Читать книгу Етнологія для народу. Свята, традиціі, звичаі, обряди, прикмети, вірування українців - Ірина Ігнатенко - Страница 8

Традиційний український весільний обряд умовно можна поділити на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний, кожен із яких, своєю чергою, складається з певного циклу обрядодій.

Варто підкреслити, що існували обмеження та заборони на вступ у шлюб. Зокрема, під час укладання шлюбів між селянами в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. однією з основних умов залишалася відсутність між нареченими кровних та духовних зв’язків. Існувала заборона на шлюбні стосунки між кровними родичами, унеможливлювало шлюб хрещена спорідненість, кумівство, шлюб між побратимами й посестрами, прийомними дітьми, опікуном та вихованкою. Вікові обмеження полягали в дотриманні правила черговості одруження дітей, в основному дівчат.

У ХІХ – на початку ХХ ст. в українському селі існувало дві основні форми укладання шлюбу:

1. За домовленістю між батьками.

2. За домовленістю між молодятами.

Перша форма була нормою, друга – винятком.

До скасування кріпосництва в умовах так званого «панського» права існувала й третя форма укладання шлюбу – за рішенням землевласника.

Передвесільна обрядовість вкладалася в таку схему: розвідини (запити) – сватання – оглядини – заручини.

Значення передвесільної обрядовості полягало в домовленості двох родин щодо шлюбу, у прилюдній згоді наречених на одруження й вирішенні низки економічних, господарських питань утворення нової сім’ї.

Свати. М. Пимоненко

Старости. Т. Шевченко

Передвесільна обрядовість починалася із зустрічі (розвідки, запити, виводки) батьків наречених за участі спеціальних посередників (старости, боярин, сваха).

Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. участь хлопця у сватанні здебільшого не передбачалася. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. уже зафіксована традиція офіційного сватання хлопця до дівчини.

Сватанням у народі називали юридично-обрядову дію, яка полягала в укладанні шлюбної та весільної угоди між батьками молодят (молодятами) або їхніми представниками (сватами, старостами). Сватанню могла передувати ще одна зустріч, на якій свати від молодого з’ясовували наміри батьків молодої щодо можливості шлюбу й уникнення несподіваних ситуацій під час сватання. Якщо батьки молодої давали згоду на «засилання сватів», тоді вже розпочиналося сватання.

Словесні формули засватування дівчини побудовані на алегоріях (мисливці, що натрапили на слід куниці, купці, що дізналися про товар).

Плетіння гілочки

Гілочка

Весільне дерево

Атрибутами сватання, а також символічними знаками згоди були піднесення хустки, пов’язування рушниками, обмін хлібом, розламування хліба, частування сватів. Натомість знаками відмови – піднесення гарбуза, повернення хліба, відмова дівчини подати сватам чарку або прийняти чарку з їхніх рук.

Під час оглядин батьки та родичі нареченої приходили в дім парубка, щоб ознайомитись із його матеріальним становищем, побутовими умовами, господарством. Після цього відбувалися заручини – заключний етап сватання, значення якого полягало в обрядовому закріпленні остаточної згоди на шлюб і публічному її оголошенні. Договір між родинами закріплювався в такий спосіб: сват чи батько нареченого били з батьком нареченої по руках. Символом заручення молодих було з’єднання їхніх рук.

Молодь у той самий вечір влаштовувала гуляння, яке називалося «вареники».

Молодята давали одне одному «слово», присягали. Це перший рівень шлюбно-весільних стосунків. Якщо «слово» було порушене й шлюбна угода розірвана, юридичних наслідків сторона, що порушила слово, не несла, могли бути лише моральні санкції.

На розвідинах або під час самого сватання батьки переходили до розгляду таких моментів: умови, на які йде молода, або що батько дає за сином, придане молодої. На цьому ж етапі укладали угоду про весілля: термін, витрати, подарунки родичам тощо. Якщо весільну угоду розривали, то той, з чиєї вини це відбулося, компенсував матеріальні й моральні збитки.

Шлюби найчастіше укладали восени, значна кількість весіллів відбувалася в січні-лютому.

Для українців були характерні ранні шлюби. Дівчат віддавали заміж у 15–18 років, хлопців женили у 18–20 років.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на українських землях основною формою родини була мала сім’я. Вона складалася з батьків, одруженого сина та неодружених дітей. Кількісний склад досягав 5–6 осіб, іноді – 10–12. Існували й перехідні форми сім’ї, коли декілька одружених синів жили разом із батьками, поступово відділяючись житлом та землею. Згадаймо й про давні форми шлюбу. До них належали умикання за взаємною домовленістю хлопця та дівчини проти волі батьків останньої або за їх таємного дозволу (щоб уникнути весільних витрат) чи самочинний перехід дівчини до нареченого. Цікаво зазначити, що насильницьке умикання нареченої було відоме в українців до XVIII ст. Ще один давній спосіб укладання шлюбу – купівля нареченої чи обмін між родами (найперша згадка належить до Х ст.). Про купівлю дружин у слов’ян за плату (віно) дізнаємося з «Повісті минулих літ».

Дещо пізніше цей звичай траплявся в слов’ян у зонах культурного контакту із сусідніми тюркськими та угро-фінськими народами, яким був відомий калим.

Проте форма купівлі-продажу зберігається у весільному обряді всіх слов’ян: в обряді обдаровувати стороною нареченого сторону нареченої, у ритуалі викупу нареченої, у фольклорному мотиві купівлі та обміну («у вас товар, у нас купець»).

Викуп гільця, с. Чалбурда, Херсонщина. Фото І. Кисіля

Переходячи до розгляду власне весілля, зазначимо, що воно ділилося на передшлюбні дійства (випікання короваю, виплітання вінка (барвінковий обряд), створення весільної свічки, запрошення на весілля, дівич-вечір (прикрашання гільця, розплітання коси молодої, обмін подарунками між молодими, посад молодих, частування дружок, бояр, гостей); шлюб, посад і пов’язування намітки, переїзд нареченої в дім чоловіка.

Весільний обряд тривав тиждень, у більшості регіонів весілля починали в п’ятницю. Головні дії весілля, зокрема й другий посад молодих, відбувалися в домі нареченої. Посад молодих – обрядове єднання наречених за столом під час виконання таких важливих дій, як розділення короваю й пов’язування нареченої хусткою.

Дошлюбні обряди символізують поривання нареченої з минулим: вона прощалася з домівкою, оплакувала своє дівування (як вважали, чим голосніше наречена плакала, тим щасливіше складеться її доля в шлюбі). З другого боку, починався новий етап її переходу. Зміна соціального становища нареченої символізувала смерть у попередньому статусі та народження в новому. Процес обрядового переходу для нареченої був більш актуальним, ніж для нареченого, оскільки саме вона переходила в нову сім’ю.

Слід зауважити, що на весіллі основним видом родинно-обрядової спорідненості вважали весільні чини, зокрема весільного батька й весільної матері, які на сирітських весіллях грали неабияку роль, бо за народним звичаєм шлюб зазвичай набував чинності за наявності батьківського благословення.

Червоний прапор як символ цноти, с. Антонівка, Херсонщина. Фото І. Кисіля

Потрібно акцентувати увагу на тому, що в деяких регіонах одним із кульмінаційних моментів весільного обряду була комора – перевірка нареченої на цноту. Щоправда, цей обряд не характерний для всіх регіонів України: у деяких він був однією з найважливіших складових весілля (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Полісся), в інших – проводився спорадично (Слобожанщина, південно-східні райони, Центр), і майже не був відомий на Поділлі й Півдні України, у західних районах і Карпатах). Слід підкреслити, що цей обряд відбувався в регіонах, де практикували спільну ночівлю молоді на вечорницях.

Назва обряду пішла від назви споруди для зберігання зерна та інших продуктів, речей і господарського реманенту. Під час весілля в коморі стелили шлюбну постіль. Тут за народним звичаєм мала відбутися перша статева близькість молодих.

Слід сказати, що звичай облаштовувати нареченим постіль у коморі був невипадковим і мав символічний характер. Наречений і наречена перебували в перехідному стані: вони вже не були хлопцем і дівчиною, але ще не стали чоловіком і жінкою. Так само комора перебувала в «перехідному» становищі: вона розташовувалася в межах освоєної території, де була худоба, харчові припаси тощо, але водночас не була хатою.

Під час цього обряду молодята проходили випробування: дівчина мала продемонструвати присутнім (власне, усій сільській громаді) доказ своєї цноти, а наречений – спроможність «добути калину». Існують навіть свідчення, що допускали заміну нареченого (у разі його статевої неспроможності) на дружка, що засвідчує, по-перше, виняткове значення факту успішної ритуальної дефлорації, а по-друге, другорядність способу, у який вона була здійснена.

Ступа й товкач символізували статеві органи й злягання, тому «нечесній» нареченій давали ці предмети, аби підкреслити, що вона вже «товчена»

Хомут або ярмо серед іншого вдягали на шию родичам «нечесної» нареченої, зокрема батькам, щоб принизити їх

Пікна діжа – дерев’яна посудина, у якій готували тісто на хліб. На Поліссі діжу як сакральний предмет ставили перед молодою. Цнотлива наречена мала стати на неї, нецнотлива – відмовитися

Ритуальна дефлорація була обов’язковою для нареченої, адже це «правильно» переводило дівчину в статево-вікову групу жінок. Окрім того, дівочу цноту пов’язували з добробутом і багатством, яке «чесна» наречена нібито забезпечувала родині молодого. Порушення «правильного» переходу, за народними уявленнями, могло принести негаразди та біди не лише дівчині та родині, а й усій громаді. З огляду на це громада прискіпливо контролювала виконання встановлених правил і в разі їх порушення намагалася покарати дівчину з метою уникнення ймовірних нещасть.

Завершальна частина весілля відзначається послідовністю антиповедінкових карнавальних забав з еротичними піснями та іграми у формі почергового відвідання хат учасників весілля («перезва»), вшановування («одруження») батьків та гостювання в батьків молодої («пироги», «гості»).

Отже, весільне дійство відбувалося в такій послідовності: попити – сватання – змовини – приїзд свах (очікування перед входом) – з’єднання свічок (на порозі) – посад – завивання – комора – розділення короваю – перезва – «одруження» батьків – пироги – і супроводжувалося низкою застережень і заборон.

До джерел

І.

На весіллі ніхто не пожаліється: коли нема чого їсти, бо хто йде на весілля – бере свій хліб, – у неділю, і понеділок, і у вівторок, – бере він з дому хліб, бере і його жінка; а в хазяїна, де гуляють, хоч би було страви повні столи, то усім байдуже – ніхто до неї дуже не кидається, аби була водка, бо коли нема водки, то кажуть: «І яке там весілля було, і не нагулялись!..»

На весіллі самий бідний чоловік бере не менше як чотири відра, а коли хоч трохи заможніший, то й десять відер. Обносять водкою – перша пляшка – весільний батько, а зараз же за ним, з другою пляшкою – весільна мате…[26]

ІІ.

Коли постіль готова, вечеря й частування скінчено, дружко каже: «Доволі ми пили й гуляли і добрі мислі мали, може хто й спати хоче? «Старосто, пане старосто!» – «Жалуйтесь». – «Благословіть молодих дітей спать вести!» – «Боже, благослови!» (тричі по тричі). Дружко подає молодій кінець хустки, виводить її з молодим на середину хати, батьки сідають на ослін і благословляють молодих хлібом-сіллю та образом, кажучи: «Йдіть, діти, спочивать; як сей хліб святий і величний, шоб і ви чесні були». Молоді кланяються тричі батькам у ноги, потому по тричі в пояс на три сторони: до стола і до покуття, на право і на ліво; до порога кланяться не треба. Молода бере у батька свій образ, молодий у матері свої паляниці і сіль, свашка бере з покуття шаблю, дружко за хустку в руці молодої веде молодих в комору».[27]

ІІІ.

За вечерею молодий питається молодої: «Як наше діло?» На се вона повинна сказати йому правду: чи йти в комору їм, чи повинна признатися. Коли вона признається, то все кінчається гарно, коли ж збреше, то її нагайка не помилує, бо своєю брехнею вона накличе на худобі, на товар гнів божий, і у неї, як у брехливої хазяйки, мусить що-небудь згинути: корова, кінь і т. п.…[28]