Читать книгу Куди приводять мрії - Ричард Метисон - Страница 8

Я підіймався схилом до нашого будинку. Обабіч під’їзної дороги перцеві дерева тріпотіли на вітру. Я намагався вдихнути їхній запах, але нічого не відчував. Небо над головою було затягнено хмарами. Буде дощ, подумав я. Цікаво, чому я тут опинився.

Я увійшов у будинок – вхідні двері були тепер для мене не твердіші за повітря. І тоді зрозумів, навіщо прийшов.

Енн, Ричард і Перрі сиділи у вітальні. Йєн має бути в школі, подумав я, Марі – у школі мистецтв у Пасадені.

Джинджер лежала біля ніг Енн. Коли я увійшов до вітальні, вона різко підняла голову й подивилась на мене, притиснувши вуха. Цього разу мовчки. Перрі, який сидів на дивані поруч із Ричардом, обернувся й глянув на мене.

– Він тут, – сказав він.

Енн і Ричард машинально глянули в мій бік, але я знав, що вони мене не бачать.

– Він виглядає так само? – схвильовано спитав Ричард.

– Так само, як і на цвинтарі, – відповів Перрі. – Він вдягнений у ті речі, що були на ньому в ніч автокатастрофи, чи не так?

Ричард кивнув:

– Так.

Він глянув на Енн; я теж не зводив з неї очей.

– Мамо? – сказав він. – То ти…

Енн перервала його.

– Ні, Ричарде, – тихо, але твердо сказала вона.

– Але в ніч автокатастрофи тато справді був вдягнений саме так, – наполягав Ричард. – Звідки міг Перрі це знати, якщо не…

– Ми знаємо це, Ричарде, – знову обірвала його Енн.

– Я дізнався про це не від вашої родини, місіс Нільсен, даю вам слово, – сказав Перрі. – Ваш чоловік стоїть он там. Погляньте на вашу собаку. Вона його бачить.

Енн подивилась на Джинджер і здригнулася.

– Я цього не знаю, – прошепотіла вона.

Я мав змусити її побачити.

– Джинджер? – покликав я. Завжди, коли я промовляв її ім’я, хвіст починав радісно стукати по підлозі. Та зараз вона лише підібралася, не зводячи з мене очей.

Я рушив через кімнату до неї.

– Нумо, Джинджер, – гукав я. – Ти ж мене знаєш.

– Він йде до вас, місіс Нільсен, – сказав Перрі.

– Чи не могли б ви?.. – почала Енн, але змовкла від подиву – Джинджер підстрибнула з місця й вибігла з кімнати.

– Вона боїться його, – пояснив Перрі. – Бачите, вона не розуміє, що відбувається.

– Мамо? – окликнув Ричард, не почувши від неї ані слова. Як добре я знав це вперте мовчання… Попри те що вона не схильна була вірити в мою присутність, цієї миті я мимоволі посміхнувся.

– Він сміється до вас, – сказав Перрі. – Здається, він розуміє вашу нездатність повірити, що він тут.

На обличчі Енн проступило напруження.

– Гадаю, вам цілком зрозуміло, як я хотіла б у це повірити, – сказала вона. – Я просто не можу…

Вона змовкла й важко вдихнула.

– Ви… справді його бачите? – спитала вона.

– Так, Енн, так! Він бачить, – сказав я.

– Він щойно сказав: «Так, Енн, так», – сказав Перрі. – Я можу бачити його, саме таким, як я описував його на цвинтарі. Звичайно, він не такий матеріальний, як ми. Але він дуже справжній. Я не користуюсь вашим знанням. Я навіть не можу цього зробити.

* * *

Енн притиснула ліву долоню до очей.

– Хотіла б я вам вірити, – нещасним голосом промовила вона.

– Спробуй, мамо, – сказав Ричард.

– Енн, будь ласка! – сказав я.

– Я знаю, це важко сприйняти, – погодився Перрі. – Я знаю, що це так, бо живу з цим усе життя. Я бачив безплотних духів, іще як був малям.

Я глянув на нього з раптовою неприязню. Безплотних духів? Наче я якась химера.

– Пробачте, – сказав мені Перрі, всміхаючись.

– Що сталося? – спитав Ричард, а Енн опустила долоню й подивилась на Перрі з цікавістю.

– Він насупився, – відповів Перрі, не припиняючи посміхатись. – Мабуть, я сказав щось, що йому не сподобалось.

Ричард знову подивився на Енн.

– Що скажеш, мамо? – спитав він.

Енн зітхнула.

– Я просто не знаю.

– Яка від цього шкода?

– Яка шкода? – Вона вражено дивилась на нього. – Давати мені надію, що твій батько досі існує? Ти знаєш, скільки він значив для мене.

– Місіс Нільсен… – почав Перрі.

– Я не вірю в життя після смерті, – відрізала Енн. – Я вірю, що коли настає смерть, ми помираємо, і на цьому все. А ви хочете, аби я…

– Місіс Нільсен, ви помиляєтесь, – заявив Перрі. Він захищав мою присутність, і все ж я був ображений його самовпевненим тоном. – Ваш чоловік стоїть просто перед вами. Як би це могло бути, якби він просто помер?

– Я його не бачу, – відповіла Енн. – І я не можу в це повірити лише тому, що так стверджуєте ви.

– Мамо, Перрі проходив перевірку в Каліфорнійському університеті, – зауважив Ричард. – Він підтверджував свій хист безліч разів.

– Ричарде, ми говоримо не про шкільні тести. Ми говоримо про тата! Про людину, яку ми любили!

– Тим більше… – почав Ричард.

– Ні. – Вона похитала головою. – Я просто не можу дозволити собі вірити в таке. Якщо я повірю, а потім з’ясується, що це неправда, я цього не переживу. Мене це вб’є.

О, ні, в раптовому смутку подумав я. Знову смертельна втома здолала мене. Чи це було внаслідок витрати зусиль на моє палке бажання переконати Енн, чи внаслідок її нескінченного горя, я не знав. Знав лише, що мені потрібен новий відпочинок. У мене вже все пливло перед очима.

– Лише спробувати, мамо? – наполягав Ричард. – Невже ти навіть не хочеш спробувати? Перрі каже, ми можемо побачити тата, якщо…

– Енн, я приляжу на деякий час, – сказав я. Знав, що вона мене не чує, та все одно сказав.

– Він говорить до вас, місіс Нільсен, – сказав Перрі. – Зараз він нахиляється до вас.

Я спробував поцілувати її волосся.

– Ви це відчули? – спитав Перрі.

– Ні, – жорстко відповіла вона.

– Він щойно поцілував ваше волосся.

Їй перехопило подих, і вона тихо заплакала. Ричард підхопився й поспішив до неї. Присівши на поручень її крісла, він притягнув її до себе.

– Все гаразд, мамо, – прошепотів він і суворо глянув на Перрі. – Невже треба було це казати? – спитав він.

Перрі знизав плечима.

– Я лише сказав, що він зробив, і все. Перепрошую.

Виснаження швидко зростало. Я хотів залишитися, стати перед Перрі, аби він читав по моїх губах. Але сил уже не було. Знову кам’яна важкість наповнила моє тіло, і я відвернувся від них. Я мав відпочити.

– Хочете знати, що він робить зараз? – спитав Перрі. Його голос звучав роздратовано.

– Що? – Ричард гладив волосся Енн. Він був засмучений.

– Прямує до буфету. Починає тьмяніти. Мабуть, він втрачає сили.

– Ви можете покликати його назад? – спитав Ричард.

Далі я не чув. Я не знаю, як дістався нашої спальні, – це запам’яталось нечітко. Пригадую лише, що, лягаючи, подумав: «Чому я постійно втомлююсь, якщо не маю фізичного тіла?»

* * *

Я розплющив очі. Було темно й тихо. Щось тягнуло мене, змушуючи встати.

Я одразу помітив відчутну різницю в самопочутті. Раніше я відчував власну вагу. Тепер почувався легким, мов пір’їнка. Мені майже здалося, що я літаю кімнатою та крізь двері.

Голос Перрі звучав у вітальні. Мене було цікаво, що він каже, і я поплив по коридору. То Енн все ж погодилась на сеанс? Я сподівався на те. Все, чого я прагнув, – знати, що вона втішена.

Я рушив крізь зал до буфету.

Раптом я застиг на місці, з жахом дивлячись у вітальню.

На самого себе.

Мій розум не знав, як реагувати. Я був ошелешений цим видовищем. Я знав, що я там, де зараз стою.

І водночас я так само був посеред вітальні. У тому самому одязі. Моє обличчя, моє тіло. Без сумніву, це був я.

Але як таке можливо?

Я не був у тому тілі, це я зрозумів. Лише спостерігав його. Не зводячи очей, я підступив ближче. Ця копія мене була схожа на труп. На обличчі не було жодного виразу. Такий вигляд мав би я, якби був експонатом у музеї воскових фігур. Не враховуючи того, що моя копія повільно ворушилася, наче механічна лялька, в якої закінчується заряд.

Я відірвав від неї погляд та озирнувся. У вітальні були Енн, Ричард, Йєн і Марі, і ще Перрі, який промовляв до цього створіння.

«Цікаво, чи всі вони його бачать?» – подумав я, відчуваючи нудоту. Видовище було страхітливе.

– Де ви? – запитав Перрі.

Я глянув на трупоподібну істоту. Її губи слабко ворухнулися. Коли вона заговорила, я почув не свій голос, а якесь неживе порожнє буркотіння, з яким вона промовила:

– За межею.

Перрі повідомив це моїй родині. Потім знову звернувся до істоти:

– Ви можете описати місце, в якому перебуваєте?

Істота не відповідала. Вона лише переступала з ноги на ногу і мляво кліпала очима. Нарешті вона заговорила.

– Холодно, – сказала вона.

– Він каже, що там холодно, – переповів їм Перрі.

– Ви обіцяли, що ми зможемо його побачити, – сухо зауважила Марі.

Я дивився на Енн. Вона сиділа на дивані між Йєном і Марі й виглядала зовсім розбитою. Її обличчя було біле, наче маска. Вона не піднімала очей від своїх рук.

– Будь ласка, зробіться видимим для всіх, – сказав Перрі істоті. Навіть зараз він говорив владним тоном.

Фігура похитала головою.

– Ні, – відповіла вона.

Не знаю звідки, але я усвідомлював: фігура промовляла не сама від себе. Вона лише твердила, як папуга, те, що подумки закладав у неї Перрі. Це в жодному разі не був я. Лише маріонетка, якою він керував силою власної волі.

Розсерджений, я підійшов до Перрі і став перед ним, затуляючи від нього істоту.

– Припини це, – наказав я.

– Чому ви не можете відкритися? – вів далі Перрі.

Я ошелешено дивився на нього. Він більше не міг бачити мене. Він дивився крізь мене на мій восковий портрет. Так само як раніше дивилася крізь мене Енн.

Я простягнув руку і спробував взяти його за плече.

– Що ти накоїв? – запитав я.

Він анітрохи не усвідомлював моєї присутності й далі балакав з істотою. Я обернувся до Енн, яка похилилася вперед, стиснувши обличчя двома руками. В неї були очі загнаної тварини, спустошений погляд. Вона тремтіла.

«О, Боже, – подумав я в розпачі. – Тепер вона ніколи не дізнається».

Істота щось відповідала своїм дурним голосом. Я дивився на неї, хоча мене вернуло з душі від цього видовища.

– Ви щасливі там, де ви є? – запитав Перрі.

Істота відповіла:

– Щасливий.

– Хочете щось повідомити вашій дружині? – вів далі Перрі.

– Будь щаслива, – промимрила істота.

– Він каже: будьте щасливою, – переказав Перрі.

З придушеним стогоном Енн підхопилася з місця й вибігла з кімнати.

– Мамо! – Йєн кинувся слідом за нею.

– Не розривайте коло! – запротестував Перрі.

Марі, розсерджена, піднялася з місця.

– Коло не розривати? Ви… ідіот! – і вибігла слідом за Йєном.

Я глянув на опудало, що стирчало посеред вітальні, мов побляклий манекен з очима кататоніка.

– Чорти б тебе взяли! – прошипів я. Потім швидко наблизився до нього.

Вхопившись за нього, я, на неприємний подив, відчув дотик його тіла. Воно було мертве й холодне.

Мною оволоділа відраза, адже істота вчепилася мені в руки, стиснувши їх своїми крижаними пальцями. Я скрикнув, мов поранений, і почав вириватись від неї. Я бився з власним трупом. Уяви, Роберте: моє мертве обличчя в сантиметрах від мене, мої мертві очі, що витріщаються на мене…

– Забирайся геть! – кричав я.

– Геть, – тупо повторювало воно.

– Йди до біса! – волав я.

– До біса, – бурмотіло воно.

Нарешті, переляканий, ледь стримуючи нудоту, я вивернувся з його задубілих пальців.

– Обережно, він падає! – скрикнув Перрі.

І раптом опустився на подушку крісла, в якому сидів.

– Він зник, – прошепотів Перрі.

Так і було. Щойно я вивільнився від цього опудала, воно почало валитись у мій бік, а тоді розтануло в повітрі в мене на очах.

– Щось штовхнуло його, – сказав Перрі.

– Заради Бога, Перрі, – голос Ричарда тремтів.

– Можна мені ковток води? – спитав Перрі.

– Ви казали, що ми його побачимо.

– Ковток води, Ричарде? – знову попросив Перрі.

Коли Ричард встав і пішов до кухні, я уважно придивився до Перрі. Що з ним було не так? Як він міг бути настільки близьким до істини, а потім так помилятися?

Я обернувся до кухні, почувши, як відкорковують пляшку питної води «Спарклетт».

«Як взагалі сталося, що Ричард зв’язався з Перрі? – думав я. – Знаю, він хотів як краще, але тепер стало гірше, ніж будь-коли».

Розвернувшись, я сів поруч із Перрі.

– Послухай, – сказав я.

Він не ворухнувся. Так само сидів, зсутулившись. Він мав нездоровий вигляд. Я потягнувся до нього й торкнувся його руки, але він не зреагував.

– Перрі, що з тобою не так? – спитав я.

Він неспокійно здригнувся. У мене з’явилась ідея, і я повторив запитання подумки.

Він насупився.

– Іди геть від мене, – буркнув він. – Усе скінчено.

– Скінчено? – Якби я міг придушити його, я б це зробив. – Як щодо моєї дружини? Для неї теж усе скінчено?

Запам’ятавши ці слова, я подумки повторив їх.

– Все скінчено, – процідив він крізь зуби. – Кінець.

Я почав обмірковувати наступну фразу, але одразу ж зупинився. Він відгородився від мене, створивши навколо себе вольовий бар’єр.

Я озирнувся – увійшов Ричард і простягнув склянку води. Довгим затяжним ковтком Перрі осушив її, а тоді зітхнув.

– Мені шкода, – сказав він. – Я не знаю, що сталося.

Ричард холодно дивився на нього.

– А як же моя мати? – промовив він.

– Ми можемо спробувати знову, – сказав Перрі. – Я переконаний…

Ричард сердито обірвав його.

– Вона ніколи не пробуватиме знову, – випалив він. – Хоч що б ви тепер казали, більше вона вам не повірить.

Я встав і пішов від них. Несподівано я чітко зрозумів, що маю покинути це місце. Більше нічого я зробити не міг. Одна думка володіла мною: «З цієї миті моя присутність втрачає сенс».