Читать книгу Куди приводять мрії - Ричард Метисон - Страница 7

Ширяти, зависати, підніматись на сантиметри, потім опускатись у тиху бездонну порожнечу – може, так почуваєшся перед народженням, плаваючи у вологій темряві?

Ні. В утробі не було б чути плачу. Не було б і відчуття скорботи, що тяжіла наді мною. Я щось бурмотів уві сні, прагнучи відпочинку, потребуючи відпочинку. Але так само прагнучи пробудитися заради Енн.

– Люба, все гаразд.

Я, мабуть, вимовив це тисячу разів, перш ніж прокинутись.

Мої очі поволі розплющилися. Я відчув, як обважніли повіки.

Вона лежала поруч зі мною. Спала. Я зітхнув і з любов’ю посміхнувся до неї. Сон скінчився, ми знову були разом. Я не зводив очей з її обличчя, що було під час сну таким по-дитячому милим. Втомлене дитя. Дівчинка, що заснула, втомившись від сліз. Моя дорогоцінна Енн. Я захотів торкнутись її лиця і простягнув руку, важку, мов свинець.

Мої пальці потонули в її голові.

Здригнувшись, вона прокинулась і стривожено глянула на мене.

– Крисе? – сказала вона.

І знов на якусь мить для мене спалахнув вогник надії. Та надія розбилася вщент – я швидко збагнув, що вона дивиться не на мене, а крізь мене. На її очах знову проступили сльози. Вона підтягла до себе коліна і стисла руками подушку, зарившись у неї обличчям. Її тіло здригалося від ридань.

– Боже, не треба, серденько, не плач.

Дивлячись на неї, я заплакав теж. Я готовий був душу віддати, аби тільки вона могла побачити мене хоч на мить, почути мій голос, прийняти мою ласку й мою любов.

Але я знав, що цього не станеться. І так само знав, що кошмар триває. Я відвернувся від неї й заплющив очі, відчайдушно бажаючи знову втекти крізь сон, і нехай темрява забере мене від неї. Її плач ятрив мені душу.

«Будь ласка, заберіть мене від цього, – благав я. – Якщо я не можу втішити її, заберіть мене звідси!»

Я відчув, як моя свідомість ніби провалюється в чорну порожнечу.

Тепер це точно був сон. Мав бути. Моє життя розгорталося переді мною низкою живих картин. Щось у цьому вразило мене. Хіба я вже не бачив такого, тільки швидше і заплутаніше?

Цього разу плутанини точно не було. Я, наче глядач у кінозалі, дивився фільм під назвою «Моє життя». Кожен епізод, від початку і до кінця. Ні, не так. Від кінця до початку. Фільм починався аварією (отже, вона була насправді) і рухався назад, до самого народження, підкреслюючи кожну деталь.

Я не буду заглиблюватися в ті деталі, Роберте. Це зовсім не та історія, яку я хочу розповісти, – вона забрала б багато часу. Життя кожної людини – цілий том епізодів. Уяви, що всі моменти твого життя пронумеровано один за одним і кожен подається з детальним описом. Двадцятитомна енциклопедія людського життя, щонайменше.

Дозволь мені коротко змалювати цю демонстрацію сцен. Це було щось більше, ніж «промайнуло перед очима». І я був більш ніж глядач, це стало зрозуміло дуже швидко. Я проживав кожен епізод, гостро сприймаючи, відчуваючи й розуміючи водночас. Це було яскраве явище, Роберте. Будь-яка пережита емоція підсилювалась із кожним новим рівнем усвідомлення.

Важлива деталь. Сутність цього дійства полягала в розумінні: всі мої думки були справжні. Не лише речі, які я казав і робив. Все, що пройшло крізь мій розум, позитивне чи негативне.

Кожен спогад оживав переді мною та в мені. Я не міг їх уникнути, як не міг відбутись поясненням, виправдатись. Я міг лише проживати їх знову, повністю усвідомлюючи, не обманюючи себе. Зараз, коли прикидатися було неможливо, правда поставала переді мною в усій красі. Не так, як я гадав. Не так, як я сподівався. Тільки так, як було.

Мене мучили мої невдачі. Те, що я відкидав, зневажав, ігнорував. Те, що я мав дати, але не дав – моїм друзям, родичам, мамі й тату, тобі й Елінор, моїм дітям, здебільшого Енн. Кожна нездійснена справа завдавала мені гострого болю. Не лише в особистому житті, а й у професійному – мої невдачі як письменника. Безліч написаних мною сценаріїв, які нікому не принесли добра, але багатьом завдали шкоди. Колись я ставився поблажливо до цих робіт. Тепер, під час жорсткого викриття, неможливо було виправдовуватись, неможливо дивитися крізь пальці. Безкінечна черга провалів перетворилася на один глобальний докір: як багато я міг зробити, та як непоправно я змарнував майже всі надії.

Не скажу, що цей суд був несправедливий. Не скажу, що шальки терезів були виведені з рівноваги. Те добре, що траплялося в моєму житті, висвітлювалось не менш яскраво. Життєві звершення, прояви доброти – це все також було присутнє.

Проблема в тому, що я так і не дійшов до кінця. Наче хтось здаля потягнув канат – так само відволікло мене від перегляду горе Енн.

«Люба, дай мені подивитися», – здається, я промовив це вголос. А може, лише подумки.

Я зрозумів, що знову лежу поруч із нею і мої повіки важчають, щойно я намагаюся їх підняти. Звуки, що вона видавала уві сні, були для мене наче ніж у серці.

«Будь ласка, – думав я, – я маю побачити, пізнати, зважити». Останнє слово раптом здалося мені життєво важливим. Зважити.

Мене потягло вниз, і я знов опинився наодинці з видіннями. Я покинув свій умовний кінозал лише на мить, фільм на екрані застиг. Тепер він рушив далі, поглинаючи мене. Я знову був усередині нього і знову проживав давноминулі дні.

Тепер я бачив, як багато часу проводив у здобутті насолод; і знов-таки, утримаюсь від подробиць. Я не лише віднаходив кожне пережите відчуття, я мав також пережити кожне невтілене бажання – так, наче його було втілено. Я бачив, що все, що відбувається в нашій свідомості, є так само реальним, як і те, що трапляється з плоттю і кров’ю. Що за життя було лише уявою, тепер ставало цілком відчутним; кожна фантазія втілювалась у реальність. Я проживав усе це, хоча в той самий час був холоднокровним свідком особистого, часто дуже інтимного вбозтва. Свідок, проклятий об’єктивністю.

І знову ж таки – рівновага, Роберте. Підкреслюю – рівновага. Терези справедливості: темряву зіставлено зі світлом, жорстокість – зі співчуттям, хтивість – із любов’ю. І завжди, невпинно постає питання: що ти зробив зі своїм життям?

Додатковим полегшенням було знати, що ця глибока внутрішня інспекція відбувається лише перед моїми очима. Це була суто особиста реконструкція, вирок власної совісті. Більше того, я був упевнений, що кожен вчинок і кожна думка, пережиті зараз, лишають у моїй душі незнищенний відтиск на майбутнє. Чому так, я не мав уявлення. Я лише знав про це.

Потім почало відбуватися щось дивне. Я перебував у якомусь котеджі, споглядаючи старого чоловіка в ліжку. Поряд сиділи двоє людей, сивоволоса жінка і чоловік середнього віку. Їхнє вбрання здалося мені іноземним, і дивно прозвучав акцент жінки, коли вона промовила: «Думаю, він помер».

– Крисе!

Змучений крик Енн миттю пробудив мене від сну. Я озирнувся й побачив, що навколо, підіймаючись від землі, клубочиться туман. Повільно звівшись на ноги (кожен м’яз озивався болем), я спробував йти, але не міг. Я був на дні якогось темного озера, чиї потоки здіймалися проти мене.

Безглуздо, але я хотів їсти. Ні, це неправильний вираз. Відчував потребу в харчуванні. Ні, навіть більше. Відчував потребу щось додати до себе, аби відновити цілісність. Ось так. Я був неповним, частина мене зникла. Я намагався міркувати, але це виявилося за межами моїх можливостей. Думки обтікали мій мозок, наче клей.

«Відпусти, – от і все, що я міг подумати. – Відпусти».

Я побачив стовп білого світла, що з’явився переді мною, і людську істоту всередині.

– Хочеш, я допоможу тобі? – спитала вона. Мій розум був не досить сприйнятливим, аби зрозуміти, чоловік це чи жінка.

Я намагався говорити, а потім здаля почув голос Енн, що кликав мене, і озирнувся.

– Ти, мабуть, дуже довго пробув тут, – мовила істота. – Візьми мене за руку.

Я знову глянув на неї.

– Я тебе знаю?

Я ледь міг говорити. Мій голос звучав, як неживий.

– Зараз це не важливо, – відповіла істота. – Просто візьми мене за руку.

Я дивився на неї порожніми очима. Енн знову покликала мене. Я похитав головою. Ця істота намагалася забрати мене від неї. Я цього не дозволю.

– Забирайся, – сказав я. – Я йду до своєї дружини.

І знову я залишився в тумані сам.

– Енн? – покликав я. Мені було холодно і страшно. – Енн, де ти?

Мій голос був, наче голос мерця.

– Я не бачу тебе.

Щось почало витягувати мене з туману. Щось інше намагалося стримати мене, але я прагнув звільнитись – це щось було не Енн, я знав це. А я мав бути з Енн. Вона – єдине, що мало для мене значення.

Туман почав розсіюватись, і я виявив, що можу рухатися далі. У пейзажі, який відкрився мені, було дещо знайоме: широкі зелені галявини з металевими табличками, що виблискували на землі, всюди букети квітів – десь висохлі, десь зів’ялі, десь свіжі. Я бував тут раніше.

Помітивши віддалік фігуру, що сиділа на траві, я попростував до неї.

«Де я бачив це місце?» – намагався пригадати я. Нарешті, наче бульбашка з болотного мулу, виринув спогад. Вон. Чийсь син. Ми знали його. Тут він був похований. «Як давно?» – питав я себе й не міг відповісти. Час здавався загадкою без відповіді.

Тепер я бачив, що фігура на траві – це Енн, і рушив до неї якнайшвидше. Не знаю чому, але мене переповнювало змішане почуття радості й скорботи.

Наближаючись, я покликав її. Вона нічим не видала, що бачить мене або чує. З невідомих причин мене це вже не здивувало. Я сів поруч із нею на траву та обійняв її. Нічого не відчув, та й вона ніяк не зреагувала на мій дотик, а далі дивилась у землю. Я намагався зрозуміти, що відбувається, але ніяк не міг.

– Енн, я кохаю тебе, – прошепотів я. Це все, на що був здатен мій розум. – Я завжди кохатиму тебе, Енн.

Мене огортав відчай. Я глянув на землю – туди, куди вона дивилася. Побачив квіти й металеву табличку з ім’ям.

Кристофер Нільсен/1927 – 1974. Я дивився на табличку, занадто вражений, щоб реагувати. Я смутно пригадав: якийсь чоловік намагався переконати мене, що я помер. Чи був це сон? Чи було це сном зараз? Я похитав головою. З причини, яку не міг сформулювати, концепція сну була неприйнятна. А це означало, що я мертвий.

Мертвий.

Чому таке нищівне відкриття лишило мене таким неймовірно байдужим? Я мав би кричати від жаху. Натомість я лише роздивлявся надгробок, своє ім’я, дату свого народження, дату своєї смерті.

Потроху в мені зростала одержимість. Я був там, унизу? Я? Моє тіло? Я відчув у собі сили з’ясувати це напевне. Я міг спуститися туди, побачити свій труп. Промайнув спогад: «Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш». Де я чув ці слова? Зазирнути всередину чого?

І тут прийшло розуміння. Я міг спуститися й зазирнути у власну труну. Побачити себе й пересвідчитись, що я помер. Я відчув, як моє тіло подалося вперед і вниз.

– Мамо?

Я здивовано озирнувся. Наближався Ричард у супроводі худого чорнявого юнака.

– Мамо, це Перрі, – мовив Ричард. – Той, про якого я тобі казав.

Я недовірливо подивився на молодика.

А той дивився на мене.

– Твій батько тут, Ричарде, – спокійно промовив він. – Сидить біля таблички зі своїм ім’ям.

Я скочив на ноги.

– Ти мене бачиш? – спитав я. Мене приголомшили його слова й те, що він дивився просто на мене.

– Він щось каже, чого я не можу розібрати, – сказав Перрі.

Я подивився на Енн. Мене знов охопило хвилювання. Я міг спілкуватися з нею. Дати їй знати, що досі існую.

Енн не зводила очей з юнака. На її обличчі було написане страждання.

– Вір йому, Енн, – сказав я. – Вір йому.

– Він знову говорить, – сказав Перрі. – До вас, місіс Нільсен.

Енн здригнулася й перевела погляд на Ричарда, благально промовляючи його ім’я.

– Мамо… – Ричард виглядав збентеженим і непохитним водночас. – Коли Перрі каже, що тато тут, я йому вірю. Я ж казав тобі, він…

– Енн, я тут! – крикнув я.

– Я знаю, як ви почуваєтесь, місіс Нільсен, – несподівано перебив Ричарда Перрі. – Але повірте моєму слову. Я бачу його просто поруч із вами. На ньому темно-синя сорочка з коротким рукавом, сині картаті штани і шкіряні черевики. Він високий, білявий, міцної статури. В нього зелені очі, і він занепокоєно дивиться на вас. Я впевнений, він хоче, аби ви повірили, що він досі тут.

– Енн, будь ласка, – сказав я.

І знову глянув на Перрі.

– Почуй мене, – благав я його. – Ти маєш мене почути.

– Він говорить знову, – сказав Перрі. – Здається, він каже «печаль мені» чи щось таке.

Я зі стогоном обернувся до Енн. Вона намагалась не плакати, але не могла стримати сліз. Її зуби були стиснуті, дихання важке й нерівне.

– Будь ласка, не робіть цього, – прошепотіла вона.

– Мамо, він намагається допомогти, – сказав Ричард.

– Не робіть цього. – Вона похапцем підвелася і пішла геть.

– Енн, не йди, – благав я.

Ричард кинувся був за нею, але Перрі зупинив його.

– Нехай звикне до самої ідеї, – сказав він.

Ричард неспокійно озирнувся.

– Він тут? – спитав він. – Мій батько?

Я не знав, що робити. Я хотів бути з Енн. Але як я міг покинути єдину людину, яка здатна була бачити мене?

Перрі поклав руки на плечі Ричарда і розвернув його обличчям до мене.

– Він перед вами, – сказав Перрі. – Десь за метр від вас.

– О Боже. – Голос Ричарда був слабкий і тремтів.

– Ричарде! – Я зробив крок до нього і спробував взяти його руки в свої.

– Зараз він просто перед вами, намагається тримати вас за руки, – сказав Перрі.

Ричардове обличчя зблідло.

– Тоді чому я не можу бачити його? – спитав він.

– Можливо, побачите, якщо вмовите вашу матір на сеанс.

Попри захват від слів Перрі я не міг довше лишатися з ним – я мав бути з Енн. Ідучи від них, я чув, як голос Перрі лунає за спиною, все тихіше:

– Він іде за вашою матір’ю. Напевно, він хоче…

Далі я не чув. Нервуючись, я поспішав слідом за Енн, намагаючись наздогнати її. Чим би не був той сеанс – спіритичний сеанс? – Енн має на нього погодитись. Я ніколи не вірив у такі речі, ніколи навіть не думав про це. Але змушений був думати тепер. Перрі бачив мене, справді бачив. Думка, що з його допомогою Енн і діти можуть також мене побачити (або навіть почути), окрилювала мене. І більше ніякої скорботи!

Я застогнав від несподіваного смутку. Туман зібрався знову, заважаючи мені бачити Енн. Я спробував бігти, але рухатись ставало все важче.

«Я маю наздогнати її!» – думав я.

– Енн, зачекай! – крикнув я. – Не полишай мене!

«Ти маєш рухатись уперед» – немов якийсь голос пролунав у моїй голові. Я не слухав його і продовжував свій шлях, повільніше… ще повільніше… Я знову був на дні того темного озера. Свідомість почала згасати.

«Будь ласка! – подумки благав я. – Має бути спосіб заспокоїти Енн і дітей, дати їм знати, що я ще існую!»