Читать книгу Куди приводять мрії - Ричард Метисон - Страница 6

Я був стомлений, але відпочити не міг. Мій сон було перервано плачем Енн. Я намагався встати й заспокоїти її, натомість ширяв десь у безодні між світлом і темрявою. Не плач, чув я власний шепіт. Я скоро прокинуся і буду з тобою. Просто дай мені поспати ще трохи. Будь ласка, не плач, все добре, серденько. Я подбаю про тебе.

Нарешті я змушений був розплющити очі. Я не лежав, а стояв у тумані. Дуже повільно я рушив на звук її плачу. Я був виснажений, Роберте, мене хитало. Але я не міг дозволити, щоб вона плакала. Я мав з’ясувати, що сталося, і припинити це, зробити так, аби вона припинила ридати. Не можу, коли вона так гірко плаче.

Я увійшов до церкви, якої ніколи раніше не бачив. Лави були заповнені людьми. Їхні фігури виглядали сірими, їхніх рис видно не було. Я йшов центральним проходом, намагаючись зрозуміти, де я. Що це за церква? І чому ридання Енн лунають саме звідси?

Я побачив її на першій лаві, усю в чорному. Праворуч від неї сидів Ричард, ліворуч – Марі, й ліворуч від Марі – Йєн. Поруч із Ричардом я побачив Луїзу та її чоловіка. Усі вони були вбрані в чорне. Їх було видно чіткіше, ніж решту людей у церкві, проте й їхні обличчя виглядали розмито, примарно. Я досі чув схлипи, хоч Енн мовчала. Це в її душі, осяйнуло мене. Наші душі настільки близькі, що я це чую. Я поспішив до неї, аби припинити це.

Зупинившись перед нею, я промовив:

– Я тут.

Вона дивилась перед собою так, наче я не звертався до неї. Наче мене тут взагалі не було. Жоден із них на мене не дивився. Може, їх засмутила моя присутність і вони вдають, що не бачать? Я глянув на себе. Може, через мій одяг. Чи не надто довго вже я його носив? Схоже на те, хоч я й не був упевнений.

Я знову підняв на них очі.

– Гаразд, – сказав я.

Важко було говорити – язик наче розпух.

– Гаразд, – повторив я повільно. – Я не вдягнений належним чином. І я запізнився. Але це не означає…

Я змовк, адже Енн далі дивилась перед собою.

– Енн, будь ласка.

Вона не ворухнулась і навіть не моргнула. Я простягнув руку, аби торкнутись її плеча.

Вона різко здригнулась і підняла очі. Колір збіг з її лиця.

– Що з тобою? – спитав я.

Плач, що лунав у неї в душі, вирвався назовні – вона різко піднесла ліву руку до очей, намагаючись придушити схлип. Я відчув, як у голові зростає тупий біль. Що сталося?

– Енн, що сталося? – благально спитав я.

Вона не відповіла, і я перевів погляд на Ричарда. Його обличчя було напружене, по щоках стікали сльози.

– Ричарде, що відбувається? – спитав я. Слова пролунали так нерозбірливо, наче я був п’яний.

Він не відповів, і я озирнувся на Йєна.

– Може, ти мені скажеш нарешті?

Від погляду на нього мені стало боляче. Він тихо схлипував і пальцями, що тремтіли, тер щоки, змахуючи сльози з очей.

«Заради Бога, що відбувається?» – думав я.

Тоді я зрозумів. Звісно. Той сон – він досі тривав.

«Мене оперують у лікарні – ні, я сплю у своєму ліжку й бачу сон, – хай там як!» – промайнуло в моїй голові. Сон тривав, і тепер я бачив у ньому власний похорон.

Я змушений був відвернутись від них. Не міг дивитись, як вони плачуть.

«Ненавиджу цей сон! – думав я. – Коли він нарешті завершиться?!»

Це була справжня мука – стояти так, чуючи, як схлипують Енн і діти просто в мене за спиною. Я відчував непереборну потребу обернутися, втішити їх. Але що в тому користі? У моєму сні вони оплакували мою смерть. Який сенс говорити до них, якщо вони вірять, що я помер?

Єдина відповідь – подумати про щось інше. Сон зміниться, сни завжди змінюються. Я пішов до вівтаря на звук монотонної промови. Священик, зрозумів я. І вирішив сприймати це як розвагу. Це буде весело, казав я собі. Чи багатьом з нас випадає можливість почути сказане над власною труною, навіть уві сні?

Я бачив його сірий розмитий силует за кафедрою. Його голос звучав гулко і наче здаля.

«Сподіваюсь, він виголошує мені величальну промову», – гірко подумав я.

– Саме так, – промовив голос.

Я озирнувся. Знову цей тип – той, якого я зустрів у лікарні. Дивно, що з усіх навколо він виглядав найчіткіше.

– Бачу, ти досі не знайшов власний сон, – докинув я. Дивно також, що з ним я міг розмовляти без жодних зусиль.

– Крисе, спробуй зрозуміти, – сказав він. – Це не сон. Це насправді. Ти помер.

– Ти даси мені спокій? – Я спробував повернутись до нього спиною і відчув його пальці на своєму плечі. Тверді, вони майже впивалися мені в шкіру. Це теж було дивно.

– Крисе, хіба ти не бачиш? – спитав він. – Твоя дружина і діти в чорному? Церква? Священик, який читає промову над твоєю труною?

– Переконливий сон, – сказав я.

Він похитав головою.

– Відпусти мене, – промовив я загрозливим тоном. – Я не маю цього слухати.

У нього була міцна хватка, я не міг вирватися.

– Ходімо зі мною, – сказав він.

І повів мене до підвищення, де на підставках спочивала труна.

– Твоє тіло там.

– Невже? – холодно промовив я. Труна була закрита. Як він знав, що там я?

– Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш, – відповів він.

Несподівано я затремтів. Я міг зазирнути в труну, якби спробував. Раптом я усвідомив це.

– Але не буду, – сказав я, вивернувшись із його пальців і розвертаючись до нього спиною. – Це сон, – додав я, кинувши на нього погляд через плече. – Ти можеш цього не розуміти, але…

– Якщо це сон, – перебив він, – чому б не спробувати прокинутися?

Я крутнувся на місці, аби глянути йому в обличчя.

– Гаразд. Саме цим я й займуся. Дякую за чудову пропозицію.

Я заплющив очі. Гаразд, сказав я собі, ти чув цього типа. Прокидайся. Він підказав тобі, як діяти. Тепер зроби це.

Я чув, як Енн заридала голосніше.

– Не треба, – сказав я, не в змозі чути це.

Я почав відступати, але цей звук переслідував мене. Я стиснув зуби.

«Це лише сон, і ти від нього прокинешся, просто зараз!» – казав я собі. От іще мить – і я ривком прокинусь, у тремтінні, в поту. Енн здивовано-співчутливо назве мене на ім’я, і обійме мене, і приласкає, і скаже…

Ридання ставали голоснішими, ще голоснішими. Я затис вуха руками, аби не чути.

– Прокинься, – наказав я собі. І ще з несамовитою рішучістю повторив: – Прокинься!

Мої зусилля були винагороджені несподіваною тишею. Я зробив це! Радіючи, я розплющив очі.

Я стояв посеред залу нашого будинку. І це було незрозуміло.

І знову мій погляд було затьмарено – я бачив усе мов крізь туман. Я почав розрізняти фігури людей у вітальні. Сірі і тьмяні, вони стояли й сиділи маленькими групами та пошепки промовляли слова, яких я не чув.

Я пройшов до вітальні повз скупчення людей; усі вони виглядали надто нечітко, щоб я міг їх упізнати. Досі сон – я тримався цієї думки.

Пройшов повз Луїзу й Боба. Вони не глянули на мене. Не намагайся заговорити з ними, нагадав я собі. Приймай це як сон. Рухайся вперед. Я увійшов до буфету, прямуючи крізь нього до залу.

Ричард був біля бару і готував напої. Мене раптом охопило обурення. В такий момент – пити? Я миттєво відкинув цю думку.

«Який – такий? – заперечив я собі. – Ніякого особливого моменту немає. Це лише похмура частина безрадісного, гнітючого сну».

Рухаючись, я кидав погляди на присутніх. Старший брат Енн, Білл, його дружина Патриція. Її батько й мачуха, молодший брат Філ, його дружина Андреа. Я спробував посміхнутись.

«Що ж, – сказав я собі, – якщо це сон, тобі все сниться правильно. Жодної деталі не забуто. Не інакше як уся родина Енн з’їхалася сюди з Сан-Франциско».

«Де ж тоді моя родина? – дивувався я. – Звісно, можна їх так само «наснити». Хіба уві сні має значення, що вони за три тисячі миль звідси?»

А тоді в мене зародилася ще одна думка. Чи можливо, що я втратив душевне здоров’я? Напевно, під час аварії мій мозок було пошкоджено. А це ідея! Я одразу ж вхопився за неї. Мозкова травма. Химерні, викривлені зображення. Зараз відбувалась не просто рядова операція, а щось складне. Може, навіть у цей момент, коли я, незримий, рухаюсь між примарами, у мій мозок врізаються скальпелі хірургів, що намагаються відновити його функції.

Це не допомогло. Попри логічність припущення я почувався обуреним. Усі ці люди повністю ігнорують мене. Я встав перед кимось – без імені, без обличчя.

– Чорт забирай, навіть уві сні люди з тобою розмовляють, – сказав я і спробував ухопити його за руки.

Мої пальці занурилися в його плоть, наче у воду. Я озирнувся і побачив посеред залу великий стіл. Підійшовши до нього, я спробував взяти чийсь бокал і жбурнути його в стіну. Це було наче ловити руками повітря. Раптом мене переповнив гнів. Я загорлав на них:

– Чорт забирай, це мій сон! Послухайте мене!

Сам собою в мене вирвався напружений сміх. Послухай себе, думав я. Ти поводишся так, наче все це відбувається насправді. Дивися на речі прямо, Нільсене. Це сон.

Я рушив далі по коридору, лишивши їх усіх позаду. Дядько Енн Джон стояв переді мною, роздивляючись якісь фотографії на стіні. Я пройшов просто крізь нього. Нічого не відчув. Забудь, наказав я собі. Це не має значення.

Двері нашої спальні були зачинені. Я пройшов крізь них.

– Безумство, – пробурмотів я. Навіть уві сні я ніколи раніше не проходив крізь двері.

Моє роздратування зникло, коли я наблизився до ліжка й подивився на Енн. Вона лежала на лівому боці й дивилася крізь скляні двері. На ній була та сама чорна сукня, в якій я бачив її в церкві, тільки взуття не було. Її очі почервоніли від плачу.

Йєн сидів поруч, тримаючи її за руку. По його щоках текли сльози. Я відчув прилив любові до нього. Він такий гарний і добрий хлопчик, Роберте! Я простягнув руку, щоб погладити його по голові.

Він озирнувся, і на мить (моє серце мало не зупинилося) я подумав, що він дивиться на мене. Бачить мене.

– Йєне, – прошепотів я.

Він обернувся до Енн.

– Мамо? – покликав він її.

Вона не відповіла.

Йєн заговорив знову. Вона повільно перевела очі на його обличчя.

– Я знаю, це звучить, як божевілля, – промовив він, – але… в мене таке відчуття, ніби тато поруч із нами.

Я швидко глянув на Енн. Вона дивилась на Йєна з незмінним виразом обличчя.

– Я маю на увазі – тут, – вів далі він. – Зараз.

Вона змучено і ніжно посміхнулася.

– Я знаю, ти хочеш допомогти, – сказала вона.

– Я справді відчуваю це, мамо.

Вона не могла говорити. Ридання душили її.

– О Боже, – прошепотіла вона. – Крисе…

Її очі наповнилися слізьми.

Я впав на коліна перед ліжком і спробував торкнутися її обличчя.

– Не треба, Енн… – почав я. Різко відсмикнувши руку, я здригнувся й застогнав. Бачити, як мої пальці проникають крізь її тіло…

– Йєне, мені страшно, – сказала Енн.

Я швидко обернувся до неї. Востаннє такий вираз на її обличчі я бав у ніч, коли шестирічний Йєн зник на три години, – вираз безсилого, безпомічного жаху.

– Енн, я тут, – сказав я. – Я тут! Смерть – не те, що ти думаєш!

Мене охопив раптовий переляк.

«Я не те мав на увазі!» – волав мій розум. Але я не міг повернути сказане. Визнання було зроблено.

Я опирався цій думці, намагався придушити її, зосередившись на Енн та Йєні. Але непрохане питання поставало знову, і я не міг його зупинити. Що, як той тип казав правду? Що, як це не сон?

Я щосили намагався повернутись до попереднього стану. Дарма: шляху назад не було. Зі злістю я кинувся в суперечку. То й що, що я справді так подумав? Що з того, що я це припустив? Цьому немає жодного доказу, окрім мого поверхового припущення.

Вже краще. Я відчув мстиве задоволення і почав тикати й мацати себе. І це смерть? – уїдливо запитував я. – З плоттю і кров’ю? Смішно! Може, це й не сон – таке, принаймні, я міг припустити. Але це точно не смерть.

Раптом я відчув, що ця суперечка геть виснажила мене. Тіло знов було важким, наче камінь.

«Знову?» – подумав я.

Нічого. Я викинув це з голови. Опустившись на ліжко, я ліг на бік і став дивитись на Енн. Страшно було лежати поруч із нею, обличчям до обличчя, коли вона так дивилася крізь мене. Наче крізь вікно.

«Заплющ очі, – наказав я собі. І зробив так. – Тікай звідси через сон. Ніщо не є очевидним у цьому місці. Це все ще може бути сон. Але, Господи, великий Боже, якщо ти єси в небесах, я ненавиджу все це. Благаю, – молив я вищі сили, які тільки могли мене почути. – Забери від мене цей темний нескінченний кошмар».