Читать книгу Увесь цей час - Рейчел Липпинкотт, Тобиас Иаконис - Страница 11

За кілька хвилин я завмираю на місці, щойно усвідомлюю, де ми.

Тут? Справді? З усіх місць, куди я міг привести нас, мої ноги автоматично принесли мене сюди, на ці звивисті паркові стежки, що виходять до…

– Ох, обожнюю цей ставок, – каже Марлі.

Я скоса поглядаю на неї.

– Ти була тут раніше?

Вона киває, і часточка пазла стає на місце. Може, тому дівчина здається мені знайомою. Певно, я бачив її, коли був тут із Семом і Кім. Ставок – одне з улюблених місць Кім переважно тому, що зазвичай вечорами тут малолюдно, а вночі – точно порожньо. Без світла по периметру ціла темна водойма й дерева навколо зазвичай були нашими й тільки нашими. Ми пили погане шампанське з червоних пластикових чашечок, коли Кім отримала місце капітана чирлідерок, Сем стояв на кам’яній брилі посередині й трусив кулаком, коли його включили до збірної Штатів після напрочуд успішного сезону в юніорах.

Іноді ми із Семом приходили сюди самі, якщо вбивали час після тренувань, або ж Кім зустрічала мене тут, щоб розібратися з усім, через що ми сварилися.

Тепер мені цікаво, чи вони колись приходили сюди самі. Чи саме тут Кім розповіла Семові про Берклі.

– Але я ходжу на той бік, – знову привертає мою увагу Марлі, вказуючи через ставок на маленьку качину зграю, чиї жовтогарячі лапи виділяються на тлі зеленої трав’яної ковдри. – Отам мої качки.

Не знаю, чи то очі мене розігрують, але присягаюся здоровою ногою: трава на тому боці зеленіша. Це дурнувата метафора, та я маю привід, щоб рушити подалі від нашої лавки і цього гнітючого відчуття у грудях.