Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 5

У бідній родині виріс один син, якого звали Юрою. Він мав уже вісімнадцять літ і тому зарокував (був призваний) до війська. А в ті часи служилося по дванадцять років. Хлопець не журився, бо він дома тільки бідував, а у війську жив собі незгірше. Він служив і дуже справувався біля військової команди.

Та невдовзі, як зарокував, сталася війна. Юра був гусаром, пішки не ходив і воював завжди в першій лінії. Був на війні цілих шість років, а його ні разу не поранили, і залишився вповні зі здоров'ям. На шостий рік війна трохи втихла, Юра собі попросив відпустку. І тому, що він воював добре, його відпустили на три місяці.

Сів на коня і, як був на фронті – у гусарській формі, з гусарською шаблею, – вирушив додому. Вибирав дороги навпростець – через гори, через хащі, через голі пусти. І в одному лісі на поляні надибав на садибу. Довкола була красна огорожа. Гусар зупинився біля брами і дивиться з коня на подвір'я – чи когось не видно. З хати вийшла дівчина, яка могла мати десь вісімнадцять літ. Вийшла й позирає на молодого вояка. Він почав проситися:

– Дівчино, прийми мене на нічку до свого обійстя, бо я в тяжкій дорозі.

Дівчина відповіла:

– Я би тебе, вояку, впустила, але мій нянько наказав, аби я без нього нікого не впускала.

Юра нараз повернув коня, щоб їхати далі. Та дівчина його пожаліла. Вона собі подумала: «А звідки нянько буде знати, що у нас хтось був?» І гойкнула:

– Вояку! Вернися…

Він завів коня у хлів, ремені на собі попустив і ліг спати під конем. А дівчина каже:

– Та чого, вояку, лягаєш на соломі? Ти заходь до хати – повечеряєш. І спати будеш по-нашому – в покоях, у постелі.

– Добре, дівчино, говориш, – відповів їй гусар. – Я би файно виспався у твоїх покоях. Але в мене військовий порядок – мушу спати під своїм конем.

А хто була та дівчина? Вона була дочкою лісника, її батько мав одну комору, де тримав для лісорубів гроші. А тої ночі злодії-розбійники розламали браму. Десятеро побігли до каси, а двоє – до хати: вимагають ключі від комори. Дівчина налякалася, але відказала:

– Я не маю ніяких ключів. Нянько забрав їх із собою.

Один розбійник запитав:

– А кури у вас є?

– Кури є… – і дівчина швиденько принесла одну курочку, бо думала, що тим вона відбудеться.

Розбійник нараз відкрутив курці голову і показав дівчині:

– Якщо ти нам не даси ключів, із тобою зробимо те саме!

– Люди, не вбивайте, – заплакала дівчина. – Я не винна: не маю ключів.

Та розбійник приступив до неї, схопив за волосся.

– Дайте бодай наплакатися перед моєю нещасною смертю, – запросила дівчина.

І, плачучи, згадала, що у хліві ночує вояк. Якби могла побігти до нього, – може, врятував би їй життя. І дівчина почала благати, щоб її пустили на подвір'я:

– Нянька нема вдома, то піду відклонитися бодай від худібки.

Люди різні: є добрі, є злі. Злий розбійник не випускав дівчини, а добрий дозволив:

– Раз просить – най іде.

Дівчина вийшла на подвір'я і махом – у хлів. Почала будити вояка. Та він звик до того, щоб його будили по-військовому, і не прокидається. Дівчина не знає, що робити. Ударила ногою у шаблю, аж та шабля витяглася з піхов і відлетіла вбік. Дівчина нікуди не втікала, а повернулася до хати, до розбійників.

Кінь почув недобре й заіржав. На те Юра одразу схопився. Та не знайшов шаблі. Посвітив, а шабля витягнута з піхов. Відхилив двері, дивиться – у хаті якийсь блиск. Він довго не радився. Зняв із чобіт шпори, вибрався з хліва і тихенько тягнеться до хижі. Коли був коло дверей, заскочив у сіни і порубав розбійників.

А дівчина стояла межи ними у великому страху. Юра ледве-ледве її розговорив.

– Що то за люди? – запитав.

– Я не знаю, що вони за люди, – відповіла дівчина. – Вимагали ключі від комори, а я не давала, бо там чужі гроші. Хотіли мене вбити.

– А в тебе ті ключі?

– Тут, у мене, – відповіла дівчина і віддала ключі воякові.

Він сказав:

– Лягай, дівчино, спати, а я піду в комору. Туди буде лізти більша сила, і треба щось придумати.

Він вийшов надвір, наблизився до каси. Відімкнув двері і зайшов. А розбійники зійшлися біля задньої стіни, долотами робили діру. Коли вибили її, почали по одному залазити в комору. Але тільки показався перший, як гусар махнув шаблею: відтяв йому голову, а самого розбійника втягнув до комори. Так він повідрубував ще вісім голів. Коли поліз десятий розбійник, то вже зазоріло. Він побачив у коморі вбитих і відразу подався назад. Юра йому тільки розітнув лице. А потому сів собі на стільчика і глибоко замислився: що він наробив – зарубав одинадцять людей, а дванадцятий утік із розрубаним лицем! То великий гріх! Правда, гріх є вільний і невільний. Ті злодії прийшли серед ночі й забирали в чоловіка гроші. Але гроші були й не його, вони були державними. Він лише розпоряджався ними.

Вранці лісник вернувся додому, а в сінях – двоє вбитих. Покликав дочку:

– Що се тут за новина? Скажи мені, небого.

І вона все розповіла батькові, як мала постраждати за державні гроші. Стільки було щастя, що прийняла на ніч вояка. Він урятував її життя, аби ще розквітала.

А лісник запитує:

– Та де той вояк?

– Не знаю, де, няньку солоденький. Дала йому від каси ключі і, як вийшов, я його не виділа. Боялася виходити, бо вже була північ… Ходім у хлів: якщо кінь ще там, то хлопець не поїхав – він десь у нашому дворі.

Прийшли, заглянули у хлів – кінь стоїть на місці. Тоді пішли до каси, тихо відчинили. Дивляться, а він сидить на стільчику, той молодий вояк. Та сидить засмучений, бо коло нього вбиті. Вояк піднявся, привітався до пана. Правда, то був чоловік не з панського роду – просто колись кожного, хто на собі мав чорний піджак, називали паном. І питає той пан вояка:

– Котрою дорогою йдеш, синку?

– Іду у відпустку: мене відпустили на три місяці – провідати свою старшину. За шість років я був на війні, весь час у першій лінії. Сам лишився живий і здоровий, та не знаю, чи живі домашні. Скільки я не переслав листів – ніхто мені з дому не відписував. Може, й не живуть…

Лісник йому каже:

– Побудь, синку, в мене. Буде тобі добре.

– Дякую вам, пане, – відповідає Юра. – Але мені няньо й мама перші, мушу йти додому. Коли вони померли, то повернуся до вас.

І з тим словом зібрався в дорогу.

Приїхав він у своє село, та не розуміється: там, де була його рідна хата, стоїть новий двоповерховий дім. Юра думає собі: «Ой, напевне, няньо й мама вмерли, а наш город перебрав корчмар і побудувався». Розпитати нікого, бо ніч. Але він якийсь вояк! І пішов до старости. Збудив його і ступив до хати. А староста не впізнає хлопця, що він їх, сільський. Почав його питати:

– Звідки ти, гусаре?

– З війни, – відповів Юра, – їду у відпустку.

– Ой, і мій десь на війні. Переспи в нас, синку.

Та старостиха озвалася:

– Не стримуй вояка! Тут малі діти, вночі плачуть, і він не годен буде спати. Най іде до того чоловіка, котрий собі побудував хату на два поверхи.

Староста розсердився:

– Що ти кажеш, жінко! Аби я спровадив вояка до розбійника? Він шість років воював і на війні лишився живий, а ти хочеш, щоб загинув тут? Не дивися, гусаре, на неї, а лягай та спи.

Юра поцікавився, як звати чоловіка, що поставив хату на два поверхи. Староста сказав: він з такої й такої родини. І одразу хлопець здогадався, що то – його батько. А староста розповів і більше: чоловік був бідний і тому пустився з розбійниками.

Юра нараз зібрався додому. Сів на коня, під'їхав до будинку. Двір відбитий високою огорожею. Юра загупав у ворота, а за ними загавкав собака. Мати вчула і вийшла надвір. Та пес уже скаче на ворота і не гавкає. Відчинила, впустила гусара. Юра лишив коня надворі, заходить у дім, а пес іде за ним: упізнав його. Хлопець зайшов і бачить: батько – у постелі, вся голова пов'язана, а на стіні висить старий кріс. Юра сів до ліжка, і розговорилися:

– Чого у вас на стіні кріс?

– Я лісник… Лісник панської хащі.

– А чого вам голова завита?

– Бо зуби болять…

І Юра збагнув: останній розбійник, що був під його шаблею, – його рідний батько. Саме батькове лице він позначив шаблею.

Але з двора увійшла вже мати. Вона зашептала старому на вухо:

– Іване, бідолахо… То буде наш Юрко. Пес роздере чужого чоловіка, а коли побачив сього хлопця – скакав йому на груди, цілував його.

І батько підвівся:

– Синку, ти? Ой, видиш, я ледве живий!..

Тоді Юра мовив:

– Слухайте, що буду вам казати. Мені дуже тяжко признати вас няньком, бо ви страшний грішник – пустилися на блудні путі. Моя шабля відтяла одинадцять розбійницьких голів, посягла й за вашою, та лише позначила лице. Долі ще хотілося, аби я вас побачив живим, і відвернула шаблю від вашої голови. Покляніться, няню, перед тою шаблею, що ви лишитеся зовсім розбійницького діла.

І батько поклявся, що більше нікому не заподіє зла.

Тоді син обцілував свого батька й матір і ліг собі спати. А вранці підвівся і пішов дивитися батькове господарство. Коли він побачив, скільки тут худоби і всякого збіжжя, сів на коня і прискакав до старости. А там попросив бубон та й почав серед села скликати народ:

– Так і так, хто бідний чоловік, то най іде до того двора, де стоїть двоповерховий дім, і кожний щось дістане. Лише багаті най не йдуть.

І зійшлося премного народу, бо в ті часи бідних було більше, аніж багачів. Юра роздав злидарям усе, що було накрадене. А потому розібрали дім, котрий був збудований за нечесні гроші, та й пустили все долі водою. Юра сказав людям, щоб наново поставили хату з одними дверима, яку лишив, коли йшов до війська. Дав батькові та матері грошей, аби могли прожити, доки повернеться з війни. І так знову зібрався в дорогу.

Йде, йде – й забрів до темної хащі. А в нього вийшло куриво. Дивиться – щось блиснуло, і рушив на той блиск. Вибрався на поляну, де стояв барак. Він зіскочив з коня вороного, підійшов до барака. Відхиляє двері – а там сорок розбійників рубають у карти. Юра нараз бачив, що пропала його голова. Старший розбійник запитав:

– Що хочеш, вояку?

– Хотів би запалити, та в мене вийшло куриво, – відповідає Юра.

Розбійник повів хлопця у маленьку будку, де було повно сигарет і всякого краму.

– Іди бери, вояку, скільки тобі треба.

Тільки Юра ступив на підлогу, як вона відкрилася. Нараз впав до ями, що була глибокою на дванадцять метрів. Там горіла свічка і хлопець роздивився. Він був у пивниці, що тяглася під усім бараком. На п'ятдесят метрів! А у тій пивниці було повно всякої амуніції, стояли бочки пороху. Але Юра бачить і одного діда.

– Давно ви тут, діду?

– Уже третій день.

– А як сюди потрапили?

– Я – ганчірник, віз у село голки, сірники, а ще зайшов купити сигарет…

Вояк дивиться далі. Бачить, на підлозі якісь залізні дверці. Покрутив колесиком і підняв ті дверці. А під ними відкрився колодязь. Юра знайшов дві товстенькі дошки й положив їх поперек колодязя. Потому сказав дідові, щоб той взявся руками за дошку і звис у колодязь. А сам поклав недогарок свічки на порохову бочку і теж повис на дошці в колодязну яму. Тут стався страшний вибух. І барак, і злодії злетіли у повітря. Юра нараз вискочив із колодязя і допоміг вибратися дідові. Вони вийшли помалу нагору. На щастя, кінь лишився живим, бо стояв у хащі. Юра пустив діда на коня, а сам іде пішки. Але йому дуже хочеться палити, а вітер гасить вогник. Юра зупиняється, черкає сірником і все більше відстає від кінного. А коли він знову відвернувся, аби припалити, дідо вдарив ногами коня і погнав галопом. Вояк кинувся за ним, почав гойкати – дідо й не оглянувся.

А що то був за дідо? То був цар. Він одягнувся у простенький одяг і пішов дивитися, як живе народ. Хотів знати, чи ще довго може держава воювати. Але коли ішов через ліс, потрапив до розбійників. Тепер він повертався на коні в палац і згадував, що сталося:

«Я царюю вже п'ятдесят років, а не міг зробити таке діло, як показав молодий вояк. Добре, що він служить у моєму війську!»

Юра повернувся у свій полк, але не йде більше до гусарів, бо він без коня. Пристав до піхоти. Та все одно пішов приголоситися до свого полковника.

– А де твій кінь? – запитав полковник.

Юра розповів:

– З конем вийшло недобре. Визволив я із неволі діда, ще й посадив його у сідло, а він на коні втік.

Полковник тоді каже:

– А чи впізнав би ти старого?

– Та правда, що впізнав би.

Одного чоловіка одягли у те простеньке шмаття, в якому цар ходив між народ, і привели до Юри. Та хлопець нараз відповів:

– Не чиніть ви дурня ні з мене, ані з нього, бо се не той дідо.

А тут долі сходами якраз іде цар, що убраний уже в царський одяг. Юра вигукнув:

– Дивіться! То він узяв од мене коня! Я його впізнав!

Тоді взяли Юру, завели у світлицю. Цар його добре пригостив і наказав своїм помічникам, аби одягли хлопця у багатий одяг. Юра став – немов молодий принц. І цар йому каже:

– За такого витязя я одразу віддав би дочку, та, на жаль, не маю.

– Не біда, – відповідає хлопець, – я маю добру дівчину.

І він привів дочку лісника.

Цар їм справив велике весілля.

Юра послав по своїх батьків, і почали жити усі разом.

А цар не мав наслідника і передав державу Юрі. Тут скінчилася й війна, бо вороги не сміли мати діло з молодим царем.