Читать книгу Етнологія для народу. Свята, традиціі, звичаі, обряди, прикмети, вірування українців - Ірина Ігнатенко - Страница 5

В українців існував цілий комплекс заборон, приписів та рекомендацій як для вагітних жінок, так і для їхнього оточення. Зокрема, вагітній слід було якнайдовше приховувати свій стан від інших, у такий спосіб уникаючи «лихого» ока та «уроку». Зі страхом зурочення пов’язували й обмеження участі вагітної в суспільних заходах: відвідуванні похорон, весіллів, хрестин, тобто там, де передбачали велике скупчення людей. Для вагітної існували й так звані побутово-господарчі обмеження: не переступати через мотузку (інакше дитина обмотається пуповиною навколо шиї), не штовхати домашніх тварин, особливо собак та кішок; не дивитися в дзеркало; не працювати в середу та святкові дні (особливо не прясти й не шити). Окремі заборони були пов’язані з діями та реакціями тіла: не дивитися на пожежу, покійника, падаль, не красти, не плювати на вогонь тощо. Окрім того, не піднімати важкого, не вживати спиртних напоїв, не виконувати певну хатню роботу, зокрема в п’ятницю та на свята не прясти й не шити тощо.

Окрім того, ставлення оточення до вагітної жінки мало бути ввічливим, їй намагалися ні в чому не відмовляти, не давати важкої роботи, особливо якщо це була перша вагітність, тощо.

Загалом усі ці та інші подібні обмеження були спрямовані на сприяння нормальному триванню вагітності, забезпеченню благополучних пологів та народженню здорової й красивої дитини без фізичних вад.

Слід зауважити, що вагітність – особливий стан жіночого тіла, зміна звичної фігури, насамперед живота, адже матка, у який розвивається плід, збільшується й розтягує живіт. Саме тому вагітну жінку називали «черевата», «груба», а також «та, що зайшла на дитя», «та, яка на поступки хворіє» тощо.

Варто підкреслити, що за тим, як минає вагітність, якої форми набуває живіт, яка пігментація шкіри, як почувається вагітна жінка, намагалися визначити, хто народиться – хлопчик чи дівчинка. З матеріалів М. Грушевського дізнаємося, що «…хлопець дуже кидається по цілім животі, аж страшно, та нечасто, а дівчина кидається частіше і в однім місці <…> можна і по обличчю дізнатись: як дівчина буде, то на лиці у матері таке ряботиння, як жаби порозпиналися, а як хлопець, то на виду нема нічого, лише синє під очима».[9]

Коли в жінки наближався час пологів і починалися «перейми», чоловік або хтось із найближчих родичів ішов за «бабою-повитухою» – народною акушеркою. Не годилося, аби дитину приймала жінка, що має родинні стосунки з породіллею, особливо мати чи свекруха. Вважали, що породілля довго народжуватиме й буде мучитися під час пологів.

Бабу-повитуху намагалися кликати так, щоб ніхто із сусідів не бачив. Це пов’язано з переконанням, що чим менше людей знає про пологи, тим легше вони минуть. Відмову повитухи йти приймати пологи вважали страшним гріхом, хоча «для годиться» баба відмовлялася, щоб були легкі пологи.

Ідучи до породіллі, повитуха брала із собою певні ритуальні предмети. Зокрема, на Чернігівському Поліссі вона обов’язково несла із собою хліб, сіль, зілля, освячений ніж, прядиво, полотно на пелюшки, хустинку. Вважали, що ці предмети будуть запорукою легких пологів. Окрім того, баба несла ще й їжу для породіллі, що було найбільш поширено на Житомирському й Волинському Поліссі.

Починала баба з молитви, поклонів, а потім переходила до прийняття пологів. На першому етапі її функції полягали в спостереженні за породіллею, внутрішньому обстеженні родових шляхів. Повитуха погладжувала, розтирала, стискала черево, щоб спричинити скорочення матки й полегшити дитині шлях. Часто баба радила породіллі, у якій саме позі тій краще народжувати.

Загалом відомі три основні пози, у яких народжувала жінка: лежачи, сидячи, стоячи. За першого варіанта породілля лежить на полу чи печі, за другого – сидить на колінах у чоловіка, повернувшись до нього спиною, за третього – стоїть, спираючись на піч чи вила, інколи тримається за рушник чи мотузки, прикріплені до стелі.

Роль батька в основному була пасивною. Дочекавшись повитухи, він ішов із приміщення, де народжувала жінка, адже досить часто його присутність була небажаною.

Щоправда, у найбільш архаїчних регіонах України – Поліссі та Карпатах – етнографи зафіксували відомості про обряд «кувада» – чоловічі «пологи». Окрім присутності та практичної допомоги, чоловік під час пологів жінки міг: а) реально відчувати пологові страждання; б) імітувати такий біль.

Приміром, на Поліссі переказують, що колись за допомогою магічних дій досвідчені люди робили так, що на чоловіка переходили всі родові болі породіллі й страждав саме він, тоді як жінка народжувала лише фізіологічно, без усякого болю. Могли чоловіки й просто імітувати біль та страждання під час пологів жінки.

Загалом символічних/магічних дій під час пологів було вдосталь. Приміром, під час переймів породілля розплітала коси, розв’язувала всі вузли, підіймала всілякі предмети. Вірили, що в такий спосіб символічно полегшать прохід плода, відкриють йому дорогу з «того» світу.

Слід підкреслити, що під час пологів, окрім мануальних дій, великого значення надавали й лікуванню словом. Так, повитуха «шептала» на воду, попередньо перехрестивши її, а потім давала цю воду породіллі, щоб та ковтнула тричі, змочувала їй груди, живіт і лице, а решту виливала на порозі, який символізував межу між двома світами. Шептала повитуха, приміром, таке:

Окрім магічних дій, повитуха використовувала й знання з народної медицини: давала пити настій із квітів жита, коріння лепехи, листя кропиви, пирію тощо; парила породіллю на гречаній соломі на печі, змушувала дути в пляшку, поїла братками (фіалкою триколірною); обкладала породіллю мотками пряжі з конопель та льону, вимоченими в теплій воді, обкурювала травами, зібраними на Івана Купала. Сакральні предмети – ікони, громична свічка, великодня просфора, свята вода, посвячений на Великдень мак – теж відігравали під час пологів велике значення. Зокрема, на живіт породіллі клали пояс, узятий у священика, чи рушник, посвячений разом із яйцями та м’ясом на Великдень.

Посвячений на Великдень мак відігравав під час пологів велике значення

Громнична свічка – важливий сакральний предмет, який використовували під час пологів

Якщо пологи були важкими, то це пояснювали «карою Божою» за гріхи або недотриманням жінкою заборон, які накладали на неї під час вагітності. У таких випадках годилося просити вибачення одне в одного: насамперед просила вибачення баба, потім чоловік із жінкою одне в одного, у деяких випадках і в сусідів. Якщо ж нічого не допомагало, то йшли до священика, якого просили відкрити в церкві царські ворота та дзвонити в дзвони, що символізувало відкриття космосу, з яким буцімто відкриється й жіноче лоно. До того ж у народі вірили, що саме через церкву йде найкоротший шлях із неба, звідки мало прийти дитя.

Загалом слід зазначити, що народна акушерська практика обов’язково спиралася на народно-християнські світоглядні уявлення. Перед пологами повитухи просили благословення у священика, замовляли в нього молебень чи акафіст Діві Марії, яку вважали покровителькою вагітних. Науковці пояснюють це тим, що вся українська таємна обрядовість пов’язана з жіночою статтю: виконавицями лікувального обряду майже завжди були жінки; більшість хвороб мають «жіночу стать». Тому й вважали за необхідне молитися покровительці жіночої статі.

Після пологів відбувалися зливки – обов’язковий обряд омивання рук породіллі й баби, без чого остання не мала права йти приймати пологи в наступної породіллі. Відбувалося це так: уранці баба йшла по воду до колодязя, де спочатку прикликала на поміч святих, а потім зверталася з молитвою до води «Оліяни» та землі «Тетяни», набирала воду і, принісши її до хати, обмивала руки собі й породіллі.

Отже, наведені матеріали дають підстави пересвідчитися в тому, що народна культура, зокрема народна медицина, виробила низку правил та пересторог, спрямованих на нормальний перебіг вагітності, безболісні пологи й народження здорової дитини. Слід наголосити й на важливій ролі баби-повитухи, яка у сфері народної акушерської практики була незамінною, використовуючи як раціональні, так й ірраціональні знання з народної медицини. До того ж вона певною мірою була сакральною особою, виступаючи посередником, провідником між «тим» і «цим» світом. Саме вона була першою, хто «приймав» дитину в «цей» світ, виступаючи її проводирем. Окрім того, баба-повитуха під час пологів виконувала не лише акушерські функції, а й ритуальні, що певною мірою ставило її в один ряд із тими, хто «знав».

До джерел

І.

Баба «при надії» повинна знати увесь кодекс правил поведінки, котрий не стільки тичеться до її власного здоров’я, скільки майбутньої дитини та людей, з якими має діло, сільського етикету тощо. На своє ж здоров’я, гігієну свого часу не звертається жодної уваги. Досить байдуже відносяться до найелементарніших вимог акушерства. Баба повинна знати, що її не мона іти за куму, не мона брати нічого в хвартух, бо на дитині буде осипка, немона переступати собаку або кота, змивати стол або лаву, виливати чого-небудь через вікно, бо дитина буде вонітувати (і т. д., що не можна робити. – І.І.). Не всяка покличе бабу бранку зоздалегідь, а лише як починаеться акт родин. Баба – це людина теж несвідома в акушерських справах, але вона знає замовити, та все, що полагається в той час. Дещо вона мо допомогти своєю порадою. Бранки, звичайно старі баби, що вже дітей часі не можуть мати. До неї відносяться з повагою. Бранки називають бабунею; вона стає ніби крестною. Батьки її внуків повинні нести бранці вечеру, а на Великдень – калачі. Бранка дістає диктаторські права; її родилля повинна слухати, щоб вона не сказала. Буває так, що дитина довго не може народитися, до бранка дає роділлі пляшку й каже її що є сили дмухати; як це не допомогає, то потрасає: ставить стола посередині хати й обводить роділлю три рази, переводить три рази без хати, дає свячену воду. Як появиться на світ дитина, то бранка бере звичайного ножа, часом навіть не обтертого як слід і одрізує пупа. Вона пильнує лиш, до чого б обрізати. Одрізують до кружілки, голки, шоб пряла та шила добре, до книжки, шоб учоний був, але це рідко. А зав’язують матірчатим прадівцем; плоскінним не мона, бо плоду не буде. Як вродиться неживе, то обкладають румнянком. Перед цим бранка повинна замовити: «Врано-князю, я тебе замувляю і заклинаю. Стань субі на місточку і на своєму крісличку. Я сукіру маю і я тебе заклинаю». Бере сокиру і христить роділлю гостьрійом, за пазуху затинає голку, а в колиску кладе свячену воду, зілля й ножа. Ніж або взагалі всяка сталь вважається помічником від нечистої сили…

Бранка лишається коло роділлі день, а часом і більше, щоб помогти в роботі хатній, обійти слабу. Але часом слаба не потребує жодної помочі; через кілька годин вона сама злазить з постелі і порається. Бували випадки, що дитину мали в полі і приносили в хвартушку. Бранці дають кілька аршин полотна, муки або так чого. Плата невеличка, але бувають випадки, коли бранка вимагає і вівцю.[11]

ІІ.

Коли одходить бранка, то цей день називається зливками. Це буває часом навіть на другий день, як коли. Рано того дня бранка бере кварту з водою, сипле туда порошка житай цю воду зливає на руки роділлі, примовляючи:

Роділля дає бранці чарку (один килішок), булку хліба, 2 аршини полотна і 20 коп.[12]

ІІІ.

…повивальная бабка призывается не всегда, а большею частию только при замедлении родов, которые она старается облегчить рядом мер, как медицинского, так и обрядового характера. К мерам народного акушерства принадлежат: легкое нажимание живота роженицы с боков сверху вниз, к котрому присоединяется и молитва Пресв. Богородицы; хождение роженицы по избе (через разостланые по ней штаны хозяина), по сенях, коморе, по току, через дорогу, изредка теплые ванны приписывалися новыми бабами в последнее время. Наконец сюда принадлежит и встряхивание роженицы мужем, который обнимает ее сзади под груди для этой цели. К мерам иного рода относяться: омовение иконы освященной водорй и поение ею роженицы, отпирание окон и дверей в избе, открытие скрыни и развязвание мешков. Известен случай открытия и цырских врат…[13]