Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 6

Один хлопець ріс без батька й матері. Був круглий сирота. Тому він мусив жити у чужих людей, служити у ґаздів. Та якось там дочувся, що леґенів вербують до війська – беруть нараз на дванадцять років. Хлопець не радився нічого – пішов до вербувальників.

– Як пишешся?

– Вандруг…

То була вся бесіда. Його перебрали у вояцький одяг, і став воякувати. Вислужив правдиво вісім років, лишалися чотири. Одного разу ціле військо вивели на плац і красненько вишикували перед генералом. А той проголосив:

– Наша республіка доводить до відома всіх, що потребує витязя. Хто би у нас знайшовся такий, аби пішов у чужу державу і дістав там образик королівської дочки? То дуже красна дівчина, лише її нікому не показують. Хто добуде образик принцеси, той одержить триста тисяч срібних. Та якщо хтось візьметься за діло і повернеться ні з чим – відповідає головою. Наказ видав од такого дня генерал Вацлав Кимир.

Вояки красно вислухали все, що він говорив, але ніхто не піднімає руку. Вандруг зміркував: «Я бідняк і триста тисяч срібних мені не заробити за ціле життя. Хоч якийсь час поживу по-панськи. А якщо потому розстріляють – все одно за мною не поплаче ні нянько, ні мати». І приголосився:

– Я принесу з чужої держави образик принцеси!

А не встиг він опустити свою праву руку, як його взяли до канцелярії. Проплатили двісті тисяч срібних, а сто лишили на той день, коли принесе образик. Нараз відправили в дорогу.

Ге-гей, не так то було скоро, як я розповідаю, бо в ті часи машини не ходили, хіба трапився десь віз. Але Вандруг дістався, нарешті, у чужу державу. Прийшов собі просто до столиці, де жила принцеса. А то було дуже красне місто і в ньому стояла не якась корчма, а великий ресторан. Вандруг собі каже:

– Зайду я поїсти. А може, там знайду і якесь щастя.

Але там народу – як десь на торговиці. Ніде і присісти. Роздивився, а в самому закутку гоститься сім хлопців і всі рівнісінькі на зріст. Став біля тих хлопців і дивується, які вони рівні. Тоді один підвівся, підійшов до Вандруга і каже:

– Я бачу, вояку, що тобі щось треба.

– Ой, треба би, треба, – відповів наш хлопець. – Але то велика річ, якби годен я її дістати!

– Ну, кажи вже далі.

– Маю дістати образик принцеси, котра тут живе.

Той, другий, як свиснув! Із-за столу нараз підхопилися його побратими. А що то були за леґені? То були розбійники. Правда, вони тягли за бідним народом. Тому, коли дізналися, що вояк шукає, взяли його до себе за стіл. Старший тихо каже:

– Образика принцеси не маю, але можу її показати. Потрібні красні гроші.

– Мені дали двісті тисяч срібних!

– Ого, досить і одної тисячі. Послухай сюди. За містом є одна маленька хижка, куди принцеса їздить на побачення. Має якогось капітана, але вона ховається, щоб ніхто з чужих її не бачив.

І вони зібралися до тієї хижки. Розбійник добре наказав, що йому робити і, як дійшли до місця, вернувся в ресторан. А Вандруг одним пальцем стукає у шибку, бо вікна завішені – нічого не видно. Старий дідо відсунув фіранку і питає, хто там. Вандруг відповідає:

– Не звідайте, а пустіть до хати. Я несу вам аж тисячу срібних.

Дідо почув про тисячу срібних і подумав, що то – від принцеси. Впустив його до хати, але Вандруг тільки роздивляється.

– Що ти, вояку, хочеш?

Вояк йому відрахував гроші і зізнався, що хотів би глянути на королівську доньку. Чоловік налякався:

– То неможливо! Нас уб'ють! Тут ніхто чужий не сміє бути! Ой, я вже пропав!

– Нічого не бійтеся, – говорить йому Вандруг. – Закрийте мене в шафі і провертіть у дверці малу дірочку – бодай на одне око.

Так усе й зробили. Чують – загримів підземний поїзд. Увійшла принцеса, а за нею – капітан. Почали пригощатися. Вандруг позирає одним оком і не надивується: він зроду не бачив такої краси. А офіцер каже:

– Слухай, моя красуне. Я би тебе дуже попросив, щоб ми в хижці погасили світло.

– Такого не буде! – відказує принцеса. – Якщо ти такий смілий, то прийди опівночі в палац, на найвищий поверх.

– Боже мій небесний, та як зайти в королівський двір, коли там стоїть стража!

– То не моє діло. Коли ти – капітан…

– Добре, добре. А якби зайшов, то як мені дістатися до найвищого поверху?

– Спущу тобі мотуз! – засміялася принцеса. Вандруг дуже пильно слухає розмову і стукає пальцем у чоло.

Коли пішли з хатки, він повернувся в ресторан, до розбійників. Старший нараз прискочив до нього і питає, що бачив, що чув. Вандруг оповів. На те розбійник йому каже:

– Якщо не пошкодуєш іще тисячу срібних, то сам зможеш піти до принцеси.

– Але на те треба якийсь спосіб.

– Слухай сюди, вояку. Серед міста стоїть одна церква, на якій є головний годинник. Він світиться й опівночі. Підійди до сторожа-годинникаря, дай тисячу срібних і попроси перевести стрілку годиною назад. А сам точно в північ піди під палац.

Все так і було. Капітан поглянув на годинника і зайшов у ресторан. А Вандруг – з ресторану. Тихенько перескочив королівський мур і бачить, що з палацу спустили довгий мотуз. Він помалу вибрався до найвищого поверху. А принцеса думала, що то – капітан. Вона й не посвітила.

Раз у дворі зчинився якийсь гамір. Вандруг здогадався: спіймали капітана, бо даремно ходив під палацом, чекаючи мотуз. А принцеса нічого не знала.

Тільки тут помалу розвидняється, а Вандругу видноти не треба. Знову скинув через вікно мотуз і спустився вниз. Потім перескочив королівський мур та й пішов у місто.

Принцеса добре виспалася, встала. Дивиться – лежить вояцький ґудзик, але він явно не такий, як у капітана. Дивується: хто був коло неї?

Одяглася у простеньке плаття, опустила на обличчя сітку і вийшла за браму. А ґудзика мала у руці. Вона легко відшукала Вандруга, бо він був не в тутешньому вояцькому одязі. Помітила, що на його блузі одного ґудзика нема.

– Чи це не твій ґудзик? – відкрила долоню.

– Мій, – відповів Вандруг і впізнав принцесу.

Тоді вона каже:

– Чекай мене тут. Я повернуся у палац – візьму гроші, а тоді поїдемо у твою державу.

Вандруг відказав:

– Вертатися – недобра ознака. Та й не треба, бо в мене є гроші.

Приїхали у його державу, зайшли в перше місто. Там принцесу за тисячу срібних раз-два змалювали. І вона лишилася чекати на одній квартирі, а вояк вернувся в полк. Він передав образик принцеси і просить решту нагороди – ще сто тисяч срібних. Офіцерам не дуже вже хочеться давати такі гроші. Вони дивляться на нього й посмішкуються. А Вандруг доводить:

– Видите, які ви неправдиві! Якби я був не приніс той образик, ви б мене заставили платити своєю головою. Самі ж не хочете віддати, що заборгували.

– Та подумай, як можемо знати, що ти приніс образик принцеси? – заперечують панове.

– Я приведу її живу! Але дайте на руки свій борг і наново триста тисяч срібних. А то ще не все. Бо як вести принцесу простому воякові? Покладіть мене бодай майором!

Офіцери пристали на все, ще й осідлали хлопцеві білого коня. Вандруг знову рушив у дорогу. Правда, цього разу дорога до принцеси була недалека – можна би сказати, щось п'ять кілометрів. Приїхав у те місто, де лишив красуню на квартирі. А вертатися не спішить. Вони там одружилися, побудували красний дім і живуть рік, другий. На третій рік зібралися в полк.

Офіцери нараз позбігалися довкола принцеси: таку красу не бачили ніколи! Ще й старі генерали не могли на неї надивитися. І що вони надумали? Вчинити один бал, і котрого молода принцеса візьме собі до танцю – того вона й буде.

Гей, як нарадилося давнє начальство! Один перед другим хотів бути кращим.

Військо знову вивели на плац, вишикували перед генералом. А той проголосив:

– Наша республіка проводить одне велике діло. У нас перебуває молода принцеса з іншої держави і на честь принцеси – найбільшої красуні – відбудеться гостина. Заграє красна музика, і кого собі сама принцеса вибере до танцю, того вона буде.

Такий наказ видав генерал Вацлав Кимир.

І зійшлося багато народу. Я теж там був і видів, що робилося. Вандруга відтиснули в куток, хоч він був майором, а інші офіцери поставали довкола принцеси. Кожний свої погони піднімає вгору, набирає великої гордості. Тут заграла музика. Вони один за одним заклацали шпорами, чекаючи, кого з них красуня візьме танцювати. Але вона сказала:

– Панове, будьте добрі, дайте мені дорогу.

Офіцери нараз розступилися, а принцеса почала шукати свого чоловіка. Знайшла його у закутку, та взяла під руку, повела до танцю. І так воно виказалося, що принцеса більше нічия – лише його, Вандруга. Панове офіцери поопускали вуха.

Другого дня Вандруг і принцеса вернулися в те місто, де збудували собі дім. А з майором пішло і те військо, яке було під його рукою. Казка каже, що той сирота став потому самим генералом. А казка не бреше.