Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 7

За лісом-трилісом, за глибокою водою жив собі такий чоловік, який робив з дерева граблі, лопати, на базарі їх продавав, а за вторговані гроші хліб купував та й трьох синів годував, бо жінка його вмерла. Поки хлопці були малі, а він молодий, то й не кликав нікого собі в поміч: сам давав ради. Але як занедужав, скликав до себе синів і каже їм:

– Таке, діти. Поки міг, заробляв на хліб я своєю працею, а тепер не можу вже. Йдіть у світи, може, де навчитеся ремесла, або освіту здобудете і зможете себе прогодувати.

– Добре, – кажуть ті, зібралися та й ідуть.

Вийшли далеко за село. Дивляться: розбігаються у різні боки три дороги, а між ними росте старезний дуб.

Каже старший:

– Посидимо тут, браття, трохи та й будемо розходитися: кожен своєю стежкою. Ачерез три роки на цьому місці здибаємося і вернемося разом додому.

Та й запхав за кору маленький ножик.

– Як заржавіє він з тупого боку, значить з найстаршим братом біда, на середині – з середульшим, а з гострого – наймолодшого треба рятувати.

Подали собі руки, попрощалися і розійшлися. Через три роки сходяться всі три брати коло дуба. Пополуднували, наговорилися та й подалися додому. Тато скликав сусідів, влаштував гостину. Частуються аж до вечора. Як порозходилися гості, чоловік питає синів:

– Були ви в далеких світах, рад би я знати, чи не пропали вам ці три роки марно.

– Ні, тату, – каже найстарший, – не пропали. Я вивчився на коваля. Вмію і коня підкувати, і обруч на бочку зробити.

– Це добре. У селі такого чоловіка треба.

– А я, – хвалиться середульший, – вивчився на столяра. Вмію і вікна робити, і двері.

– І це непогано, – тато йому, – зі столярки також є до хати добрий прибуток.

А наймолодший сидить, навіть губами не ворухне. Каже йому тато:

– Ну, а ти, Омельку, навчився чогось чи ні? Чого не кажеш?

– Вивчився, – каже той, – але на такого, що й страшно вимовити.

– Та кажи вже, аби ми знали, – підкинули слово брати.

– На опришка.

Тато посмутнів, задумався, а відтак і каже:

– То така справа, сину. Якщо ти на опришка вчився, то чого тобі тут сидіти. Іди до лісу, а додому навіть не вертайся.

Хлопець тоді:

– Ну, то я вже йду, – капелюха на голову, торбину на плечі й у двері – лише дим та нитка за ним.

Думали брати, що Омелько походить трохи по вулиці, уздрить, що темно та й вернеться додому, але даремно. Наймолодший брат пішов і навіть не озирнувся. Зайшов у глибокий ліс. Чує: десь збоку хтось також іде. Омелько стає, прислухається, і там також тихо. Нарешті чує – питають:

– Хто там такий?

Каже хлопець:

– Такий самий, як ти.

А то були розбійники, що бродили від села до села, випитували, де живуть багачі, а вночі ходили їх грабувати. Кажуть:

– Якщо ж ти такий, як ми, то ходи до нас.

Прийшов Омелько до розбійників, привітався, розповів трохи про себе та й вертається разом із ними до отамана. Приходять до великої печери. Виходить старий отаман. Розбійники кажуть:

– Вернулися ми з дороги, бо стрівся нам такий чоловік, що уміє все зробити навіть краще від нас.

І кажуть, аби Омелько усе признався отаманові. Хлопець оповів, що і як. Каже той:

– Чи візьмемо тебе до себе, а чи ні, дасться видіти. Почекай до завтра.

Повечеряв Омелько, ліг спати. Рано будить його отаман.

– Вставай хлопче, – каже, – є одна робота. Як виконаєш її – знак тому, що немарно носиш голову на плечах, а ні – краще не попадайся мені на очі.

– А що то за робота така? – допитується Омелько.

– Нині через цей ліс один багатий ґазда буде вести бика на продаж. Треба, аби ти того бика купив у нього. Але без грошей. Зможеш таке зробити?

– Та не знаю, дасться видіти.

Сказав дати йому срібний дзвіночок, драбину і пішов. Близько дороги причепив на дуба срібний дзвіночок, за галузку зачепив тонку нитку і пустив її в корчі.

Трохи вище поклав коло дороги драбину. Сів та й чекає, коли йтиме багач. Сидів, сидів, коли нарешті чує: заревів бик – іде чоловік на базар. Омелько смикнув за нитку – дзвінок задзвонив, бик став бокувати, бо не знає, що то є. Каже багач сам до себе:

– Файний дзвіночок, та шкода, що нема чим вилізти на дуба, аби здоймити його.

Підійшов трохи вище, а там коло канави лежить драбина. Прив'язав він бика до дерева, взяв ту драбину, та й лізе на дуба, а Омелько тим часом бика відв'язав і повів у ліс. Пустився чоловік шукати бика. Біжить в один бік, біжить у другий, кличе його – ніде й сліду нема. Мусив голіруч вертатися додому. А Омелько тим часом пригнав бика до отамана й каже:

– Ось, пане, купив я бика так, як ви мені казали.

– Добре, що купив, – отаман йому, – але розкажи як. Може, ти вбив чоловіка, може настрашив ножем?

– Ні, – мовить той, – багач на мене зла не носить.

Та й розповів усе, як було. Отаман вислухав і каже:

– Добре. Одне моє завдання ти виконав. Вечеряй, лягай спати, завтра матимеш ще одну, але вже тяжчу роботу.

Відпочив Омелько. Удосвіта отаман будить його:

– Збирайся, – каже, підеш до міста і купиш там на базарі дванадцять шапок таких, як на мені. Але дивися добре, аби за тобою весь базар не біг, аби палицею ребра не порахували.

– Та якось буде, – відказує хлопець, – не журіться.

Поснідав трохи, зібрався та й іде до того міста, що йому отаман показав. Приходить на базар, крутиться коло перекупок, до всього придивляється. Аж дивиться: недалеко стоїть жінка і тримає в руках шапку на показ саме таку, як отаман сказав йому купити. Приходить хлопець ближче, обмацує, чи добре вшита, чи не роздерта. Каже жінка:

– Купіть, вона вам якраз до лиця.

А Омелько їй:

– Купив би, та чи по моїй вона кишені?

– Беріть, я дорого не правлю.

– А скільки?

– Та кілько й кілько.

– Се може бути, – каже хлопець, – та коби мали, мамуню, більше. Бо мій тато декан і хоче кожному священикові подарувати таку шапку.

Зігнулася та до мішка, порахувала.

– Є, – каже, – якраз усім.

– Ну, то я буду брати. Зробіть файний пакуночок, складіть шапки до нього, аби було добре нести.

Зробила жінка пакуночок, як Омелько хотів, а він їй:

– Тепер ходіть зі мною додому, бо я не взяв із собою грошей та й там тато розплатяться. А свої пожитки лишіть на сусідку, ми довго не будемо.

Погодилася жінка. Приходять обоє до декана. У сінях Омелько мовить:

– Ви, мамуню, стійте тут, а я піду до покою, подивлюся: тато встали, зібралися чи ні. І винесемо вам гроші за шапки.

Відчинив двері, зайшов до деканового покою. Той якраз сидів і дивився у вікно. Уздрів хлопця, каже:

– Що скажеш, леґеню?

– Отче духовний, – обзивається до нього Омелько, – біда мене пригнала до вас.

– Ов, що сталося, – кинув очима той.

– Та нічо страшного. Лише жінка моя поїхала зі мною на базар, там хтось її наврочив чи що, бо стала колотити розумом. Чи не могли б ви прочитати над нею якусь молитву, може, попустить їй. Я вам добре заплачу.

Каже декан:

– Добре, прочитаю. А де жінка?

– Вона в сінях чекає.

Вийшов Омелько в сіни, відхилив трохи двері й каже до жінки:

– Тато вже встали, рахують гроші, зараз вам винесуть, – а сам у другі двері – тільки його й бачили.

Декан знайшов молитвеник, вийшов до сіней, нічо жінці не говорить, лише читає. Слухала його жінка годину, другу, а відтак каже:

– Ви, отче, наді мною не читайте молитви, а заплатіть гроші за шапки, бо мені вже пора додому вертатися.

«Е, та вона добре блудить розумом», – думає собі декан і читає ще дужче. Загоді жінка знову:

– Отче, чи ви мене маєте за дурну, чи що? Заплатіть за дванадцять шапок, які взяв ваш син на подарунки священикам, бо мене сусіда на базарі чекає.

Дивиться декан, що жінка уже взлостилася не на жарт, а чого саме, зрозуміти не може.

– Жінко добра, – каже, – сина в мене нема. Але то, видно, якийсь пройдисвіт тут був. Він не лише тебе обдурив, але й мене обвів навколо пальця.

Поговорили трохи, побідкалися та й розійшлися: декан – до покою, а жінка – додому, плачучи. А тим часом Омелько уже дійшов до лісу. Приносить отаманові шапки. Той подивився і каже:

– Гаразд. Приніс ти такі дванадцять шапок, які я хотів. Але скажи, як ти їх купував. Чи за тобою весь базар не біг?

І друга хлопцева розповідь сподобалась отаманові.

– Іди вечеряй. Рано маю тобі ще одну роботу. Як виконаєш її – знак тому, що ти вартуватимеш бути у нашому товаристві.

Дочекався Омелько і третього дня. Зранку приходить старий отаман, дає йому латку мануфактури й посилає до міста, але до іншого, де його ще не знають.

– Отакого сукна, – каже, – маєш принести мені на дванадцять плащів.

Пішов Омелько до міста, ходить там по крамницях, скрізь приміряє мануфактуру до тієї латки, що йому отаман дав – одна затемна, друга в іншу складку. Десь перед полуднем на краю міста натрапив на маленький склепок, питає склепаря, чи немає сукна у нього на плащі.

– Та чого нема? – каже той, – а якого треба?

Омелько показує латку. Склепар пішов до комори й приносить цілий сувій.

– Тут, – каже, – є якраз на дванадцять плащів. Можеш собі брати.

– Най буде. Ви загорніть цю мануфактуру в клуночок, аби добре було нести, а я піду знайду тата на ярмарку. Він прийде і заплатить гроші, бо так ми з ним домовилися.

Склепар зробив так, як Омелько хотів, сів і чекає. А хлопець тим часом пішов до міста, здибав бідного чоловіка, що замітав дорогу, привітався з ним і каже:

– Чого ти не наймеш собі когось на поміч, аби легше було робити?

А той відповідає:

– Я найняв би, коби мав чим заплатити.

– Коли хочеш бути багатий, лишай мітлу і ходи зі мною.

І розповів йому, як шукав у місті сукна, як згодив його в одного склепаря, тепер лише треба те сукно забрати.

– А що я можу тобі допомогти? – допитується чоловік.

– Ти переберешся на єпископа, – каже Омелько, – ходитимеш собі по склепі й що тебе склепар не спитає, аби відповідав: «Угу», поки я не відійду далеко, а відтак і сам тікай. За це я заплачу тобі великі гроші.

– Добре, – погодився той.

Повів Омелько чоловіка до цирульні, там його підстригли, підголили, купив йому єпископську одіж, дав грошей. Приходять вони до склепу, хлопець і каже.

– Оце мій тато. Вони будуть вам платити за мануфактуру, – а сам клунок на плечі й пішов.

Чекає склепар, що єпископ зараз витягне гроші, годину, дві, а той усе походжає собі по склепі, роздивляється, тож не сміє склепар його питати. Коли це під вечір каже:

– Може, ви, ваша святість, у нас заночуєте?

– Угу, – відповідає той.

Склепар гостеві радий: розстелив ліжко, нагодував його добре, а сам думає: «Єпископ має у валізці багато грошей, то не пошкодує заплатити за нічліг та сукно». Тож сам коло печі незадовго задрімав. На другий день повставали. Єпископ поклав на стіл валізку, а сам вийшов на вулицю. Як чкурнув поза ворота, більше й не вернувся. Склепар дивиться, що єпископа довго нема, обійшов подвір'я та й зрозумів, що той утік. Але гадає: «Ти далеко не втечеш, бо на столі лишилася валізка з грішми». Відкриває він ту валізку, дивиться, а там самі папірці.

– Ну, мудрий я, – каже сам до себе, – мудрих видів, але цей єпископ, виходить, ще мудріший.

Але що зробить: нема ні сукна, ні єпископа, та й не знає, де їх шукати. Тим часом Омелько з мануфактурою вернувся уже до лісу, дає отаманові сукно. Старий прикинув оком крам з одного боку, з другого і каже:

– Добра мануфактура. Така, якої я хотів. Але розкажи мені, як ти її купував. Може, ти вбив чоловіка, може, за тобою цілий базар біг?

– Ні, – відповідає, і бити я нікого не бив, і люди за мною не гналися, – та й розповів свою пригоду.

Вислухав його отаман і каже:

– Непогано ти зробив. Маєш мудру голову. Беремо тебе до свого товариства. Я старий, будеш за мене отаманувати.

– Та я ще не все вмію, – каже той.

– Нічо, нічо, ще навчишся. А найперше слухай. Ходять поміж люди чутки, ніби до одного міста з'їхалося багато війська. Завтра зранку уберися на генерала, піди поміж них та й послухай, що, де і хто говорить.

– Добре, – каже Омелько, – піду.

Рано вбрався, поснідав і пішов до міста. Дивиться: вояки завернули на вуличку – пустився за ними. Так дійшов до їхнього помешкання. Відчиняє одні двері – нема нікого, відчиняє другі – а там самі офіцери грають у карти. Якийсь один уздрів генерала, кинув карти, виструнчився, решта офіцерів зробили те саме. Омелько каже:

– Вільно, грайте, та й я сяду з вами.

Скинув шинелю, підсів до гурту, грає та слухає, що вони між собою говорять. Один каже, що одержав від мами листа, другий хвалиться, що був на здибанці з дівчиною і хоче з нею женитися. Згодом обізвався третій:

– Чув я, братці, що завтра на ліс збирають таку облаву, якої ще світ не видів: вояки добре озброєні, будуть перекопувати попід кожним деревом, попід кожним кущем – шукатимуть розбійників. Такий наказ мають від царя.

Вислухав це Омелько, пограв ще трохи в карти, а як офіцери збиралися на обід, обкрутився там поза доми, приходить до лісу, й відразу до отамана:

– Чув я, – каже, – що на завтра вояки готуються робити на ліс облаву. Перекопуватимуть попід кожним кущем, під кожним деревом.

– Овва, – той йому, – це вже погано. Від такої облави ми не заховаємося.

– А що робити?

Каже старий отаман:

– Тут недалеко є величезне дуплаве дерево. Винесіть мене, опустіть у дупло, то я, може, так виховаюся, бо ходити вже не годен. А ти збирай ватагу, веди за село, поміж скали. Туди вояки повертати не будуть.

Зібрав Омелько хлопців, оповів їм що й до чого. Висадили вони старого отамана на дерево, опустили в дупло, а самі пішли за село, поміж скали та й визирають, чи будуть вояки йти до лісу, чи ні. Як прийшла та година, дивляться: з міста марширують вояки двома рядами – всі озброєні, з рискалями. Обійшли навколо ліс і йдуть плече в плече в середину, а заодно копають під кожним кущем, попід кожним деревом. Ніяка звірина від них не може заховатися, не те, що ватага розбійників. Так ті вояки йшли цілий день. Під вечір зійшлися усі посеред лісу, коло дуплавого дерева й хочуть уже вертатися назад до міста, бо нічого не знайшли. Коли це один молодий вояк грався ножиком, постукав по дереву й каже:

– Це не просте дерево, хлопці. Тут має щось бути.

– Нічо там нема. Чого ти пхаєш свого носа, як не розумієшся, – накинулися на нього вояки. – А як маєш охоту, бери пилу та й пиляй.

– Чого ви мені не вірите? – каже, – я ж чую, що це дерево не пусте.

Узяв хлопець пилу, стяв дерево – якраз старому отаманові нижче п'ят.

– Ану, – кличе вояків, – поможіть штовхнути цей стовбур.

Вперлися ті плечима: дерево впало, а з нього викотився старий отаман. Вояки прискочили до нього.

– О-о-о, то це ми через тебе нині так мучилися, – б'ють розбійника, аж з нього тріски летять.

А один тримав у руках розпечений дріт. Як ударив ним старого отамана по очах – той відразу осліп. Але вздріли офіцери, що посеред лісу якийсь шум, крик, прибігли, відігнали вояків, та й стали допитувати розбійника. Той в усьому й признається.

Дивляться офіцери, що старий отаман багато знає, посилають гінця до царя, аби сказав, що з тим чоловіком робити. Сів один вояк на коня, поїхав до міста, а через якихось кілька годин вертається з царським наказом:

– Старого отамана не вбивати, а такого, як є, припровадити з охороною до палацу.

Ті зробили, як велів цар. Стали, чекають перед палацом. Виходить цар і питає старого отамана:

– Ти є такий і такий?

– Так, – відповідає розбійник.

– А скільки вас було у лісі?

– Тринадцять чоловік. Я був отаманом, але недавно своє отаманство передав на одного молодого хлопця, бо він спритніший і хитріший, ніж я.

– Ну, а де той молодий отаман і його ватага?

– Порозходилися у різні боки, але якби я десь увидів його, то міг би показати. Але ж я без очей.

Каже цар:

– Ти хоч не маєш очей, та маєш голову. Придумай щось таке, аби ми того молодого отамана зловили, бо він позбирає хлопців-розбійників і буде нищити мою державу.

– Мені не тяжко зробити це царю, – каже старий розбійник, – але це буде дорого коштувати тобі.

– Не журися цим. Аби мені коштувало півцарства, я за цим не стою.

Бачить старий отаман, що цар не жартує, сів собі у кутку і думає, що би то зробити, аби зловити Омелька. Думав, думав та й каже:

– Зроби так, царю. Розішли посланців по всьому царству, і хай вони оголосять, що ти робиш величезний бал. Бідні, багаті, усі, які є, аби збиралися і приходили. Наїдки, напитки будуть без плати. А тим часом ложкарям скажи, аби наробили дерев'яних ложок з довгими ручками. Як прийдуть гості, позасідають за стіл, най слуги кожному поприв'язують ті ложки до руки: коло ліктя і коло долоні, а самі щоб стояли й дивилися. Ні один з парубків не зможе й зачерпнути тією ложкою страви. А як серед гостей буде молодий отаман, то він здогадається, як вийти зі скрути і покаже усім, що треба для цього зробити. Слуги уздрять його і так зловлять.

Послухався цар, розіслав гінців у всі кінці держави. Невдовзі вертаються вони, а за гінцями люди йдуть та й ідуть. Як зійшлося їх багато, слуги посадили всіх за один довгий стіл, прив'язали шнурками довгі дерев'яні ложки коло ліктів і коло долонь, наносили на стіл всякої всячини: і вареного, і печеного – усього, що душа бажає, та й припрошують їсти. Але як мають їсти, коли ложка прив'язана, і руку зігнути ніхто не може. Дивляться один на одного, а слуги на них. Посиділи так трохи. Слуги закрутилися сюди-туди, за двері. Тим часом Омелько каже до хлопця, що сидів навпроти нього за столом:

– Чого чекаєш?

Той йому:

– А що робити?

Омелько набрав повну ложку страви та й подає йому в рот, а хлопець – Омелькові. Поки слуги вернулися, зметикували, що й до чого, миски вже були порожні. Та що з того, коли не виділи, хто показав, як це робити. Пішли, оповідають про все цареві. Старий розбійник також був у палаті й каже цареві, як слуги пішли:

– Показати, як їсти, ніхто не міг, лише той хлопець, якому я отаманство передав.

Але де його тепер уже пізнаєш, коли гості повставали з-за стола. Каже цар старому отаманові:

– Думай ще щось.

А щоб гості не сумували, наказав музикам, аби грали і забавляли їх аж до самого вечора. Ті так і роблять: грають, не перестають. А старий сидить та й думає, що би то зробити, аби зловити молодого отамана. Через якусь годину каже цареві:

– Оголоси, що ввечері, в такій і такій годині царська донька буде читати важливу історичну промову. Хто захоче послухати її, хай зайде до великого покою, що у верхньому палаці. До того часу всі добре потомляться від танців, ніхто й іти не забажає. Піде лише молодий отаман, бо захоче на твою доньку подивитися. Донька най читає свою промову доти, поки хлопець не задрімає. А потім притулить йому до чола печатку. Тоді вже легко його буде впізнати.

Погодився цар і на це. Звелів слугам, щоб зупинили танці, а сам вийшов на балкон й оголосив, як казав йому отаман. Хто чув його, хто не чув. Музики далі грають. Аж ось смерклося, прийшла та година, коли царська донька має читати промову, усі люди йдуть спати, бо дуже помучилися, а Омелько – до великого покою у верхньому палаці. Відчинив двері, уклонився царській доньці, сів собі на крісло навпроти великого дзеркала і слухає, що та читає. Сидів годину, другу, дивився на царівну, нарешті не стримався і почав дрімати. Уздріла це царська донька, взяла печатку, легенько притулила її парубкові до чола й читає далі. Через якийсь час Омелько трохи продрюхався, глянув у дзеркало, а він запечаткований. Однак не подає знаку, що все зрозумів, лише слухає, що читає царська донька. Як дівчина дочитала промову до кінця, подає йому руку, бо хоче вже йти спати. Омелько руку її цілує, а своєю взяв зі стола печатку та й іде собі до тої залі, де сплять гості, й почав кожному тулити печатку до чола. Так запечаткував усіх, хто там був, а сам ліг і собі спати. Вдосвіта цар каже слугам:

– Підіть до тої залі, де гості сплять і того, хто має на чолі печатку, приведіть до мене.

Слуги пішли і незабаром вернулися.

– Там, – кажуть, – усі гості запечатковані. Не знаємо, кого приводити.

Кличе цар доньку:

– Ти читала промову вчора?

– Читала, – відповідає та.

– А приходив хтось слухати?

– Був один файний леґінь, я йому й поставила на чоло печатку, як ви казали.

– А де та печатка?

– Либонь, там, у палаці лишилася, бо я не взяла її з собою.

– Та де лишилася, – каже на це старий отаман. – Хлопець увидів, що ти йому печатку на чоло поставила, й усіх потім запечаткував, аби не розпізнали його.

Посиділи, пожурилися.

– Але нічо, – каже перегодя старий отаман, – надумав я ще й третю роботу, її вже, певно, не розгадає молодий отаман.

– А що це за робота?

– Оголоси, що нині рано, в такій і такій годині будеш відправляти свою доньку до церкви брати шлюб на золотім повозі. Хай би з гостей такий знайшовся, аби в церкві приступив до неї взяти шлюб. Цього ніхто не зможе зробити, лише той молодий отаман. Тільки слуги мусять слідкувати, щоб ніхто свічки не засвітив. Шлюбу священик не дасть, а хлопця ми зловимо.

Погодився цар і на це, бо дуже йому хотілося зловити того хитрого отамана. Оголосив гостям, що і як, а слугам дав наказ готувати царську доньку до шлюбу. Як було все готове, царівна вбралася, сіла в золотий повіз та й приїхала до церкви. За нею – й гості. Але ніхто не сміє приступити до неї, аби взяти шлюб. Омелько також у гурті, ніякого знаку про себе не подає, лише чекає, поки царські слуги трохи відійдуть убік, аби хтось із хлопців заскочив до церкви і запалив свічки, а він став коло молодої. Чекав, чекав і таки дочекався. Коли слуги відійшли, один хлопець заскочив до церкви, посвітив свічки, а Омелько вмить став коло царівни. Вийшов священик і дав молодим шлюб. Поки поприбігали слуги – вже було по всьому: молоді якраз виходили сідати в золотий повіз і їхати додому.

Дали люди знати цареві, як усе сталося. Той вийшов з калачами на ворота, благословить дітей, а як жінки відладкали, каже до гостей:

– Дорогі гості. Так буває на цьому світі: кого боявся, того за зятя взяв.

Зняв з голови корону і подав Омелькові.

– Виджу я, – каже, – що маєш мудру голову на плечах. Тож віднині бути тобі царем. А я, старий, доживатиму коло вас віку.

Того ж дня цар зробив велике весілля. Усі, хто там був, їли, пили, веселилися. А Омелько після того весілля жив з царською донькою і людям на добро царював ще сто років і мені перед смертю заповідав усе це запам'ятати, аби потім вам розказати. Я й послухався.