Читать книгу Куди приводять мрії - Ричард Метисон - Страница 3

Рукопис, який ви збираєтесь прочитати, потрапив мені до рук таким чином.

Ввечері 17 лютого 1976 року в наші двері подзвонили, і моя дружина пішла відчиняти. За хвилину вона повернулась до спальні, де ми дивилися телевізор, і сказала, що мене хоче бачити якась жінка.

Я встав і пройшов до передпокою. Вхідні двері були відчинені. На ґанку стояла висока, добре вдягнена жінка років за п’ятдесят. У руках у неї був великий пухкий конверт.

– Ви Роберт Нільсен? – спитала вона.

Я відповів ствердно, і вона простягнула мені конверт.

– Тоді це вам, – промовила вона.

Я глянув на нього з підозрою і спитав, що в ньому.

– Послання від вашого брата, – була відповідь.

Це лише підсилило підозру.

– Що ви маєте на увазі? – спитав я.

– Цей рукопис продиктував мені ваш брат Крис, – сказала вона.

Слова жінки обурили мене.

– Не знаю, хто ви, – сказав я, – та якби ви мали хоч малесеньке уявлення про мого брата, ви б знали, що він більше року як помер.

Жінка зітхнула.

– Я знаю це, містере Нільсен, – втомленим голосом відповіла вона. – Я екстрасенс. Ваш брат передав мені цей матеріал з…

Побачивши, що я зачиняю двері, жінка зупинилась і випалила:

– Містере Нільсен, благаю!

Її голос звучав так щиро і наполегливо, що я глянув на неї з подивом.

– Шість виснажливих місяців я працювала над цим рукописом, – продовжила вона. – Не тому, що мені так хотілося. В мене купа власних справ. Але ваш брат не полишав мене у спокої, доки я не записала його послання, все до останнього слова, і не пообіцяла, що передам його вам.

У її голосі пролунав відчай.

– А тепер заберіть його і дайте вже мені спокій.

З цими словами вона тицьнула конверт мені в руки, розвернулась і поспішила вниз до пішохідної стежки. Я бачив, як вона сіла в своє авто і поїхала якнайшвидше.

Ніколи більше я не зустрічав цієї жінки і не чув про неї. Навіть імені її не знаю.

* * *

Я вже тричі прочитав рукопис. Знати б тільки, що з ним робити.

Я людина не релігійна, та, як кожен з нас, хотів би вірити, що смерть – дещо більше, ніж просто забуття. І все ж мені важко, якщо взагалі можливо, сприймати цю історію за чисту монету. Я тримаюся думки, що все це і є не більш як історія.

У ній і справді є деякі факти. Факти з життя мого брата і його родини, які та жінка знати просто не могла, хіба припустити, що вона вдалась до кількамісячного складного – і недешевого – розслідування, аби розкопати їх, перш ніж створити рукопис. Якщо так, то навіщо їй це? Що вона могла виграти від цієї махінації?

Я маю чимало різноманітних запитань стосовно цієї книги. Не буду їх перелічувати, а краще дам читачеві можливість сформулювати власні. Лише в одному я впевнений: якщо цей рукопис – правда, кожному з нас слід задуматись про своє життя. Глибоко задуматись.

Роберт Нільсен

Ісліп, Нью-Йорк,

січень 1978 року