Читать книгу Увесь цей час - Рейчел Липпинкотт, Тобиас Иаконис - Страница 5

– Кайле.

Переді мною пропливають картинки.

Розбита дискокулька.

Стіна дощу.

Біляве волосся Кім, зім’яте та скривавлене.

А потім біль. Він розходиться головою, усім тілом. Стискаю простирадла, доки біль не відступає настільки, щоб я міг розібрати – вже чіткіше – той голос, що кличе мене на ім’я.

– Кайле?

Мама.

Намагаюся розплющити очі, зосередитись на її обличчі. Бачу її ніс, рот, але весь образ надто яскравий. Розмитий. Викривлений. Як на засвіченій фотографії.

– Мамо, – кумкаю я. Горло сухе, мов наждак.

Вона бере мою руку, стискає.

Я втомився. Я так утомився.

У полі зору з’являється лікарка. Вона ніби сяє яскравим світлом, питаючи мене, що я відчуваю, а чого ні, а тоді каже стежити за дотиком її пальця.

«Не можу… я не відчуваю. Маю відчувати?»

І тоді паніка накриває знову. Скривавлене зім’яте волосся. Візок. Кімберлі.

– Що сталося… Кім… вона?..

Лікарка нічого не каже, лише зосереджується на чомусь у руках. Планшет. Клацає ручка. Робить помітку у своїй таблиці.

– Кайле, ти мене пам’ятаєш? Я лікарка Бенефілд. Ти зазнав серйозної мозкової… – її голос обриває виск сирени, настільки гучний, що я замружую очі, відчайдушно прагнучи, щоб він стих.

А коли силкуюся розплющити їх, немає нічого, крім болю. Пронизливого болю, що намагається поглинути мене цілком. Тож я здаюся.

* * *

Коли прокидаюся знову, то гадки не маю, скільки часу це тривало, але все стає чіткішим. Білі кахлі на стелі, синьо-зелені лікарняні стіни, телевізор у кутку, з чорним пласким екраном.

Болить голова, і я пригадую слова лікарки Бенефілд. Тягнуся, щоб обмацати пов’язку на голові, і цей рух викликає несподіване смикання – у моїй руці крапельниця. Переводжу погляд на нагромадження апаратів поряд, а потім униз, на фігуру, що сидить на краю ліжка.

– Семе, – через силу вимовляю я, і його голова хутко обертається до мене. Очі червоні й запалені, щоки мокрі.

Раптом мене пробирає жах.

За все життя я лише двічі бачив, як плакав Сем. Одного разу – коли нам було по десять і він зламав руку, впавши з велосипеда, а іншого – коли їхній золотистий ретривер Отто помер три роки тому. Але зараз не схоже на те, як було тоді.

Зараз гірше.

– Семе?

Я не можу спитати, а він не відповідає. Лише відвертає свої запалені очі до вікна, і я бачу, як сльози течуть швидше.

– Семе, – кажу я знову, відчайдушно намагаючись сісти, але тіло надто слабке, щоб коритися, тож мої руки здаються, і я падаю на ліжко. – Семе?

Та він і досі не відповідає.

Перед моїми очима танцює усміхнене обличчя Кім, і мені важко дихати. Жах і провина міцно обплутують легені, і напад болю рикошетом віддає в голову.

Не може бути, щоб вона…

Я заново переживаю все це. Починаючи від Берклі, сварки – і закінчуючи її розширеними переляканими очима у світлі фар.

І коли вантажівка врізається, я відчуваю, як увесь мій світ розлітається на друзки, і біль із моєї голови росте й росте, доки все тіло не вибухає мільйонами уламків – уламків, які більше ніколи не скласти в одне ціле.