Читать книгу Етнологія для народу. Свята, традиціі, звичаі, обряди, прикмети, вірування українців - Ірина Ігнатенко - Страница 4

Розглядаючи уявлення й народні вірування, пов’язані із зачаттям дитини, не можемо оминути й тему запобігання вагітності. Передусім необхідно підкреслити, що етнографічні свідчення середини ХІХ – початку ХХ ст., сучасні польові записи одностайно засвідчують, що в українському традиційному суспільстві народна мораль однозначно засуджувала вживання контрацептивних засобів та вчинення абортів, насамперед через острах гріха дітовбивства та невизначеність долі ненародженої дитини в потойбічному світі. Окрім того, як можна припустити, жінки усвідомлювали величезні ризики аборту для свого здоров’я, і це було ще одним фактором утримування від штучного переривання вагітності.

Між тим, подібні випадки, очевидно, траплялися, підтвердженням чого є відомі в традиційній культурі способи «скидання» дітей. Так, контрацептивні засоби, які застосовували жінки в традиційному українському суспільстві, умовно можна розподілити на два види: раціональні (уживання відварів трав, коріння тощо) та ірраціональні (магічні). Можна припустити (з огляду на більшу представленість у джерелах), що частіше застосовували останні.

Варто підкреслити існування поглядів про те, що вже на весіллі можна було за допомогою магічних засобів позбавити жінку здатності народжувати. Це була певна опозиція («темний» бік) тим функціям весільних обрядів, головним призначенням яких було «програмування» здорових та щасливих нащадків. У народі вірили, що саме в цей час можливо не тільки активізувати магію плодючості, а й, навпаки, відтягнути настання вагітності або ж «позбутися» нащадків назавжди. Зокрема, на весіллі практикували традицію биття горщиків, черепки від яких символізували кількість майбутніх дітей. І навпаки, не бажаючи мати дітей, наречена ховала порожній горщик.

Поміж інших відомими були магічні дії, пов’язані з «перев’язуванням пупа». Полягали вони в тому, що пуповину дитині зав’язували не «матіркою» – «материнською» конопляною пряжею, а плоскінною ниткою. Вважали, що в такому разі в майбутньому вона не матиме дітей.

Слід наголосити, що значна частина засобів запобігання вагітності була пов’язана саме з уживанням різних субстанцій. Зокрема, жінки їли хліб із шерстю ялової корови чи вівці. Тут чітко простежується практикування імітативної магії. У знахарській практиці її застосовували за принципом «подібне лікує подібне». У цьому разі ялова корова мала «передати» свою безплідність жінці.

Цікаво, що існувало переконання: заплідненню сприяє вживання насіння. Тому, щоб уникнути вагітності, слід було виключити його з раціону. Виходячи з такого переконання, українці Холмщини й Підляшшя клали в домовину померлим молодим неодруженим людям гарбузове насіння, що мало забезпечити їм плідність у потойбіччі. Це вірування могло виникнути за аналогією «насіння – сім’я». Як земля родить врожай від насіння, так і жінка народжує дитину від «сімені» чоловіка.

Щоб відтермінувати настання нової вагітності, жінки вдавалися й до заходів, заснованих на етимологічній магії. Так, щоб діти «не зав’язувалися», жінка, підрублюючи сорочку, не повинна була зав’язувати вузли.

Якщо жінка вже мала кількох дітей і не хотіла більше, то закопувала плаценту, яка символізувала плідність, біля порога, причому в перевернутому положенні; цим вона начебто покладала край наступним пологам. Вважали, що дітей не буде й тоді, коли дати з’їсти плаценту свині. Окрім того, вірили, що якщо три дні не ховати послід (плаценту), то три роки не буде дітей. Щоб уникнути нової вагітності, жінки також намагалися якомога довше годувати дитину груддю.

Що ж до абортів, то важко однозначно сказати, якими способами позбувалися плоду, адже такі методи приховували. З-поміж відомих засобів застосовували «викручування» плоду веретеном. Такі варварські операції призводили до смерті жінки, якій зробили аборт. Зазвичай до такого способу могли вдатися за значного терміну вагітності. Коли ж термін був невеликим, жінки намагалися спричинити викидень: перетягували живіт рядном, мотузками, м’яли його, стрибали з висоти, піднімали важкі речі тощо. Можна припустити, що практикували й уживання різних субстанцій. Серед них відомі вивари з материнки, вишневої кори, цвіту барвінку, шафрану, гречаної полови, конопляних маківок, лушпиння цибулі. Могли вживати й настоянку із суміші пороху, селітри, ртуті, сірки, міцної горілки. Проте, як видається, то були радше винятки, до яких удавалися під тиском обставин (незаміжні дівчата намагалися зберегти в таємниці втрату цноти; заміжні жінки чинили так здебільшого через матеріальну скруту), аніж поширена практика.

Веретено – знаряддя для прядіння ниток із волокон конопель, вовни, льону. Веретено могли використовувати і як інструмент для переривання вагітності

Між тим, можна припустити, що такі дії були не дуже популярними. Причин їхньої непопулярності в народі може бути кілька. По-перше, моральність (а точніше аморальність) самого вчинку. У народній свідомості переважала непохитна віра в те, що душа в дитини з’являється ще в утробі матері, тому аборти прирівнювали до вбивства живої людини. Удвоє тяжчим видавалося таке вбивство, адже дитину вважали безгрішною, чистою істотою, на відміну від дорослого, тому позбавлення її життя порівняно з прямим убивством дорослої людини досить часто сприймали навіть як іще більший злочин.

Другий чинник, який міг стримувати жінок від абортів, – страх за посмертну долю ненародженої, а тому й нехрещеної дитини. Як вірили в народі, на відміну від хрещених, які перебувають «на престолі в Бога», нехрещені діти «на тому світі» мучаться.

Також не слід забувати про типову для традиційного українського суспільства усталену думку про те, що жінка, лише реалізувавши себе як мати, здобувала статус соціально повноцінної особи. Саме материнство робило її «справжньою» жінкою, яка мала високий статус у суспільстві. Відхилення від цієї норми вважали аномалією й усіляко засуджували. З огляду на це сільська спільнота намагалася контролювати дії та поведінку жінок і в такій інтимній сфері.

До речі, потрібно звернути увагу й на те, що українські легенди та перекази фіксують стабільне народне переконання в тому, що жінку, яка «зігнала» плід, неодмінно буде покарано. Так, у народних псальмах, переказах, польових матеріалах є поширеним мотив непрощення матері абортованими дітьми, що дорікають їй за вчинок і мстяться, приміром, як у народному псальмі з Галицького Поділля:

Ще одним чинником, який утримував від абортів, була висока смертність жінок, які зважувалися на це, а також переконання, що аборти (особливо якщо це була перша вагітність) стануть причиною безпліддя в майбутньому.

Серед інших: кара божа за гріхи – власні або родові, фізіологічна неспроможність, а також магічне втручання. Зокрема, одним із найпоширеніших вірувань серед українців про причину безпліддя було таке: при пологах баба-повитуха, замість того, аби зав’язати пупка дитині «матіркою» («материнською» лляною чи конопляною пряжею, задля майбутньої плодовитості), зав’язувала плоскінною. Проте, як свідчать етнографічні матеріали, до цього вдавалися вкрай рідко.

Потрібно підкреслити, що вина за бездітність лягала на жінку, лише зрідка згадували, що причиною може бути й чоловік.

Лікували безпліддя різними методами: жінки пили вивари з лікарських трав, ходили до знахарів та ворожок. Ефективним засобом вважали підкурювання жінок листям розмарину, м’ятою, сабуром. Використовували відвар барвінку, могильцю, суху розтерту пуповину кішки, заячий жир; давали жінці випити три краплини крові з пупа новонародженої дитини, ходили на богомілля по монастирях, особливо до Києво-Печерської лаври, служили акафісти Спасителю, Божій Матері, а також святим, зображеним із малими дітьми на руках: Симеону Богоприїмцю та Севастьяну. За одним зі звичаїв («держать младенчика»), під час обітниці – служби, яку замовляли в печерах, – неплідні батьки тримали на руках труну з мощами одного з 14 тис. малюків, яких убив Ірод. Окрім того, досить часто роздавали милостиню злидарям та пожертви на потреби храму, ходили по церквах, ставили свічки, багато молилися.

Підсумовуючи слід зазначити, що відхиленням від норми, девіантною поведінкою жінки в народній культурі українців вважали вживання засобів контрацепції та переривання небажаної вагітності. Попри однозначне засудження суспільною мораллю цих дій, можна припустити, що вони таки мали місце, адже техніка запобігання або переривання вагітності в традиційній культурі була відома. Насамперед це магічні дії, механічне втручання, уживання різних субстанцій тощо. Стверджувати, що такі дії були поодинокими або ж, навпаки, загальнопоширеними, ми не можемо через відсутність статистично-медичних даних. Очевидно, це були радше винятки, аніж поширена практика. Методи, до яких удавалися селянки, були небезпечними, часом навіть смертельними. Такий негативний досвід стримував інших жінок від подібного. Окрім того, варто враховувати позицію церкви, яка забороняла (і забороняє) такі процедури, прирівнюючи їх до вбивства. Церковна заборона лягла в основу багатьох народних легенд, переказів, пісень про страшну кару й спокуту, яку нестиме жінка, що «стратила» дитину. Тож страх Божої кари також стримував жінок від абортів. Загалом суспільна мораль визначала материнство як одне з головних призначень жінки, тому будь-які спроби його уникнення всіляко засуджували та карали. Саме ці чинники пояснюють нечисленність абортів у традиційному суспільстві.

До джерел

І.

Стари люде гомоніли, що одна жинка, – у її були вже діти, – не хотіла бильш дітей и щось зробила и почуствовала свий гріх. От вона пошла до батюшки, посповидалась да й каже йому: «Накинте мині гріх». Батюшка говорить: «Накидать не буду, останься в церкви, побачиш сама». Осталась вона в церкви на нич, обвели її хрестом і замкнули. Оповночи, бачить вона, виходить из овтара утка и семеро утенят. Покахкала й пошла в овтар. Вранці, коли одомкнули церкву, увийшли й спитали тую жинку, що бачила вона, вона й росказала про утку й утенят. Батюшка й пояснив: «Ото була б у тебе дочка, а в її семеро дітей».

(Запис зроблений на Чернігівщині у 1927 р.)[4]

ІІ.

Оце мабуть з років кільканадцять, як шли ми з Києва і приєднались до нас чужі жінки десь аж із-за Тального. А одна жінка така чогось сумна, аж леця на ній нема й плаче, а я таке не втерпіла, то й питаю її: «Чого це ти, молодице, плачешь?» Вона й каже: «Оце вже пять літ, як я вийшла заміж, то й не хотіла мати дітей, то двое діточок мало бути, але минулося. Мати мені й казали: «Шо ти, дочко, робиш, бійся Бога, то ж гріх тяжкий. Воно тобі дурно не пройде, будеш спокутувати перед Господом на том світі, муситимеш своїх дітей їсти!».Ба, в торік після Покрови я злягла на гарячку. Лежу та й бачу, що два янголи прилетіли до мене й держать на руках двоє діточок, а вони ж такі гарнесенькі як голубчики оті, а янголі кажуть до мене: «А знаешь оцих діточок?» А я так наче знаю, то й кажу: «Це ж мої діти!» Та й простягла руки й хлтіла їх взять на руки, а янголи кажуть: «Ні, ти грішна, не достойна й приторкнуться до ніх. Ти ще будеш гріхи свої спокутувать». А ті дітки зачали плакать. Янголі кажуть: «Бач, діточкам тебе шкода, а ти їх не шкодувала». Я й собі плакать а тих янголів і не стало. На другий день лежу я, оце приходить до мене старенький дідок, то й каже: «Палажко, а бачиш мене?» А я кажу: «Бачу!» «А знаешь, хто я такий?» Кажу: «Ні, не знаю!» «Ото ж я – Тодосій Печерський, прийшов сказати тобі, що ти вмусіла вмерти цієї ночі, уже й брама до пекла була відчинена. Тебе чекають пекельні муки, але твої дітки, як зачали плакать, то й виплакали тебе. То ти не вмреш, будеш ще жити. Тілько як дождеш весни, то піди до Києва й відговійся в трьох церквах. Тобі завдадуть покуту». Так мені той дідок сказав, то й не стало його.

А мойому чоловікові приснилося таке. Наче він спить на печі, оце прийшла до нього якась старчиха, то й молиться Богу. А він зліз з печі, та й дає її шматок хліба. А вона не бере й каже: «Я цього хліба не возьму, оддайте краще свині». А він відповів, що в нашому кашлі свеней немає. Старчиха каже: «Вийди та подивись». Виходить він на двір за тією старчихою, коли гляне, аж коло порога така велечезна свиня стоїть і з цебра їсть поросят. Старчиха показує пальцем на свиню й промовила: «Оце твоя жінка їсть свої діти».

То йому, як приснилося це, зробилося так страшно, що він аж прокинувся й дма: «А вийду я трохи на двір. Нехай мене трохи вітер пройме, бо аж душно зробилося від страху». Тілько що відчинив двері, оце біла свиня до нього рилом, та рох-рох-рох. А він мерщій дверима хроп, та й зачинив. То вона мало дверей не рознесла. Вбіг до хати, засвітив липавку та до мене, коли гляне, аж там не я, а свиня, та так до нього рило задерла. То він як утік на піч, то до самісенького дня з печі не злазив та тремтів. Вийшов він рано, то біля порога тілько котик сидів, такий невірненький та замордований. Чоловік його боявся зачіпати, то пішов до моєї матері, та й привів їх до нас і розповів їм всеньке, що в нас діється. А мати до мене кажуть: «Моя дитино, бійся Бога, що ти наробила. Це твої гріхи показуються. Побрікай же зараз і весною йди до Києва. Я тебе поведу!» А той котик то що-ночі під дверима нявкав – аж дякувать, одна баба відробила, то воно перелізло на горище, то ще там понявкало трохи та й зникло. Бий його сила Господня.

То я зараз побрікала піти до Київа, а це дав Бог що пішла й одговілася. То там чернець казав, щоб я пошила волосяну сорочку. Тілько треба піти на три селі та випросити з чистих говець вовни у кого дві-три говеча, а в кого багато, то цур їм тим вівцям накладає, не при хаті згадуючи. То отож треба щонеділі ходить на те місце, де ті діти поховано, й казати по тричі: «Христос-воскрес». Та й сказав той чернець, щоб піти в ліс, там у дуплі сидить святий, приподобний Зосима: він нічого не їсть, тільки вуста свої закроплює росою, що птичка в дзьобику пренесе. То дав Господь, що ми втрапили до того дуба. Тільки що прийшли, а це виглядає з дупла й каже: «Я знаю, раби божі, чого ви прийшли». Та до мене: «Я знаю твої гріхи й бачу, що тобі уготовано в пекельній бездні. Молись і я буду за тебе молиться». Дав ось мені пригорщ камінчиків, щоб я носила в пазусі, дав два вузлика порохні з того дуба, що Антоній та Тодосій під ним Богу молились, щоб я зашила в годежу та й носила, та дав ось пучечок зілля, щоб курити в хаті на ніч, і показував, що зсукать з нечесаного прядива мотузка й підперезать утробу.

Отаке то нам та молодиця про себе розповідала. То я допиталася, де той дуб, то й побрікала свою Гапку туди повести, як дасть Господь літа дочекати. То й таке водила й, Господи, як гарно нам той чернець оповідав і про всеньке на світі знає»

(Звенигородщина).[5]

ІІІ.

Казала баба чумачка, що була така жінка, що не хотіла дітей. Одного разу вийшла вона з хати та й довго нема. Чоловік же сидів, сидів у хаті, та й дума: «Що це таке, де б це вона поділася. Може, що трапилося». То й пішов подивиться. Коли вийшов, аж жінки нема, тілько коло порога стоїть цебр з поросятами й стоїть велика свиня й їсть ті поросята. А в нього й у кишлі не було поросят, ні свиней. То він мерщенько до сусідів, до бабів, а вони й кажуть, що це не свиня, а жінка, погрішила вона, то Бог її наказав. То як зачали її загонити в хлів, – ой, лишенько, – всеньким кутком сходились та загонили, поки загнали, а потім зводили бабів з усіх сіл, поки знайшли таку бабу, що знала. То та баба попоходила, поки відробила. То дав Господь, що знов жінкою стала.

(Запис зроблений на Чернігівщині у 1927 р.)[6]

ІV.

Ото як женивсь наш родич, то й прохає Параску, дівку сестри – того чоловіка, за світилку. Й так просить, що й мертвий би встав та пішов, бо тож вона найближча, а вона ніяк не хоче та й годі. Баби бачать, що тут щось не гаразд та й підсіли до неї. А вона й призналася, що не йде тому, що їй не можна, бо вона діти поїла. Коли так, то мерщенько підставили молодому другу світилку, яка нібито краще співає, а Парасці сказали, що це такий великий гріх і їй якось треба Господа молити й пораїли, щоб, як діжде літечка святого, пішла б на Антонія в Лисянку до костьола й щоб просила св. Антонія, він же милує од усього й ксьондз Господа благає. Бо то ж Антонія з усього світу люди до Лисянки йдуть, аж із Полтавщини, з Поділля тощо. І всі йдуть пішки; хоч і які пани, то хваїтони їдуть позаді, а пани йдуть пішки. Я теж, поки здоровша була, та кожнісенький рік ходила до Лисянки на Антонія. То було тобунами йдемо до Холодного Яру, а там сідаємо відпочити в холодку і десь набереться так багато людей, що всей Лисянський шлях захарасне людьми. То, Господи, яка тіснота поки доб’єшся до св. Антонія. І так тілько гоком скинь, мира й по шляхах, і по вигонах, а навколо костьола й протовпиться не можна. А як доб’єшся вже в костьол, то як зашне ксьондз казань казать, то он плачуть люди. Слухав би, слухав і до дому б не пішов би: він же так право по нашому каже, аж у рот вкладає.

То отож я кажу, як діждала Параска літа, аж перед самісеньким Антонійом сниться їй Матір Божа, – вона така, наче як молодиця з дитинкою, тілько ж така гарна та чорнява, як намальована. Прийшла до неї та й каже: «Пам’ятай день Антонія, йди й одговійся у Антонія й попроси його, то Господь тебе помилує». А та дитинка манісенька, а косинята біленькі та кучеряві, й так до Параски рученята простягає, аж виривається од теї жінки. Але вона як сказала ці слова, то й не стало її. Параска рано стала казати старим жінкам, а вони й пояснюють, що то Матер Божа до тебе приходила з твоєю дитинкою, бо вона ж захищає покриток. Кажуть же, що як що трапиться з покриткою, то Матер Божа біжить на захист в одному черевичкові. Як не встигне взуть другого, то в одному черевичкові так і біжить. То тож вона до тебе й приходила молдицею й давала тобі навішки. Не знаю, як там Господь милуватиме ту Параску на тім світі. А до Антонія вона ходила й зараз після того вона й заміж вишла в Залевське, бо той ксьондз від цього знав.

(Запис зроблений на Звенигородщині.)[7]

V.

Бог його знає, що вже тим жінкам та дівкам буде на тім світі, тож й страшно й подумать, що тепер робиться. Й попи тепер такі понаставали, нічого не кажуть про страшний суд, а большовики кажуть, що ніякого сташного суду не буде й гріха нема. Тож, колись було, як котра дівка чи молодиця дітей поїсть, то й спокуту дають попи й люди и шкалюють, а тепер… Та що вже й казать, тож тяжкий гріх. Котра жінка дітей поїсть, то на тім світі буде вік вішний їх їсть й не поїсть, а отак в зубах і носитиме. Адже ж одна жінка як замерла, то бачила всі кари, всі муки, то й вона всім оповідала, що її там було. Як замерла вона, то взяв її душу сивий дідок і повів її по раю й усеньке показував й пояснював; тілько це вже було давно, то я позабувала; лишень добре мені в тямку, як вона казала, що бачила дівок, як вони ходили й у зубах дітей своїх носили. А вона й питається дідка того: «Що це воно таке? Навіщо ці дівки в зубах дітей носять?» А він каже: «Ото бачиш, це ті, що як були живі та поїли свої діти, а тепер будуть їх їсти й не переставать і не з’їдять і не наїдяться!»

А потім привів її до скрині то й каже: «Слухай!» Вона слухає, аж там щось сильно пищить, а потім той дідок відчинив скриню то й каже: «Дивись!» А в тій скрині повнісенько діточок манюсеньких, тілько головки видко, так густо. І так всі попростягали до неї рученята та пищать. Вона й знов дідочка запитала, а він каже до неї: «А це ж твої дітки! Пам’ятаєш як ти дитину з’їла, отож як бе ти була не їла ту дитину, то теї дитини було б 12 дітей, а в тих 12-ти ще по 12, то ще й по дванадцять і так тричі по дев’ять раз у кожних 12 по 12. То це вони всі твої. Це ж тобі гріх неспокутуваний, то ж скілько ти дітей згубила з світа». А та жінка й розплакалась. Дід зачинив швиденько скриню, а дітинята – Господи, як рученята простягали до неї, аж мало не вискочать з тієї скрині, та пищать, аж наче вимовляють: «Мамо то бабо». Як замкнув дід скриню, то й повів її й не дав навіть оглянуться, привів її до муру та й пхнув через мур так, що вона й прокинулася. То бачите, то гріх непрохторенний».[8]