Читать книгу Куди приводять мрії - Ричард Метисон - Страница 11

Лише тоді в мене виникла ця думка. Не знаю, чому я не подумав про це одразу. Мабуть, тому, що трапилось так багато захопливих речей, до яких треба було звикнути, – мій мозок просто не встиг дійти до цього питання.

– Мій батько, – сказав я. – Твої батьки. Наші дядька й тітки. Вони всі тут?

– «Тут» – місце велике, Крисе, – відповів він з посмішкою. – Якщо ти маєш на увазі, чи всі вони пережили смерть, так.

– Де вони?

– Я маю уточнити, – відповів він. – Єдині, про кого я знаю напевне, – це моя мати й дядечко Свен.

Я відчув приплив задоволення від згадки про дядечка. Одразу постав перед очима його портрет: голова з блискучою лисиною, розумні очі за окулярами в роговій оправі, привітні обличчя й голос, незламне почуття гумору.

– Де він? – спитав я. – Що він робить?

– Він працює в музичній сфері, – сказав Альберт.

– Звичайно ж. – Я знову посміхнувся. – Він завжди любив музику. Можна мені з ним зустрітись?

– Звісно. – Альберт посміхнувся у відповідь. – Я влаштую це, щойно ти трохи призвичаїшся.

– І з твоєю мамою теж, – сказав я. – Ніколи не був з нею добре знайомий, але точно буду радий бачити її знов.

– Я влаштую це, – сказав Альберт.

– Що ти мав на увазі, коли казав, що маєш уточнити? – спитав я. – Хіба родини перебувають не разом?

– Не обов’язково, – відповів він. – Земні зв’язки мають тут не таке сильне значення. Спорідненість думок, а не крові – ось що важливе.

Мене знов охопив благоговійний трепет.

– Я маю розповісти про це Енн, – сказав я. – Дати їй знати, де я – і що все гаразд. Я хочу цього більше, ніж будь-коли.

– Це справді неможливо, Крисе, – відповів Альберт. – Ти не зможеш до неї достукатися.

– Але мені майже вдалося.

Я розповів йому, як підштовхнув Марі написати моє повідомлення.

– Ви двоє, мабуть, дуже близькі, – сказав він. – То вона показала його твоїй дружині?

– Ні. – Я похитав головою. – Але я можу спробувати знову.

– Це тепер не в твоїх силах, – сказав він.

– Але я маю повідомити їй.

Він поклав руку на моє плече.

– Досить скоро вона буде з тобою, – м’яко промовив він.

Я не знав, що ще можна сказати. Думка, що ніяк не можна повідомити Енн, що зі мною все гаразд, страшенно пригнічувала.

– Як щодо кого-небудь на кшталт Перрі? – раптом пригадав я. І розповів про нього Альберту.

– Не забувай, що тоді ви з ним були на одному рівні, – зауважив Альберт. – Зараз він би про тебе не дізнався.

Побачивши вираз мого обличчя, він обійняв мене за плечі.

– Вона буде тут, Крисе, – сказав він. – Я гарантую це.

Він посміхнувся.

– Я можу зрозуміти твої почуття. Вона гарна людина.

– Ти знаєш про неї? – здивовано спитав я.

– Про неї, про ваших дітей, про Кеті, про твій робочий кабінет, про все, – сказав він. – Я був із тобою понад двадцять років. Земних років, звісно.

– Був зі мною?

– Люди на землі ніколи не бувають самі, – пояснив він. – Кожен індивідуум завжди має провідника.

– Хочеш сказати, ти був моїм янголом-охоронцем?

Звучало банально, але ліпшого вислову я пригадати не міг.

– Краще сказати – провідником, – відповів Альберт. – У давнину серед людей виникло уявлення про янголів-провідників. Ті люди відчували правду, але невірно тлумачили її – на догоду своїм релігійним поглядам.

– Енн теж має провідника? – спитав я.

– Звичайно.

– То хіба не може провідник повідомити їй про мене?

– Легко – якби вона була до цього відкрита, – відповів Альберт, і я зрозумів, що це не вихід. Енн замкнулася у своїй невірі.

Ще одна думка (цього разу породжена відкриттям, що Альберт був поряд зі мною десятиліттями) примусила мене відчути сором: через те що він був свідком такої кількості аж ніяк не благородних моїх вчинків.

– Ти добре тримався, Крисе, – сказав він.

– Ти що, читаєш мої думки? – спитав я.

– Щось схоже на те, – відповів він. – Не переймайся так сильно за своє життя. Твої помилки траплялися в житті мільйонів чоловіків і жінок, які були справді добрими людьми.

– Мої помилки стосуються переважно Енн, – сказав я. – Я завжди кохав її, проте так часто підводив.

– Здебільшого замолоду, – зауважив Альберт. – Молоді надто захоплені собою, щоб по-справжньому розуміти своїх половинок. Одного лише здобуття кар’єри досить, аби порушити здатність до розуміння. Так само було і в мене. Я не мав можливості одружитися, оскільки пішов з життя надто молодим. Але я не здатен був до кінця зрозуміти мою матір, мого батька, моїх сестер. Як сказано у тій п’єсі, «пояснень не знадобиться», Крисе.

Мені спало на думку, що він помер раніше, ніж було написано цю п’єсу. Втім, я не звернув на це уваги, адже мене досі непокоїла Енн.

– Я справді ніяк не можу пробитися до неї? – спитав я.

– Може, з часом щось зміниться, – відповів він. – Наразі її невіра є нездоланною перешкодою.

Він зняв руку з мого плеча і поплескав по спині, підбадьорюючи.

– Вона буде з тобою, – сказав він. – Розраховуй на це.

– Їй же не доведеться проходити крізь усе, через що пройшов я? – стурбовано спитав я.

– Це малоймовірно, – заспокоїв він. – Обставини мають скластися інакше.

Він посміхнувся.

– І ми приглянемо за нею.

Я кивнув.

– Гаразд.

Його слова не надто переконали, але на той момент дозволили відволіктися від проблеми. Озирнувшись навколо, я припустив, що Альберт – садівник.

Він знову посміхнувся.

– Тут є садівники, звісно, – сказав він. – Але не для догляду за садами. Сади не потребують догляду.

– Зовсім? – і знову я був вражений.

– Тут досить волого, – сказав він. – Не буває екстремальної спеки і холодів, бурь і ураганів, снігу і сльоти. Немає довільного розростання.

– Хіба не треба хоча б підстригати траву? – Я згадав наші газони в Гідден-Гіллз і як часто Ричард, а згодом Йєн мали їх стригти.

– Вона ніколи не виростає вище за цей рівень, – сказав Альберт.

– Кажеш, немає бурь, – вів я далі, змушуючи себе зосередитись на чомусь окрім тривоги за Енн. – Ні снігу, ні сльоти? А як щодо людей, які люблять сніг? Для них це був би не рай. Як щодо барв осені? Я люблю їх, Енн також.

– І є місця, де ви можете їх побачити, – сказав він. – У нас – усі пори року, і кожна має власне місцезнаходження.

Я спитав про потік енергії, який відчув від дерева, травинки, квітів і води.

– Все тут виділяє благодатну енергію, – відповів він.

Побачивши Кеті, що з задоволеним виглядом сиділа поруч, я посміхнувся й опустився на коліно, аби знову приласкати її.

– Вона була тут, з тобою? – спитав я.

Альберт кивнув, посміхаючись.

Я вже хотів сказати, як сильно Енн сумувала за нею, але втримався. Вони були нерозлучні. Кеті обожнювала Енн.

– Але ти ще не бачив мого дому, – сказав Альберт.

Я підвівся і, простуючи за ним до будинку, зауважив щодо відсутності дверей і вікон.

– В них немає потреби, – відповів він. – Ніхто не вдереться, хоча я всіх радий бачити.

– Всі живуть у таких будинках?

– Живуть, як жили на землі, – відповів він. – Або як мріяли жити. Ти ж знаєш, я ніколи не мав такого будинку. Але завжди мріяв про нього.

– Ми з Енн також.

– Тоді й у вас буде такий.

– Ми побудуємо його? – спитав я.

– Не за допомогою інструментів, – сказав він. – Оцей дім побудувало моє життя.

Він вказав на будівлю.

– Не те щоб він мав такий вигляд, коли я з’явився тут вперше, – продовжував він. – Мій житловий простір був не такий вже привабливий – як і простір моєї душі. У деяких кімнатах було темно, і безлад, і повітря в них було важке. А в саду серед квітів і кущів буяли бур’яни, яких я наростив за життя.

– Знадобився час, аби це переробити, – підсумував він з посмішкою. – Я мав підправити зовнішній вигляд житла – а фактично самого себе. Крок за кроком. Частина стіни тут, ділянка на підлозі там, дверний прохід, меблі.

– Як ти це робив? – спитав я.

– Силою думки, – сказав він.

– І на кожного, хто прибуває, чекає його власний будинок?

– Ні, більшість будує собі дім потім, – сказав він. – Не без допомоги, звичайно.

– Допомоги?

– Існують будівельні гуртки, – сказав він. – Групи людей, що знаються на будівлі житла.

– Силою думки?

– Завжди силою думки, – відповів він. – Усі речі починаються в думках.

Я зупинився і глянув угору. Перед нами височів дім.

– Він такий… земний, – промовив я.

Він кивнув, посміхаючись.

– Ми не настільки далекі від наших земних спогадів, щоб прагнути жити в чомусь зовсім новаторському. Але заходь, Крисе. – Він жестом запросив мене.

Ми увійшли до будинку Альберта.