Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 9

ЧАСТИНА ДРУГА IX. ПIСКИ В НЕВОЛI

Оглавление

Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своїм малим онуком; недовго й онуковi — дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло своїм важким колесом — та й закрутило Пiски... в неволю!

Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполитої, як тiпається iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, — нiчого не вдiяв... Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело отчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як бiльше непотрiбну, гостру шаблю — i закричав не своїм голосом: «Капут Польщi!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко-аж у самих Пiсках... Досталися Пiски пановi Польському...

Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич — з тiєї «голопузої шляхти», котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хлiб, надбаний «хлопством», танцювала пiд панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в уряд, у сеймовi посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв її владика: згода! а пiд час готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi — i розливати братерську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони iнодi зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм, заробленi хлопськими руками, грошi... Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’янiй зграї золотi червiнцi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася, шумiла рiчка братньої кровi... Та так не раз, не два — таке життя тяглося цiлi довгi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же — байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи — не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь — скiльки оком зглянь — од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було — байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»... То було в пана в дворi — i ситий вiн, i п’яний; а тепер — не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в Баденi... що ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаєнi до гулянок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузi» сипнули по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєткiв, а деякi побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистрої Стирi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!

Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Пiски, — та ще й не сам, а з якимсь жидком — обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом — мов пришитий до генеральських хвостикiв...

Генерал прочумав пiщан перший.

— Тепер уже ви не козаки, — сказав вiн, зiбравши громаду. — Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски...

— Як це? що це? з якої це речi??. — загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.

— То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона...

А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:

— А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже — радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули... «Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!»

Генерал не витерпiв.

— Молчать! — закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь дiвся...

А генерал, мов по командi, викрикує:

— Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!.

— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому зсередини. Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам — i тiльки курява встала...

Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша:

— Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

— Чом ти йому зубiв не полiчив? — загомонiли кругом, з усiх бокiв...

— Еге... чом! Коли вiн — бiси його батьковi — не вздрiв звiдкiля i вихопився!..

— Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? — жартує хтось зсередини.

— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одказав з обидою крайнiй.

— Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!

— Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi — охрестив!.. — регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

— Та буде вам! годi! — гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — Є чого реготатися!.. Кажiть краще: що робити?

Регiт затих. Громада загомонiла:

— Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...

— Чи не з’їздили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Що це за причепа така звiдтiля вирвалася? — Чи не перепросили б там кого?.

— Щоб я їздив? Щоб я просив?? — закричав Мирiн не своїм голосом. — Та краще я всю свою сiм’ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, — нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти...

Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи...

Зажурився й старий сiчовик. Не їсть, не спить... «Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де мiсце знайти!

Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертає й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. — Нiхто нi чув, нi бачив. — Переходить день; минає другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невiстка — як з хреста знята. Дiти — i тi притихли, мов їх i в хатi немає...

А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!» — вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, — треба його силою неволити... Генерал своє робить...

То немiчний дбає за силу, а генераловi — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли вiзьмуть!.. А на другий день знову приїхав у Пiски, — та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...

Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, — не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слободи, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили...

Порозганяли їх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв — як той крiт у норi...

Такий переполох — генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з хати в хату — робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч поїдуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пiсках. Пише та й пише...

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

— Не журись, сину! — скрикнув старий, увiйшовши в хату, — забув i поздоровкаться. — Ось тобi — на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi, що не слухали мене, дурного, — хай тепер, як самi знають! — Та й вiддав синовi до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й волю принiс! Тепер їх нiхто не присилує нi панщиною, нi чиншем...

Як же довiдались про бумагу пiщани, — давай увечерi, крадькома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись...

— А що?.. А як?..

— А так — як бачите! — каже Мирiн. — Хто записаний в «компут», — той довiку вiльний, i сiм’я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, — тому генераловим бути...

Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а тепер: однi — вiльнi, другi — невiльнi!!! Однi записанi в якийсь «компут», другi записанi (недаром вiн писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi!

Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському — оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пiсках...

Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга — загадує на завтра усiм хазяїнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» — мiркують пiщани. А проте — посходились.

Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно пiщанам... Стоять вони на цвинтарi, гомонять...

Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло... зателенькав голосний дзвiнок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далi — дужче затiпалось... Попритихали усi; послали очi на шлях... «Тпру-у!» Конi спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, i кожен посувався вперед своїми очима побачити...

З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi, в палєтах, срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом вилiз з повозки якийсь панок — низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалi вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них, привiтався. Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi — послали Лейбу за батюшкою — молебень служити... Батюшка — як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi старенький панок, що з генералом приїхав, давай пiщанам вичитувати: за якi й за якi послуги «пожалували» їх генераловi, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитував та викрикував... i не помилився. Козакiв — тiльки жменька; а генералових — повнiсiнькi Пiски!

Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?!

— Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... пiдемо шукати iншого краю... кращої сторони... волi!!

Гвалт, лемент такий — аж у дзвiницi гуде.

Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що їх тепер нiхто не займе, бо вони й дiти їх довiку вiльнi.

Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай їх утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн їх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти...

— Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там — живiть собi, як самi знаєте! Менi з вами не жити: моє мiсце в столицi... Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться...

— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця.

— Вєм, Лейбо, вємi ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.

— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.

— Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi зроду-вiку! — закричала громада.

— Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день — подумати: щ6 для вас зручнiше... Чуєте? Пiслязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший... Усi викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися.

Правда, деякi, гарячiшi — душ, може, з десять — позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльної сторони... А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашенi, на свої засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, свої руки ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, — з батькiвськими могилами... Шкода їм стане рiдної сторони; страшно невiдомої, темної, як нiч, будущини... Та й зосталися — до слушного часу!!

Приїздить генерал.

— А що? як?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, — тiльки не зачiпайте нас!

— Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе телятко двi матки ссе. От вам на могорич! — Вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив.

— Що тобi, Лейбо, треба? — питає.

— Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, — жеби хлопi нє едней горальнi нє будовалi, нє теж жадней карчми не тржималi!

— Та ще, слухайте — ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви мої — й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.

Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось — ось що!!!

Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув: «Глядiть... бережiть менi Лейбу!» Та тiльки його пiщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, — пiщани зроду такої не бачили; а в тiй будi — Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на край села, гуляще мiсце; за лiто зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок — i став шинкувати.

Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, — рiд ширили... Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi, — чи то пак, генераловi — одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi собi й порядкували, як знали.

Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пiщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити — могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi!

I Лейбi — нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; i Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; i Лейбовi дiти — не такi миршавi та шолудивi... Є в Лейби — не знать де вiн i взяв її — i коза з козенятком; бiля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, — як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вiрив... А то Лейба-«невiра»; Лейбовi предки над Христом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп’ють пiщани! Та не так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що — аби де встрiли, — зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситi поросята, котрими їх дражнили хлопцi... Гаразд Лейбi!

Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi — з присiнками, з хижею, а часом, i з кiмнатою. I тини скрiзь калачиком позаплетенi, де-где й з острiшком; i ворота — там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгошиї журавлi...

Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився... та й умер останнiй сiчовик без одного року ста лiт.

Хіба ревуть воли, як ясла повні

Подняться наверх