Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 11

Були дідо й баба. Мав дідо свою дочку і баба свою. Дідова дочка була робітна, а бабина лінива. Та й усе баба їла діда та й їла за його дочку. Казала, щоб дідо її вивіз у ліс. Дідо впріг коня в сани, бо то було зимою, і каже:

– Поїдемо, дочко, в ліс.

І їхали вони полем, далі заїхали до лісу і їдуть лісом. Їдуть, дивляться, стоїть хата. Дідо каже:

– Зайдемо до тої хати і будемо тут ночувати.

Зайшли до тої хати, в хаті холодно. Дідо каже:

– Я йду принесу дров, а ти тут, дочко, сиди.

Вона ждала, ждала, батька нема. І тут об'явився дідок маленький та й каже:

– Дочечко, наклади вогонь, нагрій води, помий мені бороду, обчеши мені голову, звари мені каші.

Дівчинка пішла надвір, внесла дров, наклала вогонь, нагріла води, вмила дідові голову, бороду, геть діда цілого помила. І тоді зварила йому каші. Дідо поїв, і вона сама поїла. І каже дідо:

– Аби ти знала, дочечко, прийдуть зараз розбійники і будуть тебе брати танцювати. Ти би казала, що ти не маєш черевиків, що не маєш файної сукенки – всього тобі треба, щоб до танцю вбратися. Але аби не все казала за раз, а по одному.

І дідок пішов, а вони прийшли й постукали у вікно, заграли під вікном і кажуть:

– Вийди до нас танцювати.

А вона:

– Я, – каже, – не маю сукенки, я не маю в що вбратися.

Вони пішли й принесли їй сукенку.

– Вийди до нас танцювати.

– Я не маю черевиків, – каже вона.

Вони пішли й принесли їй черевики.

– Вийди до нас танцювати.

А вона каже, що не має файної хустки. І так вона все по одному називала, а вони по одному носили. А то вже четверта година настала, і вони розійшлися, і дівчина зосталася.

На другий вечір прийшов дідок і каже їй:

– Вони знов прийдуть. І ти будеш казати, що хочеш бричку, коні, фурмана. І щоби бричка була золота, і на конях упряж золота.

І коли ті прийшли другий вечір, вона їм так казала, як сказав їй дідок. Коли вони стали під вікном, заграли і закликали її до танцю. Вона каже:

– Мені треба брички золотої.

І вони їй притягнули бричку, а вона далі казала їм усе по одному. Постарали вони їй все, що хотіла, а вона каже:

– Мені треба фурмана, щоби я сама не їхала, а з фурманом.

Вони пішли, привели фурмана, і вже четверта година була. І їм уже було невільно там бути, і вони пішли геть.

Вона сіла на ту золоту бричку і їде з тим усім добром лісом додому. З фурманом їде. Приїхали, і дідо так втішився, пустився до свої дочки, та й став її обіймати й цілувати. Розпрягли коні, занесли до хати добро.

А бабі то якось неприємно, що не її дочка привезла добро, а дідова. І так баба чепурить свою дочку. Та й каже баба:

– Знаєш що, діду? Вези й мою дочку.

Ну то він узяв та й повіз її дочку, привіз її в ліс до тої хати та й каже:

– Ти тут сиди, а я йду по дрова.

Та й дочка сидить та й сидить – діда нема. Об'явився той дідок та й каже:

– Донечко, наклади вогню, нагрій води, помий мене файно і звари мені каші. І сама поїж.

А вона каже:

– О-о-о! Я зроду їсти не варила. І я би когось даром мила, чесала? О ні!

І він їй нічого вже не казав. Хіба сказав:

– Зараз тут прийдуть музиканти під вікно. І будуть тебе кликати танцювати. Роби, як хочеш. Можеш у них випрошувати одежі. А не хочеш, то не танцюй.

Як розбійники прийшли під вікно й заграли, вона розтворила вікно, і вони зачали брати її танцювати. Та пару раз викрутили нею, а тоді взяли її і стратили. Бо вона того заслужила.

Баба жде свою дочку, жде й плаче. Та вже й дідові стало недобре, що бабиної дочки нема. Та й дідо пішов її глядати. Приходить на то саме місце, а її нема.