Читать книгу Увесь цей час - Рейчел Липпинкотт, Тобиас Иаконис - Страница 6

Я притуляюся забинтованою головою до прохолодного скла вікна автівки й дивлюся, як у краплях дощу відбивається червоний блиск гальмівних фар попереду. За кермом мама. Минуло цілих два тижні, а я досі не можу повірити.

Думав, що втратити її через розлуку – найгірший біль, який можна відчути, але це… цього не можна владнати. Не можна дістати браслет із підвісками – і все стане на свої місця.

Вона справді померла. Похована на місцевому цвинтарі п’ять днів тому, а я був такою розвалиною, що не міг приїхати на похорон.

Коли ми під’їжджаємо до будинку, я виходжу під дощ, притискаючи до грудей картонну коробку з лікарні. Усередині – мої святкові черевики, пошматовані рештки костюма й браслет із підвісками, захований десь у цьому безладі – порожні ланки, які так і не буде заповнено.

Дощ різко стихає. Я підіймаю очі й бачу навислу наді мною чорну парасольку. Мама простягає руку, щоб торкнутися закрапаних дощем бинтів на моїй голові, але я м’яко відводжу її долоню. Не хочу, щоб мене втішали або доглядали. Усе одно не допоможе.

– Мені просто треба, щоб із тобою все було гаразд, – шепоче вона мені, ледь ворушачи губами.

«Гаразд».

Наче я колись зможу повернутися до цього стану. Вона кидає на мене стривожений погляд, коли забирає коробку й затискає під пахвою.

Мені треба побути самому.

Я спираюся на милиці, а потім шкутильгаю до будинку і сходжу на ґанок. Паморочиться в голові, намагаюся не переносити вагу на розтрощене стегно, наразі утримуване вкупі металевим стрижнем. Мати допомагає увійти у двері, і я здійснюю найповільніший у світі прохід до дверей підвалу, мріючи про дозу того, чим шпигували в лікарні й що дало б змогу розчинитися в небутті. Милиці шумно грюкають по долівці, гучно й рівномірно, наче серцебиття.

– Я подумала: може, тобі бути тут, – гукає мати. – Я встановила канапу. Не доведеться ходити вгору-вниз…

– Я хочу власного простору, – відповідаю твердо.

Відчиняю двері у підвал, який був моїм з десятого класу, і шумно, насилу спускаюся сходами, сповнений рішучості. Чую, як вона йде слідом, і її долоня твердо бере мене під руку, коли мої ноги саме ступають на нижню сходинку.

– Постривай, любий… – каже мама, але надто пізно.

Я вмикаю світло й миттєво бачу всі крихітні просвіти там, де колись була вона. На полиці бракує книжок, нема її улюбленої ковдри на канапі, навіть фотографій на стіні немає.

– Де… – починаю я, коли протискаюся крізь двері до своєї спальні і ввалююся всередину. Рука здіймається торкнутися порожнього цвяха там, де раніше висіла випускна фотографія Кімберлі.

– Її батьки приходили по речі, які вона залишила тут. Я не очікувала, що вони…

– Вони забрали все, – почуваюся так, ніби мене зараз знудить. Я пропустив її похорон. А тепер ще й це?

Кручу головою, шукаючи чогось, що вони могли проґавити. Але навіть рожевий зарядний пристрій, який вона завжди тримала тут, зник. Вирваний зі стіни, наче дріт життєзабезпечення.

Усередині наростає гнів, усе дужче й дужче, аж раптом миттєво відпускає. Вони не єдині, хто забрав усе.

Я теж. У Кім.

Це я повіз нас туди. Я змушував її відчувати, що вона повинна приховувати те, чого насправді хоче, а тепер уже ніколи не отримає.

– Мені шкода, любий, – каже мама, простягаючи до мене руку.

– Можна я побуду сам, мамо? – вичавлюю із себе, відходячи від неї.

Вона розтуляє рота, щоб щось сказати, але потім вагається і нарешті йде. Її кроки тануть, підіймаючись сходами, і двері нагорі з клацанням зачиняються.

Пробираюся через кімнату до шафи в кутку, де лежать золоті винагороди й блискучі медалі поряд із фотографією в рамці – однією з небагатьох, яку вони не забрали. Ми вдвох на домашньому матчі, її помпони здійняті в повітря, мій номер намальований на її щоці, мої руки обвивають її стан.

За двадцять хвилин мою футбольну кар’єру буде скінчено. Через два тижні я офіційно стану просто Кайлом Лафферті – хлопцем, що пише спортивні статті для шкільної газети про гравця, який мене замінив.

Усе, чого я місяцями прагнув – повернутися до цього моменту. До того, що було раніше. Проте зараз я ладен був би сотню разів пережити цю травму, якби тільки міг повернути Кім.

БІП-БІП-БІП.

Я підстрибую, і одна з моїх милиць зі стуком валиться на підлогу. Насупившись, обертаюся до джерела звуку й бачу будильник, який гучно пищить на тумбочці.

Кульгаючи через кімнату, дивлюся, як червоні цифри спалахують знов і знов, блимаючи в такт зі звуком.

Рука завмирає на кнопці, і спогади накривають мене. Мама поїхала з міста, а Кім прокидається поряд зі мною і сонно морщиться.

– Хто зараз узагалі користується справжнім будильником? – буркоче вона, натягуючи простирадла поверх свого білявого волосся і притуляючись ближче до мене, доки я вимикаю його. Ранкова пробіжка, на яку я збирався разом із Семом, миттєво забувається, коли дівчина згортається у моїх обіймах.

Однак я випадково натиснув не ту кнопку, і за п’ятнадцять хвилин будильник уже завивав знову, гучно й огидно. Кімберлі ривком прокинулася, сівши рівно, і жбурнула цю штукенцію через кімнату. Пам’ятаю, як гучно ми сміялися, а ранкове сонце повільно сходило за моїм вікном, кидаючи тепле сяйво на її обличчя.

Я ніколи не бачив чогось настільки прекрасного. Я майже бачу її…

БІП-БІП-БІП.

Нахиляюся і видираю штепсель із розетки. Бібікання одразу припиняється, і обличчя Кімберлі тане, наче сон після пробудження. У грудях тисне, і я з зусиллям стягую із себе толстовку. Вивертаю руки, борючись із нею. Смикаю і смикаю, доки тканина нарешті не здається. З губ зривається полегшене зітхання: я врешті стягую її та жбурляю на спинку стільця.

Оглядаю всі кутки в кімнаті, які колись заповнювала Кім, і усвідомлюю, що не готовий до цієї частини. Я так зациклився на поверненні додому. На тому, що пропустив її похорон. На тому, щоб бути досить сильним, аби вийти з лікарні, в якій померла моя дівчина.

Я ніколи не думав про те, що буде далі.

* * *

За тиждень я відчиняю вхідні двері. Ранкове світло надто яскраво заливає дерев’яні сходи ґанку. Ніщо насправді не змінилося, відколи я повернувся додому. Обабіч доріжки, що веде до вулиці, досі ростуть висаджені матір’ю запашні квіти, під’їзна доріжка досі вся в тріщинах, білий штахетний паркан досі відчайдушно вимагає фарбування.

Усе те саме. Це я інакший.

Поправляю милиці під пахвами й рушаю вперед, шкутильгаючи вулицею, щоб здійснити щоденну, призначену лікаркою прогулянку навколо кварталу. Вона казала, що це прояснить мою голову, допоможе повернутись у цей світ. Допоможе моєму мозкові зцілитися. На жаль, цей світ більше не має для мене місця.

Не встигаю озирнутись, як замість одного кварталу проминаю два. А потім три.

Скоро я вже опиняюся глибоко в місті. Вулиці навколо, на диво, порожні як для теплого літнього дня. Я виснажений. Лізу в кишеню, але усвідомлюю, що забув свій мобільний, і це, мабуть, на краще. Там лише повно неприйнятих дзвінків від Сема. І голосових повідомлень, у яких він благає поговорити з ним, сказати щось, дати знак, що я в порядку.

Але ж я не в порядку. То що мені казати?

Витріщаюся на вітрини крамниць уздовж Мейн-стріт. Смугасті футболки, книжки на підставках, букети квітів. Щоразу, як вивертаю шию, щоб зазирнути всередину, почуваюся так, ніби щось шукаю. Видивляюся щось. Але знаю, що ніколи не знайду цього на запилюченій полиці або захованим у кутку. Гадки не маю, нащо я взагалі сюди прийшов.

Витираю краплю поту з чола й опиняюся перед «Морозивом Еда» – вінтажною червоно-білою вивіскою, що гойдається на рипучих металевих гаках від найлегшого літнього вітерцю. Мляво опускаюся на один з чорних металевих вуличних стільців. Навіть ця коротка прогулянка виснажила моє тіло, а одна з милиць пекельно натирає пахву.

Тужливо дивлюся на вхідні двері – прохолодна кімната з кондиціонером по той бік скла здається настільки близькою і водночас надто далекою, щоб це поламане тіло дісталося туди просто зараз. Не думаю, що здатен зробити ще крок – настільки втомився.

Газетний заголовок: «ЗНЕЦІНЕНА ЗІРКА ШКІЛЬНОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ ЛЕДВЕ ДОЛАЄ МИЛЮ».

Шкіра під пахвою вогнем горить там, де починає утворюватися мозоль, гарячий і подразнений.

Просто чудово. Наче мало черепної травми та грьобаної ноги.

За кілька хвилин смаження на чорному металевому стільці підводжуся і прямую всередину. Дзвіночки на дверях гучно дзеленчать, і тієї ж миті на мене обрушується потік прохолодного повітря з кондиціонера, цілком вартий додаткових зусиль.

Замовляю дві кульки шоколадного морозива в ріжку й машинально сідаю на місце біля вікна. Морозиво тане в роті, доки я дивлюся на порожнє місце навпроти. Зазвичай ми із Семом і Кім завжди були разом, але ходити до Еда по морозиво – це лише для нас двох. У теплі осінні дні після тренувань або на якійсь великій перерві у школі я знаходив привід прогулятись у місто, щоб здивувати її порцією м’ятного морозива. Вона завжди робила знімок, перш ніж укусити його, і викладала в інстаграм.

Зараз я усвідомлюю, як давно ми з Кім були тут востаннє. Розмірковую, що побачив би, якби зайшов у її інстаграм. Коли була остання фотографія з м’ятним морозивом?

Не пригадую, щоб приходив сюди після травми плеча. Жодного разу. І не маю жодного вагомого пояснення цьому.

Я нерухомо дивлюся на порожній стілець навпроти й відчуваю провину. Її слова, сказані тієї ночі, змушують скривитися.

Відводжу очі – і мені відбирає подих, коли помічаю дівчину за прилавком. Вона схиляється над величезною морозилкою, щоб дістати покупцеві кульку пеканового морозива, її волосся зібране в недбалий вузол. Болісне відчуття встромляє кігті в голову, наче до мозку приклали брилу льоду.

Кімберлі.

Я затамовую подих, очікуючи побачити ті високі вилиці, ту мегаватну усмішку, від якої все на світі стає на свої місця, її блакитні очі, які вона закочує, коли питає мене, на що це, в біса, я витріщаюся.

Дівчина підіймає голову, усміхаючись покупцеві, і… це не вона. Звісно, не вона.

Я швидко підводжуся зі стільця, затискаючи милиці під пахвами. Карі очі дівчини спостерігають за мною з-за пари окулярів у дротяній оправі, коли я рушаю до дверей так швидко, як тільки можу.

– Хорошого дня! – гукає вона мені дзвінко та дружньо. Я витискаю слабку усмішку, але кутики рота натягуються від зусилля. Навіть найпростіше людське спілкування здається важчим, ніж пробігти коло на тренуванні. Реальність того, що Кім більше немає, доходить до мене порціями щоденного горя. У моментах і спогадах, що потроху відколюються від мене, доки нічого не залишиться.

Треба відволіктися.

Виходжу надвір і неспокійно чвалаю вулицями.

Я не можу повернутися додому просто зараз. До кімнати з порожнім місцем, де колись була її фотографія. На канапу, де ми сиділи допізна ввечері у п’ятницю, переглядаючи фільми жахів до світанку. До шафки, де й досі припасені дві невідкриті пачки чипсів «Лейз» зі смаком барбекю, які вона обожнює.

Золочені двері історичного кінотеатру на розі кварталу відчиняються, і літній чоловік заходить усередину. Вінтажна афіша з товстими чорними літерами привертає мою увагу.

Шкутильгаю до каси й купую квиток на наступний сеанс, не турбуючись навіть спитати, що за фільм. Байдуже.

У кінотеатрі близько дюжини людей, розкиданих по всій залі, намагаються здолати полуденну літню спеку, але жодного знайомого. Помічаю молоду пару, яка хихотить на останньому ряду, сплівши руки, і зауважую собі сісти від них якнайдалі.

Лише за хвилину світло гасне, і я тупо дивлюся на екран, спостерігаючи, як впливають і випливають персонажі у своїх сценах, доки мозок робить геть протилежне. Він уперто фокусується на болю, що пульсує в нозі, на натертій шкірі під пахвою, на тому, що Кімберлі не сидить поряд зі мною, намагаючись відгадати сюжет і рознести його вщент.

Утробний сміх хлопця по центру мого ряду відриває від спроби випростати ногу, і я усвідомлюю, яке це грандіозне марнування часу.

Яким грандіозним марнуванням часу є все.

Ухопивши милиці, підводжуся зі скрипучого червоного крісла й дорогою до виходу жбурляю практично повне відерце попкорну в смітник.

* * *

Коли я повертаюся додому, кожна частина тіла вогнем горить, а футболка зовсім промокла від поту.

Стою на ґанку, тримаючись рукою за дверну ручку. Груди важко здіймаються, доки я заспокоююся, перш ніж увійти.

З передпокою зазираю у вітальню і бачу, як мама підводиться з канапи, з натягнутими від тривоги кутиками рота і зморшкою між бровами.

– Я так за тебе хвилювалася…

– Усе добре, – відрубую я, намагаючись надати своєму голосу впевненості, але звучить зовсім не так – різко й жалісно.

Дерев’яні мостини риплять, коли вона підходить і простягає мій мобільний. Екран загоряється, показуючи низку пропущених дзвінків та повідомлень.

– Ти пішов без телефона. Я ніяк не могла до тебе додзвонитися, дізнатися, може, щось трапилося.

Я вихоплюю телефон і намагаюся пройти повз неї до дверей, що ведуть у підвал, але, зробивши крок убік, опиняюся віч-на-віч зі світлиною на стіні. Ми з мамою вдвох улітку, після того як помер мій батько, – вона обвиває мене руками, а я беззубо всміхаюсь у камеру. Лише цього разу я щось помічаю за її усмішкою. Щось, що можу тепер упізнати. Втрату.

Я відступаю на крок та обіймаю її, відчуваючи запах знайомих парфумів, якими вона завжди користується.

Коли її руки обвивають мене – ті самі руки, що пригортали того літа, – я несамовито кліпаю, намагаючись утримати все вкупі.

Відступаю і поспішаю до своєї кімнати, дихаючи нерівномірними ривками. Картини з крамниці морозива й кінотеатру, мить перед зіткненням – усе зливається разом, кімната хитається, і я заповзаю в ліжко й натягую на голову ковдри.

Усе те саме, крім єдиного, що має значення.

Але світ може крутитися далі, якщо хоче.

Я – ні.