Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 9

Були в однієї дівиці три сини: двох вона любила, бо роботящі були й у всьому її слухали, а наймолодший хотів усе бачити й знати і за це завше був битий. Бувало скоїть щось хлопчина, вдова лупцює його, виганяє з дому, а він навіть не скривиться.

– Бийте, бийте, – каже, – уздрите, я ще цісарем буду.

– То ти ще й договорюватися будеш, – вдова з буком до нього. – Аби тебе вдома більше не виділа, балаболе останній.

Терпів хлопець мамині образи, перебивався сяк-так, а потім і не стерпів.

– Раз не потребуєте мене в хаті, – каже, – то я піду собі геть.

Ухопив зі стола кусень хліба і пішов у світ за очі. Сам Бог знає, скільки йшов та й зайшов до заклятого міста. Туди, де люди не знали ніколи злагоди між собою, а як здибалися на вулиці, то різалися ножами. Іде вулицями того міста і не може надивуватися: файні будинки, дороги, мости, а людей нікого нема. Не може навіть попросити у когось вогню, аби запалити дзиґар. Прикро і страшно хлопцеві. Та що зробить? А на краю міста стояв великий замок. «Дай, – думає собі, – зайду до середини, може, натраплю на когось та розпитаю про вогонь і дорогу. Мусить же бути якась сторожа у замку». Прочинив він одні двері, прочинив другі – нікого. Лише на столі записка: «Якщо ти з добрими намірами, то йди далі й почекай на мене в палаці». Перебіг хлопець очима ту записку раз, другий, думає: «Як є записка, то, певно, є той, хто її написав». Зайшов до палацу, сів собі й роздивляється. А довкола все золотом пооббиране, шовками, парчами обвішано – лише стій та дивися. Походив він там, подивився. Перед полуднем приходить панна: напівчорна і напівбіла, каже:

– Добрий день, Іване.

– Добрий день, – відказує їй хлопець.

– Яке буде твоє перше бажання?

Став Іван, почухався у голову.

– Нічого так не хочу, як їсти. Якби ти могла принести мені бодай грінку хліба та зубок часнику, то я був би тобі дуже вдячний.

– Добре, – каже пані, – буде тобі хліб і до хліба.

Підійшла до стола, три рази вдарила по ньому кулаком, щось прошептавши, нараз на ньому з'явились і сало, і ковбаси, і шинка, і вареники – усе, чого тільки душа бажає. Хлопець добре виголоднівся, то відразу сів до столу, а пані йому:

– Скільки не їстимеш із цього столу, то він ніколи не спорожніє, але запам'ятай, аби що тобі хто говорив, аби хто тебе що просив, аби не обзивався три дні, бо закам'янієш і пропадеш. А послухаєш мене, то я пораджу тобі, що далі робити.

– Добре, – каже хлопець, – зроблю так, як ти мені кажеш.

Пані пішла собі геть, а Іван просидів у палаці день, вечір. Але надійшла ніч, чує: прибігають два чорти.

– Гей, чоловіче, – кажуть, – ти що тут робиш?

А той мовчить, якби в рот води набрав.

– Ти що, язика проковтнув, що не обзиваєшся? – прискакують чорти ближче і то один, то другий дають штурбанів під ребра.

Хлопець, ніби не чує. Узлостилися чорти, б'ють Івана, аж з нього дрантя летить, а він навіть не пручається. Били, як міх з половою, доти, поки не протяли кугути. Як учули півнів, лишили Івана, а самі втекли. Так там відлежав хлопець цілий день. Думав, що чорти вже більше не вернуться до палацу. А вони, лишень стемніло надворі, уже знов коло нього.

– Ну що, будеш говорити чи ні? – кажуть з порога, – бо знову битимемо, скільки влізе.

Іван і далі не обзивається, лише притулився до стіни, аби менше чути було, як будуть тусати. Але то не помогло. Чорти як ухоплять його в руки, і давай трясти, лупцювати та на вогні пекти. Робили все, що вміли, а хлопець – ні пари з вуст. Так і перебув другу ніч. На третю дивиться: не приходять чорти, а прислали замість себе Іванову матір. Та стала близенько, просить сина, аби хоч слово промовив до неї, аби йшов додому, а він мовчить і слово сказати боїться.

– Та чи в тебе язика нема, – злоститься мама, – що не хочеш до мене заговорити, чи що?

І просить сина, і молить його – марно. Сидить собі він, наче й не чує нічого.

Четвертого дня приходить пані вся в білому і каже:

– Дякую тобі, Іване, за те, що знайшов у собі сили витерпіти всі знущання. То не чорти були, а третьої ночі не мама твоя приходила, а зла чарівниця. Вона мене перекинула у напівчорну і напівбілу, і кожного, хто сюди приходить мучить, аби сказав слово, і перетворює його в камінь. Але ти мужній був, урятував не лише себе, а й мене. Відтепер я вже буду така, як була колись. Хочеш, дам тобі за це багато золота і різного добра, а ні, будь мені за чоловіка.

Каже Іван:

– То добре мати золото, коли є в хаті вірна людина. А як нема, воно нічого й не варте. Будемо краще я тобі за чоловіка, а ти мені за жінку.

Посиділи, побалувалися трохи, а другого дня дівчина каже:

– Тут недалеко живуть мої родичі. Я давно їх не бачила, хоч дуже хотіла б, бо не знаю, чи живі вони, чи здорові.

Недовго думали, сіли обоє на коней, переїхали ліс та й приїхали до великого замку.

– Отут, – каже, – живе цісар, а я його донька.

Заїхали молодята у браму, слуги зразу доповіли про них цісареві. Той вибіг з палацу і в сльози:

– Де ти так довго була? Що? Як?

Дівчина й розповіла йому все.

– Цей хлопець визволив мене, то я беру собі його за чоловіка.

Другого дня цісар справив велике весілля: з'їхалися вельможі з різних кінців світу, пили, гуляли, веселилися. Того ж дня володар передав Іванові свою корону, аби керував державою, а він на старість йому помагатиме.

Побув Іван на троні день, тиждень, місяць. Зрозуміли люди, що добрий він та злагідний, то й самі стали йому у всьому допомагати. Так процісарював він рік. За цей час багато добра зробив людям. Але якось каже він жінці:

– Добре мені тут: маю хліб, до хліба, ніхто мені впоперек дороги не стає. Та хотів би знати, чи мають що їсти, пити мої мама і брати, як ґаздують-маються, бо давно їх не бачив.

Жінка не стала перечити.

– Твоя воля, чоловіче, – каже. – Як хочеш провідати родичів, то їдь, я не бороню. Але дам тобі на дорогу одну пораду: у цьому лісі живуть розбійники. Жодної людини вони не пропускають, аби не позбиткуватися з неї чи пограбувати її. Не обминуть вони нагоди відібрати ношу і військо в тебе. А тому бери із собою багато вояків, то будеш у дорозі безпечніший.

– Най буде, – каже Іван, – візьму багато війська.

Зібрав на дорогу харчів, гостинців, сів на коня та й помаленьку рушив з вояками. Їхали вони, їхали. А на вечір заїхали у такий густий ліс, що ні далі добиратися не видять, ні вертатися не знають уже куди. Каже Іван:

– Переночуймо тут, а рано знайдемо дорогу і вирушимо далі.

Пішли вояки шукати лому, аби запалити вогнище, коли це дивляться, а недалеко стоїть якась велика хата, а поблизу неї – шопа[5]. Вертаються вони, повідають про те, що бачили, Іванові. Той узяв слуг, заходять до хати, а там були розбійники, перебрані у звичайне вбрання.

– Просимо до нас у гості, – кажуть. – Не погордуйте бідними.

І балакають то те, то се.

Домовилися, що Іван разом зі слугами ночуватимуть у хаті, а вояків ті люди на ніч замкнуть у шопі, бо так їм буде краще і бідолахи не померзнуть вночі. Полягали всі спати, змучені були з дороги, тож швидко поснули. Тим часом розбійники радяться, що робити з Іваном та його вояками. Один каже:

– Побити всіх.

Другий:

– Повісити.

А отаман мовить:

– Ні. Вояків не треба ні вбивати, ні душити, а лише не відмикати тиждень шопи, то від них жодної живої душі не залишиться. А з Івана зніміть цісарську одіж і киньте його у вогонь, аби згорів і попелу від нього не лишилося.

Розбійники так і зробили: роздягли Івана, наклали на шопу залізний засув і розіклали на подвір'ї вогонь, аби кинути в нього хлопця. Бігають розбійники з хмизом, метушаться, бо хочуть якнайшвидше впоратися. На той час від шуму та холоду пробудився й Іван. Побачив, що розбійники стягли з нього всю одіж, й відразу зрозумів, що це якраз ті розбійники, за яких йому казала жінка. Але вдіяти щось було вже запізно. Треба було якнайшвидше самому рятуватися. Вискочив він, як був, через вікно та до лісу. До самого ранку біг поміж дерева й кущі – не озирався. Так добіг до своїх родичів. Мама, як уздріла голого сина, відразу в плач. А брати тим часом насміхаються:

– О-о-о, – кажуть, – наш цісар вернувся.

І регочуть, аж на колінах лазять.

– Йди краще в поле, бо он свині без тебе плачуть. Нема кому їх пасти.

Та й знову день при дні посилають його у поле пастушити. Іван не пручається, бо й гадки не має, що колись вдасться йому вернутися до цісарства.

Але минув один місяць, другий. Царівна уже й переживає: «Де б то міг подітися Іван, – каже сама до себе, – чи заблукав десь у лісі, чи в болотах застряв, чи ще інша біда трапилася?». Одного разу зібрала вояків та й поїхала через ліс, гадала, що, може, стріне десь його, їхала день, вечір і натрапила серед лісу на ту саму хату з шопою, де жили перебрані розбійники.

Зайшла, привіталася й каже:

– Чи не могла б я коло вашої хати переночувати?

– Ой, та чого ні, – відповідають розбійники, – чи нам місця мало? Ночуйте. А вояків, якщо хочете, то заведіть до шопи, там їм буде і тепло, і просторо.

Царівна не з дурних була.

– На те й військо, – каже, – аби воно і мокло, і висихало.

І дала наказ, аби вояки не йшли до шопи, а лягали на траву недалеко від хати. Сама теж вмостилася недалеко і вдає, ніби спить, хоч усе бачить і чує, що розбійники між собою говорять. А говорили вони про одне: як зробити, аби і царівну знищити, так, аби про це ніхто не довідався, та її військо. Радилися довго і нарадили підкрастися й відрубати їй шаблею голову. «Еге, голуби, – думає та собі, – не така я дурна, як ви мудрі, аби так легко піддатися вам». Зняла з себе одіж, напхала у неї листя, сама сіла за кущі й чекає. Десь через годину дивиться: ідуть двоє з шаблями та й почали рубати одіж цісарівни.

Каже один розбійник до другого:

– Лишаємо, вона і так уже не встане, бо посікли ми її на капусту, а самі тікаймо звідси, поки ще не пізно.

Та не встигли ті й кроку ступити, як цісарівна з-за кущів промовляє:

– Е-е-е ні, не вийде на ваше. Разом рубали сукню на шмаття, разом тепер і латайте.

Свиснула в пальці, вояки посхоплювалися на ноги і давай тлумити розбійників наліво та направо. За годину вибили всіх, лишився лише найстарший. Упав на коліна, проситься у цісарівни:

– Накажіть, аби ваші вояки не вбивали мене, а подарували мені життя. Я маю щось вам важливе розповісти.

Дала цісарівна знак, вояки відпустили розбійника. Він сів на траву й мовить:

– Місяців два тому йшов лісом загін ваших вояків. Керував ним молодий цісар. Сюди надійшли вони саме ввечері, то розбійники заманили їх до шопи. Там вони всі й погинули.

– А з цісарем що сталося? – не втрималася жінка.

Каже розбійник:

– Його ми хотіли спалити на вогні, але він серед ночі вирвався голий із хати й утік.

– Куди?

– Хто його знає. Розбійники бігали за ним лісом, але й сліду не знайшли.

Вислухала це цісарівна й каже:

– Добре. Раз убив ти моїх вояків, то я і твоїх не пошкодувала; раз пустив ти мого чоловіка голим, але живим, то ти давай свою одіж і йди геть, аби я тебе більше не бачила на свої очі.

Кинув той своє вбрання у вогонь і пішов у світ за очі, а цісарівна зібрала військо, переїхала ліс і подалася до того села, де жили Іванові родичі. «Хто знає, – думає собі, – чи не вдома Іван, тільки не дає про себе знати». Їхали вони, їхали й побачили на дорозі старого діда та й розпитують, чи не знає він, де живе Іван.

– Чого не знаю, – каже той, – он у полі свині пасе.

Поїхали слуги на пасовище і через якусь хвилю привозять Івана – обідраного, обмащеного.

– Чого, – каже цісарівна, – не давав про себе знати: чи живий, чи здоровий, як гостина пішла?

– Та хіба ти не видиш чого – ґаздую коло свиней, бо як мав вертатися, коли військо втратив?

Каже цісарівна:

– Нічого, що було, те минуло, добре, що сам живий лишився. А вояки будуть інші. Збирайся, поїдемо додому.

Іван обмився, вбравсь у цірсарське вбрання, повернув ще додому, аби показати мамі та братам свою жінку, і поїхали собі з військом до замку. Кажуть, що жили молодята ще довго, діти у них велися і господарка не приупадала. Може, ще й нині живуть, якщо не повмирали.