Читать книгу Куди приводять мрії - Ричард Метисон - Страница 10

Я розплющив очі й глянув угору. Наді мною було зелене листя, а крізь нього проглядало синє небо. Було ясно, без жодного натяку на туман. Я глибоко вдихнув – повітря було прохолодним і свіжим. Легенький вітерець торкнувся мого обличчя.

Я підвівся й сів, озирнувся навколо. Піді мною був трав’янистий клаптик землі. Стовбур дерева, під яким я сидів, височів зовсім поруч. Я потягнувся до нього, відчув під пальцями кору і ще дещо. З дерева струмувала енергія.

Опустивши руку, я торкнувся трави. Вона виглядала бездоганно доглянутою. Я відхилив жмут трави і став роздивлятися ґрунт. Його колір цілком відповідав відтінку трави, в якій не було бур’янів.

Зірвавши травинку, я приклав її до щоки. І так само відчув від неї малесенький струмінь енергії. Я вдихнув її ніжний запах, потім поклав її до рота й почав жувати, як робив колись іще хлопчиком. Ніколи в дитинстві не смакував такої трави.

А тоді я помітив, що на землі немає тіней. Я сидів під деревом, але не в тіні. Це було незрозуміло, і я глянув нагору, шукаючи сонце.

Роберте, його не було. Було світло без сонця. Збентежений, я озирнувся. Мої очі потроху звикали до світла, і я вже бачив віддалену місцевість. Ніколи в житті мені не траплялося такого краєвиду. Приголомшлива перспектива: зелені луки, квіти й дерева. Енн це сподобалося б, подумав я.

І тоді я згадав. Енн була досі жива. А я? Я встав і поклав обидві долоні на твердий стовбур дерева. Зробив відтиск черевика на твердій землі. Я був мертвий, про це більше не могло бути жодних питань. І все ж я був, і в мене було тіло, яке відчувало так само й виглядало так само, навіть було вдягнено так само – стоячи на справжнісінькій землі посеред цього більш ніж реального краєвиду.

«І це смерть?» – подумав я.

Я поглянув на свої руки, на їхні лінії й борозни, усілякі зморшки. Перевірив долоні. Колись я вивчав по книзі хіромантію – задля розваги, аби застосовувати це на вечірках. Я вивчав власні долоні й знав їх дуже добре.

Вони були ті ж самі. Така ж довга лінія життя – я згадав, як показував її Енн і казав не хвилюватись: я ще довго буду поряд. Зараз ми могли б із цього посміятись, якби були разом.

Я перевернув долоні й помітив, що нігті і шкіра на тильній стороні мали рожевий колір. У мені текла кров. Я змушений був стряхнутися й переконатись, що справді не сплю. Піднісши праву руку до носа й рота, я відчув, як тепло дихання виривається з легень. Двома пальцями я натискав на груди, поки не знайшов потрібну ділянку.

Серцебиття, Роберте. Так само як завжди.

Я почув якийсь рух неподалік і хутко озирнувся. На дерево опустилася вишукана пташка зі сріблястим пір’ячком. Вона, схоже, зовсім не боялася мене, адже сіла зовсім поруч. Чарівне місце, подумав я, почуваючись приголомшеним.

«Якщо це сон, – розмірковував я, – сподіваюсь, я ніколи від нього не прокинуся».

Я стрепенувся, побачивши, як на мене біжить звір, – собака, збагнув я. Кілька секунд нічого не відбивалося в моїй пам’яті. А тоді раптом спогади захлеснули мене.

– Кеті! – вигукнув я.

Вона неслася до мене прожогом, з тим радісним підвиванням, якого я не чув багато років.

– Кеті, – прошепотів я, падаючи на коліна. Сльози стояли в моїх очах. – Старенька Кет.

За мить вона була поруч зі мною, стрибала від радощів, облизуючи мої руки. Я обійняв її.

– Кет, стара Кет.

Я ледве міг говорити. Вона ластилася до мене й вила від щастя.

– Кет, невже це справді ти? – прошепотів я.

Я придивився до неї. Востаннє я бачив її у відчиненій ветеринарній клітці. Приспана, вона лежала на лівому боці, очі були порожні, ноги смикалися в конвульсіях. Ми з Енн прийшли відвідати її, коли дозволив лікар. Деякий час ми стояли поруч із кліткою і гладили її, приголомшені й безпорадні. Кеті була нашим добрим другом майже шістнадцять років.

Зараз вона знов була тією Кеті, яку я знав у часи, коли зростав Йєн, – енергійною, сповненою сил, з очима, що блищали, з тим кумедним ротом, відкриваючи який вона ніби сміялась. Я обіймав її в захваті, думаючи, яка щаслива була б Енн, якби бачила її, які щасливі були б діти, особливо Йєн. Того дня, коли вона померла, він був у школі. Ввечері я побачив, як він сидить на своєму ліжку, його обличчя було мокрим від сліз. Вони зростали разом, а він навіть не мав можливості попрощатися з нею.

– Якби він тільки бачив тебе зараз, – говорив я, притискаючи її до себе. Радість від нашої зустрічі переповнювала мене. – Кеті, Кеті.

Я гладив її голову й спину, чухав її гарні довгі вуха. І відчував неймовірну вдячність до тих вищих сил, що привели її до мене.

Тепер я знав, що це чудове місце.

* * *

Важко сказати, скільки ми сиділи там, насолоджуючись присутністю одне одного. Кеті лежала поруч зі мною, поклавши свою теплу голову мені на коліна, час від часу потягуючись і задоволено позіхаючи. Я гладив її по голові та не міг нарадуватись, що бачу її. Та знову й знову бажав, аби тут була Енн.

Минув тривалий час, перш ніж я побачив будинок.

Дивно було, як я не помітив його відразу, – він був менш ніж за сто метрів. Саме такий дім завжди хотіли побудувати ми з Енн: з дерева й каменю, з величезними вікнами і широкою терасою з видом на сільську місцевість.

Не знаю чому, але мене відразу ж потягло туди. Підвівшись, я пішов до будинку. Кеті підстрибнула й побігла поруч зі мною.

Будинок стояв на галявині, оточеній гарними деревами: соснами, березами й кленами. Ніякої огорожі чи паркану не було. На свій подив, я помітив, що вхідних дверей у будинку теж немає, а те, що я мав за вікна, – лише отвори. Також я помітив відсутність труб, проводів, електричних щитів, стічних канав і телевізійних антен. Зовнішній вигляд будинку цілком гармоніював з оточенням.

«Френк Ллойд Райт[2] схвалив би це», – подумав я й посміхнувся.

– Він навіть сам міг спроектувати це, Кеті, – сказав я.

Вона глянула на мене, і на якийсь момент виникло враження, що вона розуміє мене.

Ми увійшли до саду перед будинком. Посередині стояв фонтан – як виявилося, з білого каменю. Я підійшов до нього й занурив руки у кришталеву воду. Вона була холодна і, як стовбур дерева і як травинка, видавала потік заспокійливої енергії. Я зробив ковток. Ніколи раніше не пробував води, яка б так освіжала.

– Хочеш трохи, Кет? – спитав я, дивлячись на неї.

Вона не ворухнулась, але в мене склалося ще одне враження: вона більше не потребує води. Обернувшись знову до фонтану, я набрав у долоні води й ополоснув обличчя. Неймовірно, краплі збігали по моїх руках і обличчю так, наче на мені було водозахисне покриття.

Захоплений кожною частинкою цього місця, я підійшов разом із Кеті до засіяного квітами пагорбка й нахилився, аби вдихнути їхній запах. Тонкий аромат зачаровував. Що ж до кольорів, то вони були різноманітні, мов веселка, тільки грали ще більше. Я склав долоні навколо золотавої квітки поруч із жовтою й відчув поколювання від енергії, яка текла крізь мої пальці. Я охопив долонями обидві квітки. Кожна виділяла струмок ніжної сили. На свій додатковий захват я помітив, що вони також видають м’які гармонійні звуки.

– Крисе!

Я швидко озирнувся. До саду входило сяйво. Я глянув на Кеті, яка замахала хвостом, потім знову на сяйво. Мої очі призвичаїлися, і світло почало тьмянішати. Тепер до мене наближався чоловік, якого я бачив… скільки разів? Я не міг пригадати. Я ніколи раніше не звертав уваги на його одяг: білу сорочку з короткими рукавами, білі штани й сандалії. Він ішов до мене з усмішкою, розкривши обійми.

– Я відчув, що ти поряд із моїм домом, і миттєво повернувся, – сказав він. – Ти зробив це, Крисе.

Він тепло обійняв мене, потім відсторонився, посміхаючись. Я придивився до нього.

– Ти… Альберт? – спитав я.

– Саме так, – кивнув він.

Це був мій двоюрідний брат, Роберте. Ми завжди кликали його Дружбаче. Він мав дивовижний вигляд – таким, пригадую, він був, коли мені було чотирнадцять. Виправ. Він мав вигляд набагато енергійніший.

– Ти так молодо виглядаєш, – сказав я. – Не більше, ніж на двадцять п’ять.

– Оптимальний вік, – відповів він.

Я не зрозумів його.

Коли він нахилився, щоб погладити Кеті й привітатися з нею (цікаво, звідки він знав її?), я здивовано споглядав дещо, чого не помітив одразу. Навколо всього його тіла мерехтіло блакитне світло з проблисками білих вогників.

– Привіт, Кеті, рада бачити його, еге ж? – сказав Альберт.

Він знову погладив її по голові й, посміхаючись, випростався.

– Тебе зацікавила моя аура, – сказав він.

Я з посмішкою стрепенувся.

– Так.

– У всіх вони є, – сказав він. – Навіть у Кеті.

Він вказав на неї.

– Ти хіба не помітив?

Я здивовано глянув на Кеті. Я не помітив, хоча тепер, коли Альберт сказав, це стало очевидно. Не така яскрава, як у нього, але аура, без сумніву, була.

– Вони визначають нас, – сказав Альберт.

Я поглянув на себе.

– Де ж моя? – спитав я.

– Ніхто не бачить власну, – була відповідь. – Це лише перешкоджало би.

Цього я теж не зрозумів, але в той момент мене більше турбувало інше питання.

– Чому я не впізнав тебе, коли помер? – спитав я.

– Ти був збентежений, – відповів він. – Частково прокинувся, частково уві сні. Такий собі присмерковий стан.

– То це ти в лікарні радив мені не опиратися, так?

Він кивнув.

– Але ти опирався занадто сильно, щоб мене почути, – відповів він. – Боровся за життя. Пам’ятаєш розмиту фігуру біля твого ліжка? Ти бачив її, хоча твої очі й були заплющені.

– То був ти?

– Я намагався пробитися до тебе, – сказав він. – Зробити твій перехід менш болісним.

– Гадаю, я тобі не надто допоміг.

– Ти не міг допомогти собі сам. – Він поплескав мене по спині. – Перехід виявився занадто травматичним для тебе. Шкода все ж, що це не відбулося легше. Зазвичай людей після смерті зустрічають одразу.

– Чому ж не зустріли мене?

– Бо до тебе неможливо було дістатися, – відповів він. – Ти був настільки зосереджений на своїй дружині.

– Я відчував, що так треба, – сказав я. – Вона була така налякана.

Він кивнув.

– Це було дуже віддано з твого боку. Але твоє прагнення ув’язнило тебе в перехідному становищі.

– Це було жахливо.

– Я знаю. – Він заспокійливо стиснув моє плече. – Та все могло бути набагато гірше. Ти міг застрягнути там на місяці чи роки – навіть століття. Це не є чимось надзвичайним. Якби ти не покликав на допомогу…

– Хочеш сказати, поки я не покликав на допомогу, ти нічого не міг зробити?

– Я намагався, але ти мене відштовхував, – сказав він. – Лише коли відлуння твого поклику досягло мене, я міг сподіватися тебе переконати.

І тут мене осяйнуло – не знаю, чому знадобилося стільки часу. Я озирнувся навколо з трепетом.

– То… це рай?

– Рай. Рідний край. Плідний врожай. Саммерленд – край вічного літа, – сказав він. – На твій вибір.

Я відчув, що наступне запитання звучатиме дурнувато, але мав спитати.

– Це… країна? Держава?

Він посміхнувся.

– Стан душі.

Я подивився в небо.

– Янголів немає, – промовив я, розуміючи, що це жарт лише наполовину.

Альберт розсміявся.

– Чи можна уявити щось більш незграбне, ніж крила, припасовані до лопаток? – мовив він.

– Отже, таких речей не існує? – і знов я почувався наївним через таке запитання, але був занадто допитливим, аби втримати його при собі.

– Існують, якщо в них вірити, – сказав він, заплутавши мене знову. – Як я казав, це стан душі. Що стверджує девіз на стіні твого кабінету? Те, у що ти віриш, стає твоїм світом.

Я був приголомшений.

– Ти знаєш про це? – спитав я.

Він кивнув.

– Як?

– Поясню усе свого часу, – сказав він. – Зараз я лише хочу зауважити: те, що ти думаєш, дійсно стає твоїм світом. Ти гадав, це вірно лише на землі, але тут це ще актуальніше, адже смерть – це переключення свідомості з фізичної реальності на духовну. Налаштування на вищі сфери вібрації.

Здається, я збагнув, що він мав на увазі, але не був упевнений. Мабуть, це явно проступило на моєму обличчі, адже він посміхнувся і спитав:

– Надто складно? Тоді скажемо так. Хіба існування людини хоч якось змінюється, коли вона знімає верхній одяг? Так само вона не змінюється, коли смерть знімає верхній одяг її тіла. Вона лишається тією ж особою. Не розумнішою. Не щасливішою. Не кращою. Точнісінько тією самою.

Смерть – лише продовження на новому рівні.