Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 3

Найнявся один парубок до багача пасти вівці та худобу, а той питається першого дня: що захочеш за службу в мене? Каже парубок:

– Нічого не захочу. Гроші, маєтки – то невічне. Буду робити у вас рік за їду й одежу, лише аби ви, паночку, відслужили потім мені один день – більше не хочу.

– Най буде, – пан на те.

Гадає: «Коби хлопець рік поробив, а там уже якось буде. Може, й забуде про все». І радіє, що знайшов собі наймита за дурнякову плату. Заповідає йому і вівці, і худобу пасти. І чистити їх та мити щотижня. Парубок робітний був, до всього звиклий, тому й не перечився ніколи, робив усе, що пан забагав. Так ішли дні за днями. Як лишився день до кінця служби, приходить він до пана й каже:

– Ви не забули, яка була наша умова: я служу у вас рік за їду й одежу, а потім ви мені день?

– Ні, не забув, – каже пан.

– То дивіться мені. Я свою службу закінчую, готуйтеся до неї ви.

– А що треба робити?

– Підіть до кухарок, – розказує хлопець, – і замовте на завтра, аби спекли великий, з півкорця муки, хліб.

– Добре, – мовить пан, – гони вівці й худобу в поле, хай попасуть трохи, а хліб до рання буде.

Скликав кухарок, сказав їм, що і як робити. Другого дня хліб з півкорця муки вже був на столі.

– Тепер, – каже наймит панові, – запрягайте коні, кладіть на віз цей хліб, рискаль[1] і їдьмо: будете мені відслужувати.

Вигнав пан із стайні пару коней, склав на віз усе те, що йому наймит заповів, їдуть. Як минали село і доїхали до цвинтаря, каже хлопець до пана:

– Гов! Тут треба стати.

– Ей, та що на цвинтарі робити у таку пору? – пересмикнув віжками пан.

– Є робота, – мовить парубок, – беріть рискаль, там, у крайньому ряду, похоронили вчора молодого і дужого чоловіка, відкопайте його, будемо забирати з собою.

Пан, як це вчув, похолов зі страху і зблід на сирове полотно, бо де йому гадалося колись мерця добувати.

– Але мусите, – зловив його смуток хлопець, – така наймитська служба. Гадаєте, мені приємно було мити та чесати вашу худобу й вівці? Найнявся, як продався. Терпіть. То не вік вам слугувати, а день.

Пішов пан на цвинтар, хоч-не-хоч розгорнув свіжу могилу, добув деревище, потім небіжчика і приносить до воза.

– Де, – питає, – класти?

– Та ззаду воза, коло розвори, й кладіть. Нема часу довго вовтузитись з ним, треба далі їхати, бо година пізня.

Уклали мерця, їдуть. Як стало смеркати, заїхали в ліс. Видять: є недалеко якась хижка, а з неї вогник проблискує. Під'їхали ближче, відкривають двері, а там сидять за столом дванадцять розбійників і вечеряють.

– Добрий вечір вам, – хлопець з порога.

– Добрий вечір, – прогумкотіли у відповідь ті.

– Ми з далекої дороги їдемо, померзли, чи не могли б зігрітися у вашій хаті?

– Чого ні, – каже котрийсь із розбійників, – місце у нас є.

Та й кличуть обох до столу. Мовить хлопець:

– Здалось би мені трохи перекусити, бо зрання й крихти хліба в роті не мав, але такого м'яса, як ви, я не їм.

– А що ти їси? – підсміюються розбійники.

– Зараз уздрите, як хочете, – і до пана, що стояв коло порога, – ану принесіть мені того чоловіка, що найбільший.

Пішов пан, а за якусь хвилину повертається до хижки з небіжчиком. Розбійники й вечеряти перестали, як це уздріли: водять очима за хлопцем – що він далі робитиме. А той і знаку по собі не подає, що все видить: обдивився мерця з одного, з другого боку. Відтак каже панові:

– А тепер ще запаліть у печі. Треба присмажити цього чоловіка, бо він чогось дуже блідий.

Пан добув сірники, розпалив вогонь.

– Може, – питається, – до цієї печені, що буде, хліба треба?

– Треба, – каже парубок, – поки горить у печі, неси хліб.

Пан – до воза, кректить там, стогне, моцується коло розвори. Нарешті кричить з-за дверей:

– Не годен я його підняти, тяжкий.

– То коти його сюди, – каже хлопець, – нам і так його на вечерю, мабуть, не вистачить.

За якусь хвилину-другу пан викотив калач на поріг. А то коби калач, як калач – млинове колесо з тіста виліплене. Розбійників від того подиву аж два рази холодний піт скропив. «Ей, – гадкують собі, – як він по такому калачеві за вечерю з'їдає, то з ним жарти погані». Тихенько сидять за столом і лишень очима кліпають – чекають, що далі буде. А то нараз пан схопив мерця і пхає в піч.

– Стань, гов, – парубок до нього, – ти, видно, не того чоловіка взяв. Цей захудий, обоє не наїмося. Ану, – показує очима на отамана розбійників, – давай того пампуластого, що під образами сидить.

Розбійники як це зачули – хто у двері, хто у вікно – повискакували: тільки їх і виділи. Більше до хижки й не верталися.

А парубок з паном повечеряли, відпочили, а як почало розвиднятися, хлопець позбирав маєтки, гроші, які там були, і склав на віз.

– Оце, – каже панові, – плата вам за цей день, що ви мені служили. Вона така, як за цілий рік.

А сам узяв собі щось трохи в торбину і пішов своєю дорогою.