Читать книгу Етнологія для народу. Свята, традиціі, звичаі, обряди, прикмети, вірування українців - Ірина Ігнатенко - Страница 7

Готуватися до подружнього життя українська сільська молодь починала залежно від регіону з 14–18 років. В Україні існувала традиція об’єднуватися в парубочі та дівочі громади, які були основним соціальним інститутом тимчасового чи фіктивного споріднення. Щоправда, вони не передбачали подальшого близького спілкування, адже зв’язок через молодіжні громади підтримували тільки до весілля.

Етнографічні матеріали дають більше відомостей про парубочі громади порівняно з дівочими. Останні існували, але виконували менше соціальних функцій, аніж парубочі.

Отже, прийняття до парубочої громади передбачало виконання низки ініціальних процедур. Вони зазвичай зводилися до фізичних випробувань та виставлення могоричу. Після цього сільська громада починала розглядати парубків як членів сім’ї з правом голосу та власної думки щодо різноманітних господарчих питань, вони влаштовували спільні зібрання й ігри, робили складчину для організації спільної вечері, ходили на вечорниці тощо. Цьому питанню приділив значну увагу український етнолог В. Балушок у своїй монографії «Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян».

Побачення. М. Пимоненко

Не жартуй. М. Пимоненко

Дівчата, досягнувши статевої зрілості, також об’єднувалися в тимчасові дівочі громади й скеровували свої зусилля на приготування посагу (скрині). Слід зауважити, що років із п’ятнадцяти дівчата починали опановувати ткацтво, що було обумовлене розмірами кросен (чи ткацького верстата). Лише відповідний зріст та будова тіла дівчини дозволяли їй опанувати процес ткання. Подібна ситуація простежувалася і в залученні дівчат до приготування їжі: висота печі, розміри кухонного начиння, необхідність використання відповідних знарядь вимагали відповідного зросту та фізичної сили.

Прядіння та вишивання для дівчат цієї вікової категорії були обов’язковими, і лише за умови опанування цих ремесел дівчина діставала право відвідувати молодіжні зібрання – вечорниці.

Окремо варто зупинитися на вечорницях (досвітках), які відбувалися восени й узимку, та «вулиці», яка збиралася навесні та влітку, адже вони були невід’ємною складовою дошлюбного спілкування молоді.

Зимовий сезон вечорниць починався на Покрови або Святого Миколая (відповідно 14 жовтня та 19 грудня) і тривав до початку Великого посту.

Для проведення вечорниць зазвичай винаймали хату вдови чи бездітної пари, платили за це грішми або натуральними продуктами. Дівчата приносили із собою роботу: пряли, вишивали, плели. Працю чергували з розвагами – танцями, піснями, іграми, жартами тощо. Однією з найголовніших соціальних функцій вечорниць було створення сприятливих умов для знайомства й вибору шлюбного партнера.

Ідилія. М. Пимоненко

Українська ніч. М. Пимоненко

Слід звернути увагу на те, що на вечорницях практикували спільну ночівлю молоді. Особливо поширена була ця традиція на Поліссі, Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, Слобожанщині, тобто в регіонах, де проведення вечорниць мало найвиразніші й найповніші форми. На Правобережній Україні такого звичаю не зафіксовано.

Важливо зазначити, що звичай спільного спання молоді, а особливо засватаних, був відомий і в багатьох країнах Європи, зокрема в Англії, де мав назву night courtship – «нічне залицяння» або bundling – «злучка», та Франції, де іменувався albergement – «довгий поцілунок» чи «постій».

Мета спільної ночівлі – знайомство та набуття досвіду спілкування з протилежною статтю. Проте, за народною мораллю, спільна ночівля виключала дошлюбний секс, а в разі порушення цієї заборони фактично всю відповідальність покладали на дівчину. Вона зазнавала суспільного осуду, зневаги, фізичного покарання. Окрім того, таку дівчину вважали соціально неповноцінною, «нечистою» й небезпечною для оточення, обмежували в пересуванні, спілкуванні тощо. Народжену нею дитину – байстрюка – утискали в правах порівняно із законно народженими дітьми, глузували з неї. Саме така неприваблива перспектива була дієвим фактором впливу, що утримував дівчат від дошлюбних інтимних стосунків. Окрім того, певним моральним гальмом слугувала народна віра в нещастя, катаклізми, усілякі лиха, які приносить іншим покритка та «нечесна» молода; уявлення про ритуалізований «правильний» перехід з одного соціального стану в інший (у поданому випадку через ритуал весілля); упевненість родини та соціуму в законних нащадках, а також релігійність, набожність українських дівчат.

Важливо підкреслити, що одруження було однією з найголовніших життєвих стратегій як хлопців, так і дівчат, а ворожіння на шлюб та судженого стали невід’ємною складовою народних традицій. Особливо поширеними в Україні були дівочі ворожіння. У такий спосіб дівчата намагалися дізнатися, чи вийдуть вони цього року заміж, який статок, зовнішній вигляд, ім’я матиме майбутній чоловік. На цій традиції необхідно зупинитися докладніше.

Ворожіння завжди відбувалися 7 грудня – на свято великомучениці Катерини, 13 грудня – на свято святого Андрія Первозванного (або Калити, як його називали в народі), 6 січня – на Святий вечір (переддень Різдва), 13 січня – напередодні свята преподобної Меланії (Меланки). Таким чином дівчата намагалися дізнатися, чи вийдуть вони цього року заміж, який статок, зовнішній вигляд, ім’я матиме майбутній чоловік.

Прялка – пристрій для отримання нитки з вовни, льону, конопель тощо

Гребінь – інструмент для чесання льону чи конопель. Одним із головних занять дівчат на вечорницях було прядіння

Щоб дізнатися, чи вийдуть вони цього року заміж, дівчата робили так: вийшовши надвір, брали похапцем оберемок дров і заносили їх до хати, де рахували, чи парне число полін, чи ні. Якщо парне, то це віщувало швидке заміжжя дівчини, якщо ж ні, то вважали, що цього року вона заміж не піде. Таке ворожіння мало варіацію. Кидали на сніг насіння коноплі (на Поліссі – льону), а потім брали його в жменю та вносили до хати. Коли сніг розтавав, лічили насінини: парна кількість вказувала на те, що цього року дівчині судилося бути в парі, непарна – на те, що доведеться чекати наступного року.

Також зрізали гілочку вишні. Якщо до Меланки (14 січня) вона зацвітала, то дівчина мала вийти заміж цього року.

Окрім того, дівчата пекли коржики й клали їх (кожна свій) перед собакою, якого цілий день тримали впроголодь. Чий коржик собака з’їсть першим, та дівчина найшвидше й піде заміж. Якщо пес візьме коржик і десь його занесе, то це віщує, що дівчина, вийшовши заміж, поїде далеко. Поганою прикметою вважали той випадок, коли пес надкушував, але не з’їдав коржика.

На сіновалі. К. Трутовський

Суперники. М. Пимоненко

Також слухали під вікнами розмову сусідів: якщо чулося слово «сядь», то це означало, що цього року дівчина заміж не піде, а якщо «йди», то навпаки.

На Катерини був поширений звичай «закликати долю», або «кликати судженого до каші». Для цього дівчата брали горня з кашею чи борщем, виходили опівночі надвір і гукали: «Доле, доле, іди до мене вечеряти!» або «Іди, іди, суджений, кашу їсти!» Доброю прикметою вважали, якщо в цей час заспіває півень. Інколи хлопці, які сиділи в схованці, почувши голос коханої дівчини, подавали відповідні звуки. До речі, цього дня хлопці особливо суворо постували, щоб «свята Катерина послала гарну дружину».

Портрет Марії Нестеренко. М. Пимоненко

Щоб дізнатися ім’я майбутнього чоловіка, дівчата виходили на вулицю й питали першого стрічного, як його звати. Вважали, що так зватимуть і майбутнього чоловіка. На Святий вечір ліпили вареники, але замість начинки вкладали шматочки паперу, на яких були написані чоловічі імена. З яким ім’ям папірець був у варенику, що спливав першим, таким і мало бути ім’я судженого. Цей вид ворожіння мав й іншу форму: дівчата писали на аркушах паперу чоловічі імена, клали їх на ніч під подушку, а зранку витягали один аркуш навмання.

У різдвяну ніч дівчина могла побачити свого судженого уві сні. Для цього вона підв’язувалася паском, цілий день молилася та намагалася нічого не їсти, а ввечері, лягаючи спати, знімала пасок, клала навхрест під подушку й примовляла:

Ворожили й у такий спосіб: кидали через хату чоботи – куди впаде чобіт носаком, туди дівчина заміж вийде. Знімали взуття з лівої ноги й від столу почергово міряли долівку до порога: чий чобіт першим стане на нього, та першою вийде заміж. Також ішли в курник, ловили півня та курку, зв’язували хвостами, а потім відпускали й дивилися, хто кого перетягне: якщо курка, то головою в сім’ї буде жінка, якщо півень, то чоловік. Клали на стіл різні речі (сокиру, чарку, ножиці, цвяхи, тріски, скло, шкіру), потім із зав’язаними очима почергово підходили до столу, і якої речі вперше торкалася рука, таким ремеслом мав володіти майбутній чоловік. Наприклад, якщо дівчина візьме цвях – чоловік буде теслярем, тріску – теслею, скло – склярем, шкіру – шевцем тощо.

Отже, дівочі ворожіння були різноплановими та спрямованими на те, щоб якомога більше дізнатися про майбутнього чоловіка. Вони не несли ніякої суспільної загрози, а, навпаки, мали на меті планування та вибір шлюбного партнера, тому ці магічні практики були легальними та стали невід’ємною складовою традицій українців.

Окремо варто розглянути любовну магію, до якої могли вдаватися як хлопці, так і дівчата.

Свати. М. Пимоненко

Додому. М. Пимоненко

По воду. М. Пимоненко

Любовна магія, що мала на меті причарувати / приворожити, могла бути спрямована як на певну статеву групу («щоб хлопці сватали / щоб дівчата любили»), так і на конкретну особу (найчастіше у разі нерозділеного кохання).

Потрібно підкреслити, що в магії, зокрема й любовній, важливу роль відігравали «особливі слова» – замовляння. Аналізуючи групу східнослов’янських замовлянь, дослідники помітити, що пристрасть, яку насилають на бажану особу, загалом виступає як надлюдська сила, що несе зло, бо бажаний об’єкт має перестати цікавитись усім, що його оточує, не їсти, не спати, перебувати в пекельних душевних муках та стражданнях доти, доки не буде разом з особою, яка «замовила» такі почуття.

Проте важливо підкреслити, що порівняно з російськими та білоруськими українські любовні замовляння малочисельні, невеликі за обсягом та складаються з однотипних формул. Окрім того, вони не є такими агресивними, як російські. Наведемо приклад:

Найбільш агресивне любовне замовляння з українських теренів, яке мені вдалося віднайти, таке:

Коровай – головний обрядовий весільний хліб

Колесо (старе, роз’їжджене) – один із символів «нечесності» нареченої

Цей факт може стати ще одним підтвердженням того, що основний фонд національної магічної практики та замовлянь має захисний характер, що може свідчити про природжену оборонну, а не атакувальну магічну традицію українців, на відміну від росіян.

Вагому роль у любовній магії відігравали рослини. З метою причарувати бажану особу найчастіше використовували любисток (LevisticumofficinaleKoch). Для цього дівчата варили його у воді або молоці й поїли таким відваром хлопців.

До речі, одним із найдієвіших – щоправда, і гріховним – засобом у народі вважали додавання до їжі чи напою чоловіка менструальної крові жінки.

До любовної магії могли вдаватися й хлопці з досягненням аналогічного результату, що й дівчата: привернути увагу та викликати любов бажаної особи.

Варто зауважити, що любовна магія не тільки була покликана привернути увагу бажаної особи, а й мала «зворотній бік»: шкідництво з метою помсти. Приміром, коли парубок сватав дівчину декілька разів, а вона не хотіла за нього йти, тоді він викрадав у неї трохи волосся й підкладав його в труну. Через це дівчина могла залишитися неодруженою або, як казали: «То і до смерти дівкою буде, і посивіє, аби яка й богацька». Жіноча сторона так само могла помститися й вдарити по найболючішому місцю чоловіка – потенції – і зробити «остуду».

Отже, якщо любовна магія не була соціально руйнівною або шкідливою, ставлення до неї було позитивним. Щоправда, існувало й тверде переконання, що від любові з примусу щастя не буде. Слід зазначити, що любовну магію практикували представники обох статей одночасно.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що життєвий період парубоцтва й дівоцтва був важливим з огляду на необхідність підготовки до сімейного життя та засвоєння статусних ролей одружених чоловіків та жінок як найбільш повноправної групи в українській традиційній культурі.

У похід. М. Пимоненко

До джерел

І.

Спати лягають уже тоді, як добре насміються та нателесуються хлопці з дівчатами. Лягають звичайне на соломі, а солому приносять дівчата на досвітки по черзі і по більше всього кулі з житньої соломи. Як тілько прийде пора спать, то хлопці звичайно кажуть: «Пора вже, дівчата, спать». То дівчата, бува, шо й одмовляються, мовляв, ще «рано». Так де там тобі. Тоді дівчата зараз беруть кулі і розстелюють по долівці від самого стола і аж до порога. Розіславши гарненько, застелюють ряднами, а в голови кладуть свою одежу, бо подушок з дому не беруть. Приготовивши це все, вони потихеньку по куточках вечеряють, шоб і хлопці не бачили, а то скажуть, шо по багато їдять, готовляться лягати спати.... Лямпу звичайно приймають з її місця на піч, і як лягають уже, то дівчата або досвітчана мати тушить лямпу, а хлопці, котрий ще з вечора запитав собі дівку, як з нею увесь вечір жартував, чи за гребнем, як вона пряла, а чи де в другому місці: «Чи не можна там з тобою переночувати?» – а вона, як на те, возьми тай згодилася на запит того хлопця. Тоді парубок, побачивши, де вона лягла, і як саме вже лямпу потушать, то й собі бебевх якраз туди до неї під рядно. То вже вони там телесуються і шушукаються у парочці, присунувшись близенько одно до одного під тим рядном».[21]

ІІ.

Коли дівка «приходить на свій час», а ніхто її не сватає, іде до опириці за порадою. Опириця виходить вечором «на двір» і «дивиться по звіздах, як писано тій дівиці». Побувши якісь час на дворі, входить опісля до хати і каже: «Є близько (жених) доброї фамелії, збирається іти тебе сватати, але – ше якась (друга дівка) колотит». По сім дає дівиці зілля, води – радить умиватися і чекати. Трапляється однак, що опириця глянувши на звізди, побачить, що сужений інтересованої дівки вже перше вженився («присилували, хтось так зробив») і здоровий газдує собі з іншою. Тоді жадає дівка, шоб опириця жінку, з котрою живе її сужений «спрахтила». Опириця бере голку, виходить вечером на двір і звернувши її (голку) проти зірки (котра є тої жінки звінчаної з судженим), каже: «Не зірницю колю сею голою, але молодицю N. N. у серце». І коли потрапила у серце, то молодиця гине на поклик. Дівка, вернувшись від опириці, робить те, що радила вона, а повдовівший присилає до неї сватів і вони вінчаються».[22]

ІІІ.

Притули – це гра така парубоча та дівоча. Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами і дужче б шо робили та й те друге, бояться слави і бояться, шоб не «пробить», цебто, шоб та перегородка (пліва дівственна) не знищена… більш нічого і не роблять, а тіко граються, усе він здержується, шоб не пробить-таки, а тіко трошки так собі вмочить у неї і плоть як сходить з його, не впускать у неї…[23]

IV.

Притула різних сортів є. Одна з боку; отой ноги здави, а то є, шо одну ногу підніме трохи, шоб там якось способніш йому там було трохи. Друга притула є зверху, тіко ноги у купі здавлені. А то є одну ногу його опускає між свої ноги, тож годить йому. А то є обидві ноги пускає у середину, тіко не допускає, щоб він робив діло настоящо, а так тіко на половинку члена або й менче, тіко це сама страшніша…[24]

V.

Про любовні чари гуцульська дівчина думає так само, як і її родичка з передгір’я. Так вона, наприклад, розшукує ялицю й бук, гілки яких переплетені між собою; прагнучі любові збирає з їх листя, варить його і дає своєму вибраному випити той відвар. Коли він п’є, дівчина думає або стиха бурмоче: «Так, як ці два дерева чужі собі, а проте з’єднуються, так само хай би це й між нами сталося».[25]