Читать книгу Увесь цей час - Рейчел Липпинкотт, Тобиас Иаконис - Страница 7

– Кайле. Прокидайся.

Голос Кімберлі. Пронизливий біль розтинає чоло, піт проступає на руках, спині та ногах. Хутко тягнуся до лампи і вмикаю світло. Обводжу очима кімнату й бачу, як на сходах зникає чиясь тінь.

Відчайдушно скидаю із себе ковдри і якомога швидше кульгаю сходами нагору, ривком відчиняю двері.

– Кімберлі! – гукаю я її. – Кім.

Озираюся, але у відповідь – лише тиша. Темрява гучною луною відзивається у вухах.

Я чув її. Відчував вагу її руки на своєму плечі. Вона була тут. Я впевнений.

Так само як упевнений, що це повне безглуздя.

Шкутильгаю коридором, хапаючись за стіну, ввалююсь у вітальню і вмикаю світло, щоб побачити…

Нічого.

Канапа порожня. Тут нікого немає.

Наче ідіот, смикаю парадні двері, праворуч-ліворуч вивертаю дверну ручку, але замок твердо на місці. І лише тоді пригадую, що Кім ніколи не мала ключа.

Тремтливо видихаю і притуляюся головою до обшмугляного дерева. У скронях калатає від раптового вистрибу з ліжка, адреналін падає, змінюючись відчуттям поразки. Зусиллям волі вповільнюю подих, та коли розвертаюся, щоб рушити до ліжка, то цей важко гамований подих рветься з мене з гучним свистом.

Кімберлі.

Вона сидить на канапі, огорнувши плечі пухнастою білою ковдрою. Трохи сильніше натягує її, і візерунок із блакитних метеликів рухається, наче ті крихітні комахи оживають. Кімберлі. Просто тут, переді мною.

Цього не може бути по-справжньому. Я знаю, що не може. Знаю, що це означає лише одне: моя голова явно постраждала сильніше, ніж думали лікарі.

Але прагну, щоб це було по-справжньому.

Я кидаюся до неї так швидко, що перечіпляюся за килимок на вході. Тягнуся до стіни, щоб ухопитися за неї, перш ніж полечу з ніг.

Коли випрямляюся, її вже немає – лишилися тільки диванні подушки, голі та порожні.

Добираюся до крісла, ні на мить не зводячи очей з канапи. Сідаю і решту ночі нерухомо дивлюся на порожнє місце, зімкнувши пальці на бильцях і чекаючи, що вона повернеться. Щоразу, як починаю дрімати, спогад про те, що я справді бачив її, миттєво пробуджує, наче повна бляшанка «Ред Буллу».

Я навіть не помічаю, коли сходить сонце, доки не чую маминих кроків на сходах.

– Ну, доброго ранку, – каже вона.

Я кліпаю очима й дивлюся на матір – на ній чорні штани і святкова блузка, волосся охайно розчесане. Змушую себе встати. Хвора нога ниє після нічного сидіння в кріслі, напруженого та нерухомого.

Вона притуляється до поруччя і підіймає брови, дивлячись на мене.

– Не хочеш пояснити?

– Я… ну, – починаю, розтягуючи слова, щоб дати собі час вигадати привід. – Не міг заснути.

Бачу, що мама анітрохи не повірила, але проходжу повз неї і шкутильгаю до дверей підвалу, спускаюся, перш ніж вона встигне розпитати далі.

Притулившись спиною до зачинених дверей, довго видихаю. Уперше після смерті Кім я маю на чому зосередитися.

Я повинен побачити її знову.

* * *

Наступні три ночі після того, як мама підіймається сходами до спальні, я сиджу та пильную у кріслі вітальні, ловлячи кожен спалах світла або шерех у домі. Але Кім немає. Ані пухнастої ковдри, ані блакитних метеликів.

Я буквально тримаю очі розплющеними, відтягуючи повіки, щоранку, коли спрацьовує мамин будильник і я маю прокрадатися вниз, перш ніж на мене впаде вранішня порція десятків запитань.

На четверту ніч голова смертельно розколюється, стає дедалі важче не спати. Мружуся на порожню диванну подушку, намагаючись побороти втому. Кім полюбляла змушувати мене чекати. Це єдине, за що я тримаюся. Єдине, що тримає мене.

Годинник у передпокої щойно відрахував північ, тож я вкладаю хвору ногу на кавовий столик у спробі вмоститися зручніше.

Я засинаю, здавалося б, менше ніж на секунду, та коли розплющую очі, то місце на канапі вже не порожнє.

Мама.

– А зараз не хочеш пояснити? – питає вона і схрещує руки на грудях у темно-синій піжамі з візерунком.

Я знаю, що не мав би так реагувати, але її запитання мене дратує.

Чи не хочу я пояснити, що вважаю, ніби бачу привид своєї померлої дівчини? Якось не дуже. Я вже почуваюся трохи сміховинно, лише думаючи про те, щоб вимовити це вголос.

Важко ковтаю цю божевільну думку й хитаю головою. Перш ніж вона встигає ще щось спитати, я встаю і кульгаю коридором до підвалу.

– Кайле, – її кроки м’яко ступають слідом за мною, але я зачиняю двері, щойно вона опиняється поряд. Я не в настрої, щоб говорити про те, чого – я достобіса впевнений – і сам собі пояснити не можу. Знаю лише те, що бачив. Принаймні я так думаю.

Ступаю на верхню сходинку й чекаю, доки вона піде. Притуляюся головою до дерева, і мої очі поволі починають заплющуватись, але шепіт знову приводить до тями – її голос лунає з-за дверей.

Мама.

– Так само я втратила твого батька, – тихо каже вона, а я слухаю. – Дивилася, як він згасає.

Я повільно встаю, простягаю руку і спираюся долонею на двері, а вона говорить далі. М’яке коридорне світло пробивається з-під дверей.

– О, Кайле, – її голос лунає так сумно.

Зітхнувши, я повертаю дверну ручку. Вона сидить на підлозі, притулившись спиною до дверей, очі заплющені. І вигляд у неї сумний. Раптом мені стає страшенно ніяково.

– Старі кістки не ломить? – питаю я зі слабкою усмішкою. – Сидиш на підлозі отак.

Вона дивиться на мене й закочує очі, явно не звеселена моїм кпином.

– Ха-ха.

Я нахиляюся і допомагаю їй підвестися. Вона м’яко обвиває долонями мою руку.

– Гаразд, ти перемогла. Я піду спати… – обіцяю, підштовхуючи її до сходів. – Якщо ти підеш.

– Я люблю тебе. З тобою все буде добре, – каже вона, роздивляючись моє обличчя, зважуючись, перш ніж нарешті стиснути мою руку й попрямувати до сходів.

Я зачиняю за собою двері підвалу й мовчки сідаю на верхній сходинці, затамувавши подих, чекаючи, здавалося, годину, доки буду впевнений, що вона не дослухатиметься до скрипу дверей або моїх кроків на дерев’яній підлозі. Перевіряю мобільний: підсвітлений екран показує, що зараз лише 3:30 – ще кілька годин до сходу сонця.

Тихо прокрадаюся до вітальні, готовий зайняти свій пост у кріслі, але фігура на канапі змушує мене завмерти на місці.

Це мама, згорнувшись клубком, дрімає. Її легке хропіння – єдиний звук у кімнаті. Знімаю стьобану ковдру зі спинки канапи й накриваю нею маму. Чомусь від цієї картини стає ще гірше.

«З тобою все буде добре».

Від згадки про її слова моє серце припускає галопом. Розвернувшись, щоб піти вниз до себе зі своєю поразкою, торкаюся бинтів на голові, боячись, що те, що лежить під ними, зламане набагато сильніше, ніж вважали лікарі. Боячись, що зі мною не буде добре.

Боячись, що міг би просидіти отак сто ночей, і кожну з них це місце на канапі лишалося б порожнім.

Адже Кімберлі ніколи там не було.