Читать книгу Увесь цей час - Рейчел Липпинкотт, Тобиас Иаконис - Страница 9

– Ну? – найперше питаю я в лікарки Бенефілд у понеділок уранці. – Я схибнутий?

Мама записала мене на прийом, щоб довести мені, що я не божевільний.

Лікарка вимикає свій точковий ліхтарик і ховає до кишені білого халата. Хитає головою і звеселено всміхається.

– Ні. Ти пережив значну втрату, і це може проявлятися в несподіваних формах.

– Як те, що Кімберлі переслідує мене?

– Як… бачити те, що ти хочеш бачити, – виправляє вона й підносить свій айпад, щоб показати сьогоднішні знімки мого мозку. – Дивися.

Вона гортає знімки взад-уперед, зі здорового мозку на мій, щоб продемонструвати, як у мене «все добре». Мама витягує шию, намагаючись побачити зображення, але я навіть не турбуюся глянути.

– Наш мозок – дивовижний механізм, – додає лікарка Бенефілд, закриваючи айпад. – Він зробить усе можливе, щоб захистити нас від болю – фізичного чи емоційного. З твоїм немає нічого такого, що не загоїться з часом. Зрозуміло?

Захистити нас від болю? Як це видіння з моєю померлою дівчиною захистить мене від болю?

Лікарка дивиться на мене, доки я не киваю, а тоді дістає блокнот для рецептів і ручку й щось виводить на сторінці, а потім відриває її і простягає мені.

Я беру папірець, дивлюся на її почерк. Очікую побачити якусь тарабарську назву ліків, але натомість бачу: «Розслабся. Так нічого не вийде».

Чудово.

– Кайле, – мовить вона, і я підіймаю очі, зустрічаючи її серйозний погляд. – Видіння, які ти бачиш, – несправжні, зрозуміло? Вони зникнуть, як ти будеш готовий. Обіцяю. Але зараз, коли вони трапляються, роби, як каже цей рецепт. Читай його, пам’ятай його, вір йому.

Я киваю, але ті слова мене не обнадіюють. Зникнуть? Що буде, коли зникне навіть останній слід Кім? Коли я її бачу, я божеволію, і це паскудно, але ж я бачу її. І не готовий це втратити.

* * *

Коли ми повернулися додому, мама вирушає на роботу. Я насипаю собі миску вівсяних пластівців і прослизаю за кухонний стіл. Якийсь час чути лише гучне хрумкання, але потім, присягаюся, я чую приглушений голос, хоча слова важко розібрати. Зупиняюся, не донісши руку до рота, і напружую слух.

– Мамо? – гукаю я, і голос луною розходиться в порожньому домі. Вона щось забула? Я прислухаюся сильніше та усвідомлюю, що звук начебто йде знизу. З моєї кишені.

Коли я виймаю телефон, з динаміка лунає тріскучий голос. Дідько. Кого я випадково набрав?

– …Сем, – промовляє голос, коли я підношу телефон до вуха й слова нарешті стають досить чіткими, щоб розчути. Розтуляю рота, щоб відповісти, але він говорить далі. Це голосове повідомлення. – Не знаю навіть, чи ти це почуєш, але, мушу сказати, мені за тебе лячно. І не думай сміятися, покидьку, я серйозно. Ти нас лякаєш.

Голосове повідомлення обривається, екран загоряється, показуючи низку інших непрочитаних повідомлень.

Я остовпіло дивлюся на телефон у руці. Великий палець зависає над зеленою кнопкою виклику так довго, що екран темніє. Важко глитаю, а тоді знову засовую телефон назад до кишені.

Лише доївши вівсянку, почистивши канапу в підвалі, набивши повний сміттєвий кошик обгорток з-під їжі, прибравши всі тарілки та склянки з тумбочки біля ліжка й виконавши всю хатню роботу, що тільки спала мені на думку, я збираюся із силами, щоб перетелефонувати йому.

Виклик іде так довго, що я навіть не впевнений, чи він відповість, справедливо ображений на мене після місяців ігнору з мого боку.

Але ж це Сем. Тож він відповідає, хоч я на це й не заслуговую.

* * *

Сем допиває своє віскі, а тоді бере фляжку і з цікавістю зазирає до неї. Я дивлюся на нього, помічаючи втомлені кола довкруж потьмянілих очей, місцями – легку щетину, якої взагалі ніколи не бачив на його обличчі.

Зазвичай я б дражнив його за це, але зараз на все, що я кажу, він відповідає однослівно, відколи зайшов сюди п’ятнадцять хвилин тому.

Мої розмовні навички явно буксують після цілого літа на самоті.

– Ну, то чому ти вирішив лишитися тут? – питаю, киваючи на його блакитно-сіру футболку місцевого технікуму. Я знаю, що він вступив до кількох державних вишів, тож не впевнений, що саме змусило його передумати.

Він підіймає брову, дивлячись на мене, і я завважую те, що дуже рідко доводилося бачити за весь час нашої дружби.

Розлюченого Сема.

– Останнім часом у мене все не надто райдужно, чуваче. Одна з моїх найкращих друзів померла, інший зник з лиця землі, – каже він. За мить вираз його обличчя пом’якшується. – Я гадки не мав, що з тобою коїться. Мусив тримати зв’язок із твоєю мамою.

Я роблю довгий ковток віскі. Горло обпікає, але від цього слова даються легше.

– Мені шкода, Семе, – відповідаю.

Мені справді шкода. Та я зобов’язаний бути чесним перед ним.

– Я знаю, що був нікчемним другом, але просто… не міг. Не міг бути поряд із тобою. Ні з ким бути не міг. Іноді я думаю: може, я і досі не можу.

Відчуваю, як він поглядом оцінює мене.

– Вигляд у тебе хріновий, – нарешті говорить, вказуючи на мою пожмакану сорочку, нестрижене волосся, дивну кучеряву борідку.

Я знизую плечима – не надто мене турбує зовнішній вигляд. Кімберлі тут немає. Це вона завжди казала, що в мене дикунський вигляд, коли я одягав толстовки до школи. Що, мабуть, існує інший одяг, окрім тренувальних шортів. Яке тепер має значення, чи голився я, чи розчісувався та чи на мені чиста сорочка? І яке це мало значення тоді, якщо мій зад усе одно був приречений опинитися тут?

– Що ж, – зітхає Сем, і наче тягар гніву спадає з його плечей. – Я радий, що ми не втратили ще й тебе, хоч і вигляд у тебе хріновий, – каже він, відкорковує фляжку й наливає собі ще віскі.

Усміхається і киває на фляжку.

– Як оце пройшло крізь митницю?

– Знайшов у сумках з лікарні, – киваю на шафку, куди мама перенесла всі речі після того, як позбулася мого скривавленого подертого костюма. – Певно, мама проґавила.

Я знаю, що міг би скористатися нагодою. І далі вести розмову про віскі та всіляку дурню. Але його слова досі стоять у вухах. Щось у них здається мені неправильним.

– Радієш, що не втратив ще й мене, – повторюю, хитаючи головою. – Часом я шкодую, що це був не я. Часом ніби чекаю, що от зараз вона увійде в оті двері.

Дивлюся крізь коридор на канапу, на порожню сіру подушку.

– Чекаю, доки все знову буде як завжди.

Обличчя Сема стає серйозним, зовсім як тоді, коли він розпочинав скандувати на футбольних зборах перед великим матчем.

– Я теж, – твердим голосом каже він. – Ось тому ми не можемо забути її. Маємо триматися разом, адже лише так збережемо пам’ять про неї живою. Цього хотіла б Кім.

Я гадав, що краще за будь-кого знаю, чого хотіла б Кім. Але я не знав. А от Сем знав.

Пригадую всі ті розмови, що відбувалися в мене за спиною. Як він знав, що вона насправді відчувала. Чого насправді хотіла.

– Чи давно ти знав? – питаю я. – Про Берклі?

Він бере паузу, але, замість того щоб відповісти, похнюплює голову.

– Пробач. Я мав тобі сказати.

– Так, – просто відповідаю я. Але думаю про те, що казала Кім у машині про розставання. Про те, як вона поїде до Берклі. «А ти б мені дозволив?»

Він теж так думав?

Довгу мить він спостерігає за мною, а коли розуміє, що істерики не буде, продовжує:

– Я знаю, та ніч була страшною, але вона тебе кохала. Ти маєш це пам’ятати.

Я всотую ці слова, від них у голові паморочиться сильніше, ніж від алкоголю. «Кохала» в минулому досі ріже слух, як тієї ночі. І наразі одкровень цілком достатньо.

Сем залишається ненадовго. Ми переходимо до безпечніших тем і говоримо про його плани на цей семестр, про майбутні футбольні матчі в Каліфорнійському університеті і, хоч я не маю до цього бажання, про те, щоб надолужити всі передсезонні репортажі.

А потім, коли він іде, обіцяю не бути покидьком і більше писати йому.

Але після того як двері за ним зачиняються, через кілька хвилин я знову відчиняю їх і виходжу надвір, у легку прохолоду пізнього літа. Потрібна секунда, щоб усвідомити, що я іду на ставок, прихопивши недопиту фляжку віскі й кульгаючи стежкою до парку. Сідаю біля самої водойми, в тіні однієї з величезних навислих верб, і дивлюся, як сонце відбивається в поверхні води, пускаючи зайчики по всій гладіні.

М’яко повіває вітер, ворушачи волосся на голові й доносячи голос. Шепіт. Слова, надто тихі, щоб розібрати.

Озираюся, намагаючись знайти джерело, але цього разу не дивуюся, не помітивши нічого – лише зелену траву навколо ставка, дерева вздовж берега та відчуття, яке не можу відігнати. Те, що сказав Сем, невідступно прокручується в голові, наче біганина колами після конфіскованої пачки арахісу.

Я не боюся забути її. Не забуду. Але звідки, в біса, мені знати, чого б вона від мене хотіла? Як мені бути без неї?

Голос тане на вітрі, а я запускаю пальці у волосся, питаючи себе, як можна стояти на власних ногах, коли почуваєшся таким, у біса, неврівноваженим.