Читать книгу Увесь цей час - Рейчел Липпинкотт, Тобиас Иаконис - Страница 10

Я дивлюся на відображення в дзеркалі ванної, старанно заправляючи в штани край білої сорочки. Остаточно оглядаю себе перед виходом.

Волосся досі неохайне й довге, але неоднорідна тримісячна борода зникла, і новий лосьйон після гоління, куплений перед випуском, нарешті дочекався свого часу. Шрам на чолі побляк, а почервоніння перетворилося на ніжний, значно менш примітний рожевий колір.

Не сказав би, що маю хороший вигляд, але помітно, що принаймні намагаюся.

До того ж я не хочу відвідувати Кімберлі таким, наче «ніколи не чув про душ».

Усміхаюся до себе, пригадавши спортивний бенкет наприкінці передостаннього року навчання. Я заявився туди просто з гри в тачбол разом із Семом. Вона влаштувала мені прочуханки, не встигли ми навіть ступити всередину, а тоді дістала з сумочки гребінець, щоб зачесати моє волосся так, як чомусь уміла лише вона.

І отак завжди: якийсь спогад приковує мене до місця, зупиняючи намертво.

Але минулого тижня Сем мав рацію. Я повинен піти й побачитися з нею. Не можу допустити, щоб вона думала, що я про неї забув.

Зітхнувши, виходжу з дверей ванної до спальні, і моя рішучість змінюється невпевненістю. Рука зависає над букетом ірисів, пурпурові пелюстки яких приголомшливо яскраві для такого важкого дня.

Чи я справді готовий до цього?

Пригадую останні тижні, відколи мама вирішила зняти мої двері з петель. Гадаю, відтоді я став сильнішим: ходжу на сеанси фізіотерапії, відповідаю на повідомлення Сема, а не ігнорую їх. Не впадаю в істерику щоразу, як бачу Кім у порожніх кріслах, і на іншому кінці кімнати, і в тих місцях, де її просто не може бути.

Але сьогодні я по-справжньому йду побачитися з нею. Іду на цвинтар, стоятиму перед могилою з її іменем і робитиму все можливе, щоб розібратися, чого саме вона від мене хотіла.

І ось момент настав, а я переляканий до чортиків. Те саме важке відчуття в животі, яке було, коли несправжня Кім вирішила постати переді мною на футбольному матчі два тижні тому. Що буде, коли я справді опинюся біля неї?

Тобто… я міг би зробити це завтра. Чи навіть наступного тижня. Після того як мама повернеться додому, розібравшись з усіма своїми справами, я міг би навіть зателефонувати Семові, щоб… усе відкласти. Я просто відкладу цю поїздку.

– Не будь такою дрібною мерзотою, Кайле, – бурмочу й прямую до сходів і надвір, сподіваючись, що надто довга прогулянка на цвинтар дасть мені вдосталь часу, щоб зібратися.

Ось тільки, звісно, сьогодні здається, що до нього не більш як квартал.

Надто швидко видніються ковані залізні ґрати, великі дерева, що кидають тінь на море надгробків, важка туга в похиленому вітті. Сповільнюю крок, ступаючи стежкою, і вдивляюсь у кожну плиту, не поспішаючи в призначене місце. Матері, батьки, дідусі й бабусі. Навіть діти.

Чорт, я не хочу тут бути.

Деякі ділянки старанно доглянуті, могильні плити встелені свіжими квітами, дрібничками від друзів та близьких, покладених знизу.

Інші заро`слі – вочевидь, не зосталося нікого, хто б за ними доглянув.

Чи могила Кім у порядку? Страшенно на це сподіваюся. Хоч я не проти мати неохайний вигляд, не думаю, що витримав би, якби побачив такий вигляд у неї.

Не хотілося б, щоб вона була схожа на… ну… на оцю.

Я зупиняюсь і роздивляюся маленьку плиту з оповитими мертвим плющем кутами й написом з одного лише слова: «ПРОЩАВАЙ». Ні імені, ні дати – нічого.

Чорт, як же це сумно. Голову пронизує біль, і я мушу заспокоїтися. Мружуся на окремі літери, обидві «а» та «о», доки пекучий біль потроху минає.

Цікаво, якій людині належить цей надгробок. Якщо хтось узагалі про неї пам’ятає.

Коли біль остаточно розсіюється, я витягую пурпурову квітку з букета в руках і обережно кладу на самотню могилу. Не знаю насправді, нащо я це роблю, просто здається, що хтось має це зробити. Особливо з огляду на те, що сусідня могила оточена морем рожевих квітів, які ростуть так широко, як дозволяє ділянка. Великі трикутні пелюстки яскраві й привертають увагу. Не знаю, як я не побачив її раніше.

Легко торкаюся однієї з квіток. Здається, впізнаю ці квіти з маминого саду. Вона намагалася вирощувати їх кілька років тому, і їхній запах настільки сильний, що проникав навіть крізь кухонне вікно літніми ранками.

Але як вони називаються?

Я вже перебрав за алфавітом десятки назв квітів, які знаю, аж тут розумію, як сильно затримуюся.

«Ну ж бо, Кайле», – підганяю себе.

Іду далі стежкою, та за кілька кроків мої думки знову вертаються від тих рожевих квітів до могильної плити з написом «ПРОЩАВАЙ». Щось у ньому не так. Чому саме? Я так замислився, що ледь не проґавив її.

КІМБЕРЛІ НІКОЛЬ БРУКС. СПОЧИВАЙ З МИРОМ.

Мені відбирає подих.

Її ділянка не заросла й не занедбана. Власне, тут уже лежить масивний букет блакитних тюльпанів – колір настільки багатий, що має навіть бузковий відтінок в основі рівних пелюсток.

Блакитні тюльпани.

Дивлюся на свої іриси. Чорт. Блакитні тюльпани точно були її улюбленими. Я майже чую зараз, як вона каже мені, що любить їх, бо вони збігаються з кольором її очей.

А іриси – просто найперші квіти, які я їй подарував. Якби Кім була тут, вона відмовилася б розмовляти зі мною до кінця дня. Або тижня, якби особливо образилася.

Боже, я кохав її, але ненавидів, коли вона так робила.

Кохаю її – виправляю себе. І завжди кохатиму. Якого чорта я думаю про це зараз?

Кладу свій жалюгідний букет ірисів поряд із тюльпанами, і моя рука торкається шершавого сірого каменя. Проводжу пальцем уздовж її імені. Останні кілька місяців вели мене до цієї миті.

– Кім…

Зупиняюся і кладу долоню на плиту. Усі ті почуття, що я досі тримав у собі, накривають мене повністю. Я не можу цього зробити. Не можу бути тут. Не зараз.

Але глибоко вдихаю та намагаюся почати заново.

– Я… я не вірю в це, – хитаю головою, горло пече. – Не можу в це повірити. Але я розумію це щодня, коли прокидаюсь, а тебе немає.

Скроню пронизує біль, розходячись від однієї точки, майже обпікаючи. Потираю її пальцями й над силу продовжую.

– Якби я міг зробити все заново, я б не злився так на випускному, – кажу нарешті. – Я б не затіяв ту розмову в машині. Я слухав би, коли ти казала, що хочеш…

«Озирнутись і не бачити тебе поряд». Її слова луною відзиваються в голові. Вони досі болять, але це м’якший біль, ніж той, до якого я звик.

І йдеться не про мій біль.

– Я дав би тобі той час нарізно, якого ти хотіла. Я… я пустив би тебе за кермо, – кажу з різким смішком. – Тебе б це точно розсмішило.

Я майже чую звук звідкілясь поза полем зору. Майже.

Знову розтуляю рота, бажаючи сказати більше, але думки перетворюються на місиво слів і журби, надто безладне, щоб триматися купи. Міцніше стискаю могильну плиту. Усе наростає і наростає, доки мій розбитий мозок нарешті не вибухає. Гострий різкий біль розтікається скронями, і крихітні спалахи світла блимають усередину від кутиків очей.

Срань господня.

– Жив собі на світі один хлопчик… – промовляє голос з-за спини, і слова ці настільки тихі, настільки ніжні, що мої руки до плечей вкриваються сиротами.

Спочатку, в тумані болю, я подумав, що це Кім. Чергова галюцинація. Але голос не її.

Я швидко обертаюся, очікуючи когось побачити, та переді мною лише дерева шелестять. Усе пливе перед очима, а тоді прояснюється. Очі вглибині пульсують болем, тож я міцно заплющую їх, потираючи скроні, доки біль не відпускає достатньо, щоб сунути руку в кишеню і дістати пляшечку тайленолу.

Борюся з кришечкою, яку під силу зняти й дитині, а тоді нарешті витрушую на долоню дві пігулки й ковтаю їх.

Але голос не зникає.

– Він був сумний та самотній, – лунає позаду мене.

Цього разу, коли я озираюся, моя голова досить ясна, щоб побачити дівчину в сонячно-жовтому пуловері за кілька кроків позаду, біля моря рожевих квітів. У неї довге хвилясте темно-русяве волосся, що ніби м’яко колишеться в такт із деревами позаду.

Дівчина роздивляється мене з такою невпевненістю, що я мушу спитати себе, чи, бува, не лунає цей голос від когось іще. Але ми тут лише вдвох.

Протираю очі й намагаюся дати їм зосередитися. Щось у ній… знайоме. Вона ходила до школи Емброуз? Мабуть, ні. Я знаю майже всіх, хто туди ходив, і гадаю, що точно б її запам’ятав.

– Привіт, – кажу й підношу руку, щоб помахати їй найнезграбнішим жестом у світі.

Вона озирається через плече, наче шукає, кому я насправді махаю.

– Я тебе знаю? – питаю, коли вона знов обертається і дивиться на мене. Досі намагаюся пригадати її обличчя і подумки перебираю спортивні табори, футбольні матчі та коридори. Вона хитає головою – ні, і хоч я можу присягнутися, що бачив її раніше, та не наполягаю. – Ти щось казала? Щойно?

Дівчина вагається, її карі очі розширені від цікавості. Чи, може, від подиву. А може, від збентеження, що я тільки-но аж півтори хвилини боровся з дитячою кришечкою.

– Я… не думала, що ти мене чув, – каже вона.

Підступаю ближче до неї, помічаючи розсип веснянок на переніссі.

– Я почув, що хтось говорить. То була ти?

Вона здається настороженою, ніби не впевнена, відповідати чи ні. Її очі шукають моїх.

Треба повернутися до могили Кім – вичерпної причини, чому я тут, але натомість із мого рота вивалюються слова:

– Жив собі на світі… так?

Її очі зустрічаються з моїми, і ці п’ять слів повисають між нами.

Дівчина закладає волосся за вухо. Її обличчя спалахує.

– Я… розповідаю історії, – каже вона і злегка торкається однієї з рожевих квіток.

– Історії? Типу… казки?

– Так, – відповідає незнайомка, озираючись на мене з легкою задоволеною усмішкою. – Зовсім як казки.

– Круто. – Я зупиняюся навпроти, так що рожеві квіти опиняються між нами. Носком свого жовтого кеда вона креслить маленьке коло на землі. Коли нічого більше не каже, я знов заговорюю.

– Як тебе звати? – питаю, але її голос перекриває мій, теж питаючи:

– У тебе голова болить?

Моя голова? Тягнуся рукою до шраму. А я гадав, що довге волосся його прикриває.

Проводжу пальцем уздовж нього. Біль досі тримається, але тепер більш віддалено.

– Як ти…

– Марлі, – каже вона, і наші слова знов перекривають одне одного. – Мене звати Марлі.

Марлі. Ім’я не знайоме, але знайоме обличчя.

– Я Кайл, – намагаюся триматись одного напрямку розмови, а не двох. – Кайл Лафферті.

Вона киває і довгу мить роздивляється моє обличчя, а тоді каже:

– Їжа допомагає. Від болю.

Мій погляд несвідомо затримується на її губах, ніжних та рожевих, вигнутих догори в кутиках, мов дві рожеві пелюстки.

– Може, тобі варто поїсти? Зараз обідня пора, – продовжує вона.

Швидкий гострий біль прострілює скроню і зникає, не встигаю я навіть доторкнутися до неї.

– Не хочеш… пообідати? – питає вона.

– О, – я нарешті вловлюю суть. Шлунок важчає. Я тут не для того, щоб заводити друзів. Я тут заради Кім. Хитаю головою і починаю відвертатися. – Ні. Е-е-е, мені час іти…

– Але ж ти голодний, – зауважує вона.

Розтуляю рота, щоб заперечити, і, наче за командою, мій шлунок видає довге низьке бурчання. Чудово. Марлі придушує усмішку. Мушу побороти миттєве бажання усміхнутись у відповідь – мене розпирає від сміху. Така чудернацька реакція для мене зараз – сміятися. Але це… приємно.

До того ж її правда. Я голодний. Але… якщо піти з нею на обід, це означатиме, що я не договорю з Кім. Хоч я і гадки не маю, що казати, та все одно здається неправильним чинити інакше.

Тож якщо я не можу зробити цього, то, мабуть, просто піду додому.

– Дякую, але я справді не можу, – відповідаю, кульгаючи повз неї стежкою в напрямку воріт, почуваючись розбитим.

– О. То ти йдеш, – каже вона. Щось у її голосі змушує мене озирнутися.

Я точно був готовий розпочати свій довгий шлях додому, але вона закладає волосся за вухо, очікувально дивлячись своїми карими очима.

«Іди далі».

Я хочу, але наче приростаю до місця – мої ноги зовсім не слухаються голови.

Марлі підступає на крок, а коли я мовчу, засовує руки до кишень і відвертається.

Може, вона самотня? Цвинтар – не надто круте місце, щоб тинятися ним в обідню пору.

Гадаю, я здатен це зрозуміти. Моє соціальне життя останні три місяці полягало в зависанні з матір’ю. Іноді, віднедавна, – із Семом, але переважно з матір’ю. Мабуть, не найбільш звичайне з того, чим може займатися вісімнадцятирічний хлопець, але я навіть не знаю, як тепер бути звичайним.

Знову кидаю на неї погляд. Тобто це ж лише обід. Усе одно я збирався піти додому й поїсти каші чи ще чогось.

Вона легко всміхається мені, ніби знає, про що я думаю.

– Отже… – підказує вона.

– Нумо обідати? – питаю.

Її сліпуча усмішка здатна затьмарити дев’ять сонць. Її очі здаються яскравішими, карий відтінок – густішим. Більш насиченим. Зеленішим.

Це заразливо. Раптом я теж усміхаюся. Моя перша справжня усмішка за кілька місяців. Приємно порадувати когось, для різноманітності.

– З неабияким задоволенням, – каже вона, і ми разом прямуємо стежкою до великих залізних воріт. Я вагаюсь, озираючись на могилу Кімберлі. Не знаю, чого я очікував, але точно не такого. Обіцяю їй, що повернуся, що наступного разу знатиму, що казати, та її голос мовчить.