Читать книгу Увесь цей час - Рейчел Липпинкотт, Тобиас Иаконис - Страница 8

Дні потроху зливаються в один. Повідомлення лишаються непрочитаними, обгортки з-під їжі засмічують підлогу. Тиждень непомітно перетікає у два, потім у місяць, і незабаром – майже все літо пропливає повз. Сонце потроху сідає раніше за моїм маленьким підвальним віконцем.

Я не встаю з ліжка вранці. Я нічого не роблю.

Просто лежу, відкидаючи всі мамині спроби виманити мене з кімнати. Не хочу катувати самого себе. Я знаю, що мене там чекає.

У підвалі, за дверима моєї спальні, є французькі двері, що ведуть на заднє подвір’я, – ті самі, якими прослизала Кімберлі після того, як мама лягала спати. Я міг піднятися нагору, але звідти бачив би передню галявину, на якій вона зазвичай робила «колесо» в середній школі, або кухню, де ми пекли той страхітливий, але неймовірно смачний шоколадний пиріг Семові на день народження.

Та здебільшого я не хочу давати своєму мозку привід розігрувати й дурити мене. Не хочу думати, що бачу її.

Мамин стукіт у двері лунає все частіше, як і тупіт її ніг за дверима, коли вона благально говорить до мене:

– Ти там. Я знаю, що ти там.

Сьогодні вона смикає ручку. Один раз. Двічі. Але тепер я замкнувся.

Відчуваю, як вона стоїть за дверима, мовчки благаючи впустити її. Натомість я знову чекаю, доки денне світло розчиниться в сутінках. Борюся, щоб якомога довше не заплющувати очей, бо, коли засинаю, мої сни сповнені видивом блискучих дискокульок, флуоресцентних лікарняних ламп, а фари вантажівки все ближче й ближче.

Принаймні коли я не сплю, то можу зависнути в небутті.

Не знаю, скільки часу минуло, але, скільки б не минуло, це не має значення.

– Прокидайся. Негайно.

Я понад силу розплющую очі і мружуся на матір, яка торсає мене за плече. Дивлюся повз неї і бачу двері спальні, притулені до стіни, повністю зняті з петель. Тепер у підвал веде зяюча діра. Як я міг це проспати?

– Вилазь із ліжка та приведи себе до ладу, – каже вона, зриваючи з мене ковдри. – Нам треба поговорити.

Я зі стогоном знову хапаю ковдри й тягну на себе, щоб повністю під ними сховатися.

– Про що? – бурмочу я. Вона сидить на краю мого ліжка, зсунувши брови літерою V.

Ой-йой.

Серйозна мама.

Вдивляюся в неї поверх ковдр, боячись того, що вона зараз скаже.

– Кайле, уже майже вересень. Твої друзі роз’їжджаються по коледжах. Сем вступив на навчання до технікуму, – каже вона і глибоко вдихає. – Отже, Каліфорнійський університет.

Я сідаю і відкидаю кучму волосся з очей, кінчиками пальців зачіпаючи рельєфний шрам на чолі. Вона ж не думає, що я справді туди поїду.

– Що з ним?

– Я знаю, що до Каліфорнійського мали поїхати ви з Кімберлі. Знаю, скільки цей план для тебе значив, – каже вона й тягнеться, щоб узяти мене за руку. – Але ти маєш визнати, що саме те майбутнє, яке ти планував, уже неможливе.

Мої очі знаходять прапорець Каліфорнійського університету, який подарувала Кімберлі, – він висить на стіні й дражниться своїми синьо-жовтими кольорами. Майбутнє, яке я планував, усе одно було б неможливе. Кімберлі вже пакувала б речі, щоб розпочати нову пригоду в Берклі.

Без мене.

Відчуваю крихітний укол злості, а потім – знайомий наплив провини. Кім усе віддала б, щоб поїхати куди завгодно. Щоб просто бути тут.

– Але це не означає, що ти не маєш майбутнього, – продовжує мама. – За півтора тижня ти маєш їхати, і, може, це було б…

– Я візьму академвідпустку, – кажу я, миттєво приймаючи рішення. Єдине рішення, яке змусить матір відчепитися від мене, принаймні ще на кілька місяців. – На перші дві чверті. Це надто швидко.

Не треба їй поки що знати, що ноги моєї не буде в тому кампусі.

Вона кліпає. Цього зовсім не очікувала. З того, як підібрані її плечі, я бачу, що вона готувалася до боротьби, але це логіка, якої вона не може ігнорувати, – на що я і розраховував. Тож мама киває, певно, задоволена, що я прийняв хоч якесь рішення щодо свого життя.

– Чудово. Але якщо ти це зробиш, то тобі треба скласти новий план. Якщо Каліфорнійський відкладається, можеш просто зайнятися… – її голос змовкає, і вона жестом вказує на купу брудного одягу. На немитий посуд. На переповнений смітник. – Оцим. Ти маєш хоч щось робити.

Озираю кімнату. Я не виходив з неї ціле літо, і це помітно, але не можу зібратись із силами, щоб зайнятися цим.

– Ти досі живий, – каже вона, стискаючи мою руку. – І не можеш зупинятися через те, що вона померла. Ти маєш жити далі.

Я довго видихаю, запускаючи пальці у свою зім’яту кучму волосся. Сама вже ця розмова виснажує. Зараз я гадки не маю, на що схоже подальше життя.

– Я навіть не знаю, звідки почати, – зізнаюся чесно. Може, якщо вона просто скаже мені, чого їй треба, цього буде досить.

– Сем хоче бачити тебе, – вона простягає мені телефон. Гадки не маю, звідки вона його взяла. – Ти вже місяцями з ним не розмовляв, а я знаю напевне, що йому теж болить. Міг би почати з цього.

Вона жбурляє мені телефон, і той влучає просто в груди. Розгублено ворушу руками, не впіймавши його. Мої рефлекси давно не треновані. Екран загоряється, показуючи десятки пропущених дзвінків та непрочитаних повідомлень, здебільшого від Сема, кілька – від хлопців, з якими я роками грав у футбол, хоча ті давно вже махнули рукою.

Сем – єдиний, хто досі не покинув спроб.

Повільно прокручую його повідомлення, спостерігаючи, як вони змінюються від «Привіт, друже, як ти?» до «Чуваче, я вже майже два місяці тебе не чув. Зателефонуй мені. Я за тебе хвилююся».

Я не знаю, як дивитися йому в обличчя після всього, що сталося. Як він може взагалі хотіти мене бачити? Тусуватися разом буде ще одним болісним нагадуванням про те, що наша трійця вже більше не трійця.

– Не можна просто відкинути його назавжди, – каже мама, читаючи мої думки. Двічі погладжує мою ногу й підводиться.

– Ну ж бо, зателефонуй йому і вставай. Сходи по продукти. Я тобі більше не купую та не готую, – сказала вона, прямуючи до дверей. – Може, якщо достатньо зголоднієш, тобі доведеться вийти й долучитися до життя, – додає вона.

Мій шлунок голосно буркоче у відповідь.

Зрадник.

* * *

На той час, як я дістаюся «Зайди та купи», з мене вже піт крапає. Джинси пристають до ніг, моя шкіра вже звикла до пухнастого внутрішнього боку тренувальних штанів. Знадобилося близько години, щоб дістатися сюди, прошкутильгавши звивистою асфальтованою стежкою повз старшу школу та бібліотеку. Нога страждає без сеансів фізіотерапії, яких я уникав.

Мама непомітно залишила на тумбочці свої запасні ключі, але нізащо в житті я більше не сяду за кермо.

Намагаюся не дивитись на всі ті вітрини, що нагадують мені про Кім. Ресторан китайських страв, звідки ми завжди брали їжу із собою в завершальні тижні. Сем пожирав усю локшину. Кав’ярня, де Кім купувала своє лате з вівсяним молоком за сім доларів, наполягаючи, що воно «краще за справжнє». Перукарня на розі, де їй робили мелірування, доки ми із Семом переглядали футбол на телефонах у зоні очікування.

Тож я постійно дивився собі під ноги, доки розсувні двері «Зайди та купи» не відчинилися, обдавши мене прохолодою. Хапаю візок, щоб трохи зменшити тиск на ногу, і блукаю рядами, набираючи основні продукти й жуючи цибулеві кільця з великої пачки, яку прихопив із полиці, щойно увійшов.

Молоко, яйця, хліб. Додаю кілька пачок мініпіц, бо мама не уточнила, що саме вважається їжею, а в моєму підвалі є мікрохвильовка про всяк випадок.

І цей випадок – мініпіци.

Сонце лише починає сідати, коли я йду додому зі своїми двома торбами. Небо береться помаранчевим і рожевим, що потроху поступаються темно-синьому. Мабуть, я пробув усередині набагато довше, ніж гадав.

Звук грому заповнює вуха – гучний, рівномірний і розгонистий. На мить я здригаюся, раптом повернувшись у бурю тієї ночі, але потім дивлюся вбік і бачу футбольний стадіон Емброуз-Гілл у вогнях. Стоянка заповнена автомобілями.

Барабани. Не грім.

З трибун линуть підбадьорливі крики, майже заглушаючи рівномірний барабанний бій оркестру. Сьогодні вечір п’ятниці – один з перших футбольних матчів цього року в самому розпалі. Ловлю себе на тому, що затискаю торби з продуктами під пахвою і звертаю зі стежки: вогні та крики ваблять мене до юрби, на одну з прохолодних лав.

Глибоко вдихаю. Усе здається… на диво правильним для першого разу за довгий час. Юрба навколо мене. Бірюзово-білі форми на полі. Тренер свистить у свисток, що висить на шиї.

Кілька теперішніх гравців старшої школи Емброуз сміються на лаві, штурхаючись між собою та обмінюючись жартами. Один устає та виконує натхненний танець, який почав упроваджувати Сем на кожній зустрічі перед грою в молодшій школі, а інший тим часом дістає кілька чипсів із сумки на шнурку біля ніг, доки на нього не дивляться. Це так нагадує мені про Сема.

Коли ми були новачками й переважно сиділи на лаві запасних, то проносили закуски на поле в шоломах і поїдали їх, тоді як тренер був у самій гущі подій і командував грою. На одному матчі я переконав Сема, що нам слід спробувати приносити щось більш здорове, наприклад, арахіс замість тістечок «Славетний Еймос». Звісно, саме цього дня Лукас Макдавелл, старший гравець на лаві запасних, вирішив закласти нас наприкінці третьої чверті.

Тренер змусив нас бігати кола за кожен арахіс, що лишився в пачці.

Того дня я мало легеню не втратив. А потім довелося слухати, як Сем пащекує на всю команду, що все скінчилося б двадцять кіл тому, якби ми просто зупинилися на тістечках, адже наприкінці третьої чверті жодного тістечка в сумці б не зосталося.

Усміхаюся до себе й стежу за перебігом гри. Не встигаю збагнути це, як уже опиняюся в натовпі, у найкращому сенсі, радісно гукаючи, коли наша команда проводить першу атаку на півзахисника, що тримає центр, або коли інша команда хибить на легкому дванадцятиметровому триочковому кидку.

Впадають в око яскраві форми чирлідерок. Вони вишикувані на біговій доріжці, просто перед трибунами, їхні бірюзово-білі помпони рухаються синхронно. Коли дівчина з білявим волоссям підстрибує у повітря, я відводжу очі, адже розум може спробувати зіграти зі мною злий жарт.

Переношу увагу на квотербека, який якраз задає тон гри на полі. Поглядом стежу за гравцями, які займають позиції. Помічаю фулбека, котрий стоїть не на місці, залишаючи настільки широку діру в захисті, що крізь нього легко прорватися. О ні. Я хочу крикнути квотербекові: «Стережися!» – але мій голос завмирає.

М’яч у центральних гравців. Чіпляюся за трибуну, на якій сиджу, коли лінія нападників розпадається і вони кидаються в гру. Квотербек підводить руку, щоб віддати пас, і тієї ж миті спалахує боротьба. Червоні майки кидаються в атаку, і кремезний футболіст із номером 9 знаходить лазівку.

Усе наче вповільнюється. Мої груди важчають від жаху, але я не можу відірвати очей. Усе це дуже знайомо. Аж надто.

На полі фулбек застигає, усвідомивши свою помилку. Він робить стрибок, намагаючись захистити квотербека, але надто пізно. Номер 9 уже тут, і ніщо, крім повітря, не відділяє його від цілі.

Я незграбно підхоплююся на ноги, і тієї ж миті м’яч випадає з руки квотербека, а все його тіло зіщулюється під вагою номера 9.

Крик луною розходиться по всьому стадіону.

Моє плече зводить від співчуття, коли я бачу, як фулбек кличе на допомогу, а його квотербек корчиться на землі, з рукою вивернутою за спину під моторошним кутом. Тренер вибігає на поле і зриває з квотербека шолом, відкриваючи скуйовджене темно-русяве волосся, і… О боже мій.

Я дивлюся на себе. Це я там, унизу, з вивернутою за спину рукою.

Мене нудить. Ледь удається проковтнути кислу жовч. Цього не може відбуватися.

Фулбек падає на траву. Здирає із себе шолом. Це Сем. Сем пропустив блок.

Зі свого місця я бачу паніку на обличчі найкращого друга.

Хвора нога дрижить і підгинається, уже не здатна тримати мою вагу. Я падаю на лаву. Один з найгірших моментів мого життя розгортається просто перед очима. Як усе це може відбуватися? Мозок знову знущається з мене. Певно, так і є. Лише ця думка починає заспокоювати.

«Це не насправді. Це галюцинація. Ось і все».

– Ти сильніший за це, Кайле, – промовляє голос поряд зі мною.

Я завмираю, а тоді повільно повертаю голову.

Господи, це вона. Кімберлі сидить на лаві поряд зі мною і дивиться просто перед себе, зосереджена на полі. В яскравому стадіонному світлі її шкіра гладенька, мов порцеляна. Я розлючено кліпаю, чекаючи, доки вона зникне, але вона не зникає.

– Тебе тут немає, – шепочу я.

– Я не пішла, – каже вона, розвертається і дивиться на мене, і стадіонні прожектори освітлюють решту її обличчя. Увесь правий бік голови зрізаний і закривавлений, біляве волосся зім’яте й червоне. Вона простягає руку, щоб торкнутися мене. І її ніщо не зупиняє. Я відчуваю цей дотик. Але ніхто, схоже, цього всього не помічає.

– Тебе тут немає.

Я відриваюся від неї і підстрибую на ноги, намагаючись відсунутися якнайдалі.

– Тебе тут немає! Тебе тут, у біса, немає!

– Якого дідька? – каже хтось, різко повертаючи мене до реальності.

В одну мить на місці Кім опиняється кучерявий хлопака, на кілька років молодший за мене, з обличчям, розмальованим бірюзовим та білим.

– Я тут, чуваче, – каже він, відсуваючись від мене та оглядаючи з голови до ніг. – Та, може, тобі треба кудись в інше місце.

Чорт.

Що це щойно сталося? Що зі мною не так?

Хапаю свої продукти, що вже почали розмерзатися, і забираюся звідти так швидко, як тільки дозволяє моя вбита нога.

* * *

На той час, як я відчиняю вхідні двері, голова розколюється. Кидаю покупки в передпокої і біжу прямісінько до ванної.

З глибоким вдихом хапаюся за край раковини, відчуваючи долонями її мармурову прохолоду.

– Вона не переслідує тебе. Це все у твоїй голові, – кажу своєму віддзеркаленню.

Нахиляюся вперед, щоб роздивитися шрам – довгу рвану лінію, досі запалену та червону. Підношу руку, майже торкаючись його, хочу помацати, як гоїться шкіра під моєю рукою, і питаю себе, що ж це досі зламане під нею.

Це може бути що завгодно.

Опускаю руку і знову хапаюся за раковину, міцно стискаючи пальці. Переводжу погляд зі шраму на віддзеркалення власних очей. Зіниці розширені та неспокійні.

– Кайле? – промовляє голос із-за спини, і я підстрибую ледь не на милю вгору.

Нахиляюся вбік і дивлюся повз власне відбиття в дзеркалі, щоб побачити маму. Вона досі у своєму робочому одязі, її очі втомлені, але пильні.

– З тобою все добре?

Коли я не реагую одразу, вона хапає мене за руку й веде коридором до вітальні. Саджає на канапу, і я нарешті вибовкую їй правду.

– Я постійно бачу Кімберлі, – кажу, зібравшись із силами перед виразом жалю, що промайнув на її обличчі. – На цій канапі, і в кав’ярні з морозивом, і сьогодні на трибунах. Я знаю, що це не насправді, можеш мені цього не казати. Але, мамо… це здається таким справжнім. І я постійно почуваюся так, наче це я винен…

Вона стискає мою руку, щоб я припинив белькотіти. Слова важко повисають у відкритому повітрі.

– Кайле, ти ні в чому не винен, – запевняє мати спокійним голосом. Упевнено. – Ні в чому. Тобі покращає.

Я їй не вірю, та принаймні вона не дивиться на мене як на божевільного чи жалюгідного, і це вже полегшення. Уже те, що я зізнаюся їй у цьому, допомагає дихати легше.

– А чи заслуговую я взагалі на те, щоб мені покращало? – питаю я. На останньому складі мій голос зривається, і я важко глитаю, понад силу намагаючись опанувати себе.

Вона бере моє обличчя в долоні, м’яко проводить великими пальцями по щоках.

– З тобою все буде добре. Просто потрібен час, щоб зцілитися. Щоб рухатися далі. І не лише фізично, – каже вона, а тоді глибоко вдихає. – Коли помер твій батько, мені знадобилися всі сили, щоб зібрати себе докупи, щоб повернутися до життя і стати найкращою матір’ю для тебе.

Мої спогади про ті часи дуже туманні та неповні, адже я тільки-но пішов до дитячого садка. Зараз я ні чорта не можу зібрати докупи, а вона зуміла зробити це, водночас виховуючи дитину.

– Як ти це зробила, мамо? – спитав я. – Кім казала тієї ночі, що я не знаю, як це – бути самому, без неї, і я починаю думати, що вона мала рацію.

– Я і досі це роблю. Крок за кроком, – сказала мама. – Завжди вперед. Ніколи назад. І ти так робитимеш.

Її очі стають серйозними. Серйознішими, ніж я будь-коли їх бачив. Вона простягає руки й притягує мене до себе, щоб обійняти. Занурюється обличчям у мою шию, і я ледве чую її шепіт:

– Ти боротимешся за те, щоб повернутися.

«Завжди вперед. Ніколи назад».

Я думаю про це, доки розбираю продукти й нишком проношу мініпіци до свого мініхолодильника в підвалі. Вона сказала, що я виборю собі шлях назад. Але мені ніколи не доводилося боротися самому. Під час травми плеча, під час передматчевого мандражу, під час складних занять у школі я завжди мав підтримку Кім.

Кім казала мені тієї ночі, що я міг би рухатися далі без неї.

Чого вона не сказала – як я маю це робити.

Беру до рук наше фото з домашнього матчу й сідаю на ліжко. Її усмішка сяє мені.

Мій поступ завжди був пов’язаний з нею. Ми вже подали документи на вступ до Каліфорнійського університету, мій графік збігається з її, хоч вона єдина з нас уявляла, який профільний предмет обере. Але я гадав, що маю час, щоб з’ясувати для себе всі потрібні деталі. Щоб розібратися, чого хочу я, поряд зі мною завжди була Кім.

Гадаю, якщо так подумати, я не мав для себе практично ніякого плану. Радше план для нас.

Навіть якщо я міг придумати такий план для себе, зараз ніяк не можу рухатися вперед, доки мене переслідує привид моєї дівчини.

Колишньої дівчини – виправляю себе. І чомусь від цього стає гірше. Наче я не маю права на горе всередині себе. Лише на провину. Від самої думки про те, що Кім переслідує мене, почуваюся покидьком. Вона не хотіла бути зі мною в житті, то чого б хотіла гаяти свій час, слідуючи за мною тепер? Жбурляю фото на ліжко, розуміючи, що існує лише одна можлива відповідь на те, що сьогодні сталося.

Одна, яка справді має сенс.

Може, я просто божеволію.

Може, я заслуговую саме на це.