови! то й лови...

— А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося?

— Та воно у нас не водиться.

— А де ж воно водиться?

— Десь за морем.

— А хiба й за морем є земля?

— Бог його знає. Видно, в, коли цей звiр з-за моря...

— А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немає, а тiльки три коти... на них i земля держиться...

— То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! — одказав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.

Iшли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.

Вийшли з мiста в поле на битий шлях. Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рiвного як долоня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима_ виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своїми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську — хатину, нагадала про жiнку, про дiток... Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертається, дiло горить у неї в руках, — чисто, гладко... Дивиться вiн на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Вiн аж розривається, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви — обiдати; пiсля обiда — полягають одпочити... А тут — дивись: Iвась або Василько прилiзе, стає дибки коло матерi, спинається їй на руку, не дає задрiмати.

— Пiди, Iвасю, пiди гратися, — каже мати, — поки тато задрiмає...

— Дi-ма-ю... ма... — лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крiзь вiї да серцем радiє...

Син одступив од матерi; дибає малими ногами до його. Вiн умисне повернув набiк голову — скоса поглядає на дитину.

— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити...

— Бу-див... ци-ти... — одно лепече дитина.

— А батько вiзьме прута, та — аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матiр.

— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собi за матiр’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

— Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постiй: я тебе закину, — обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усмiхається. Жiнка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловiка...

— Нiчого я б у свiтi не хотiв, — шептав вiн серед таких думок, — тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хлiба б ми заробили за лiто та й зажили б цiлу зиму!

Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив вiн безкраї степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучої згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.

— У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще — i тихо й вiльно...

Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своїх. Цiлою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарнiша, хто її робить по своїй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квiтками надiї... Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покiйний.

Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоїсти та виспатись. I спав вiн ту коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд сонця, — знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.

— Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? — казали йому земляки-селяни.

— А що? — усмiхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!

— Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.

— Не бiйсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося пiд осiнь лiчити заробiтки, — тiльки сотню й налiчив!

«Воно й добре, — дума сам собi, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдiєш? Поганенький грунт можна купити, — так же до грунту ще багато треба. Де ти, об вiщо руки зачепиш?.. Хiба на зиму зостатись?»

I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi — до Ростова. На дорозi зустрiв вiн таких, як i сам.

— А куди? — завжди питали його подорожнi.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! — раяв йому один з них.

— Чому?

— Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.

— Зате ж далi.

— На пiвтижня... То що? Ходiм!

— Та чи ходiмо, то й ходiмо, — подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми.

Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань. Лиман перед їх очима — скiльки засягнути — лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.

— По полтинику од сотнi дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ бiг туди.

— По три семигривеники! — кричав з другого — i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого.

— По карбованцю день! — кричали з судна.

— По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!

Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi, робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вiрьовках сороковi бочки.

Став i Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованцi заробив.

«Еге! — подумав вiн, — та це мiсяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»

Оже — ба! Раз — така робота не щодня i трапляється, а вдруге — з кожним днем мiняється й плата за роботу: то бiльшає, як багато товару присуне; то меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи не падала вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п’яти. Все-таки далеко кориснiше косовицi!

Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив — як той вiл, цiлий день; спав на голiй землi або на колоддях; уставав тiльки що на свiт благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити!

Пiзньої осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полiчив свої, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!

Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше виступати перед очима: i город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi...

«Воно б таке, що й додому час», — подумав Грицько, та зима застукала.

— Якi тут у вас заробiтки зимою? — питав вiн знайомих херсонцiв.

— Очерети косити, — раяли тi. Пiшов Грицько очерети косити.

— Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане — зараз i потягну в Пiски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi, то в полi.

Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. «А може, тимчасом хто надiйде з своїх, то тодi вже разом!». Грицько не помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Пiски — хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують, як трохи крiпакам позначилося неволi, якi податки...

— А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.

— А ще не одружився?

— Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по менi пари!

Грицько й тому радий.

— Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своїми в Пiски.

Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi їх не труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. I люди заговорили в селi: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда.

Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав їм ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн — таке плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, постерiгши вiдразу такi баляси, по своїй жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, — засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав.

— Ще моя дочка небагато хлiба переїла, сидячи дома, — одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, — та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в своїй хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вiя мiркував собi, перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, — та сам незчувся: як i коли закохався в сусiдчину наймичку — веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i невелику красулю.

Христя — так її звали — зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм’єю — з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя — молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина — дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка — хазяйку. Збоку дивлячись — Христя не наймичка, а дочка рiдна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь незвичайну красу, — давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися її любощi: пiсля водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а через тиждень нашi молодi й побралися.

На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд — так, як i люди.

З жiнкою Грицько жив мирно, люб’язно: нi лайки, нi сварки не чула їх простора, весела хата. В буднi — обоє вони працювали; в свято — ходили вкупi до церкви; по обiдi — спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... I стали вони мiж людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою...

— От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! — не одна, не двi матiрки радили своїм дочкам з зятями або синам з невiстками: — з Грицька та Христi... Вiн зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них i не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дiтки, треба на свiтi жити!