Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 13

У одного діда було три сини. І заслаб той дідо, і помирає. І каже хлопцям:

– То ваша хата. І ваш той пляц, той городець.

То він тим двом розумним давав. А найменший, той дурний, говорить:

– А мені що, тату? Дайте мені ступу і товчок.

– Ну бери.

Поховали батька. Продали браття тоту хату та й ідуть у світ. А дурний говорить:

– Та не лишайте й мене.

– Ну то ходи.

А він бере ступу і товчок.

– Де ти то береш? – кажуть браття. – Там, де ми йдемо, дерева є доста.

– Е, що ви знаєте. То мені батько відказав.

Де догори, то він ступу несе, а де вниз, то котить. Заходять у ліс. Уже темно.

– Тут будемо ночувати, – кажуть браття. – Але лізьмо на дуба, щоб нас звірі не поїли.

Лізуть браття на дуба, та й дурний ступу за собою тягне. А тут якраз розбійники приїхали і вола привели. І котел принесли, щоб варити. Наклали вогонь, зарізали вола і варять м'ясо.

А той дурний на дубі говорить браттям:

– Я пускаю товчок.

– Та що ти! Не пускай, бо нас поб'ють.

Він не слухав їх, пустив товчок. А той загримів по галуззю і зачепився за галуззя.

– На небі гримить, буде дощ падати, – повіли розбійники.

– Я пускаю ступу, – каже дурний браттям.

– Та не роби цього. Та нас поб'ють.

Та й пустив він ступу, а ступа бриньк просто на той вогонь, на котел з м'ясом та так, що розбійників гарячим окропом забризкало, вони напудилися і повтікали.

А оден розбійник не втік. Йому жаль було за м'ясом, бо голоден був. Він вхопив кусок м'яса, та й їсть, та й впікся. А дурний зліз із дуба та й каже розбійникові:

– Чого ти тут?

– Та м'ясо їм. Та й опікся.

– Ану покажи язик, як опікся.

Той показав язик, а дурний вхопив та й кінець язика відрізав. І розбійник почав тікати і доганяти своїх. А тоті почали ще скоріше втікати, бо виділи, що в нього з рота кров тече.

Дивиться дурний – на фурі є міх грошей і міх ладану. І два коні припряжені. Міх грошей дурний поділив межи браттями. А собі взяв міх ладану. І каже браттям:

– Їдьте додому. Маєте гроші, коні, їдьте геть. Можете женитися, будуватися. А я йду світом.

Та й браття поїхали, а він висипав той ладан на вогонь, ладан згорів. Він узяв собі дрючок і почав глядати там, у тім попелі. І знайшов пищалку залізну. Як заграв у ту пищалку, усі звірі позбігалися і танцюють. Він перестав грати, і звірі повтікали в ліс.

Іде він. Приходить до одного попа.

– Що ти за оден? – звідається піп.

– Та я можу вівчарити.

– Добре, в мене є вівці, кошара й колиба[6]. Будеш у мене вівчарити.

Дурний пішов вівчарити, а піп пішов назирці і в тернину заліз. І дивиться, як він буде вівчарити. А дурний випустив вівці з кошари, ліг і спить. Бог знає куди порозходилися вівці. У полуднє пробуджується дурний і заграв у пищалку. І позліталися всі вівці і звірі. І все танцює.

А піп у тернині так гуляє, що геть усе шмаття на собі пірвав.

Приходить піп додому, а попадя звідається:

– Чому ти такий обірваний?

– У нас такий вівчар, що як заграє в пищалку, то мусиш танцювати, хоч би й не хотіла.

– Ану най заграє, – попадя каже.

– Добре, заграє. Але ти мене замкни в бочку на горищі, аби я не чув, як буде грати.

Взяла вона його і сховала у бочку і обвила периною. І зверху подушку поклала, аби не чув, як буде грати.

Дала попадя вівчареві обідати.

– Пообідав, тепер заграй.

Той заграв, а попадя гуляє по кухні. Худоба гуляє в стайні, ланцюги порвала. Гуляє на подвір'ї. А піп на горищі кидається в бочці, бо таки чує. І бочка перевернулася, скотилася і впала на сіни. І піп дуже побився.

І подав піп того вівчаря в суд, і присудили його утопити. Привели його до води. Там цілий суд і народ, багато людей, і піп, і попадя. Каже суддя:

– Що ти собі просиш перед смертю?

– У пищалку заграти.

Піп каже:

– Не вільно, не дозволяю.

А суддя:

– Що чоловік попросить, то йому дозволяється перед смертю.

А той як заграв у пищалку, той вівчар дурний, як почали всі танцювати: і суддя, і піп, і всі. А піп танцює і плеще в долоні:

– А я казав не дозволяти.

Грав він, грав, а далі став. Суддя і піп кажуть:

– Тепер ми його кинемо у воду.

А він знову почав грати. То так їх утуманив, що насилу його збулися.

– Іди собі, куди хочеш, і дай нам спокій.