Читать книгу Небажаний гість - Шарі Лапена - Страница 10

Субота, 05:45

Ранок настає повільно. Десь уночі пухкий сніг перетворився на сльоту, і тепер усе довкола вкрилося хрусткою льодовою кіркою, зробивши дороги ще небезпечнішими. Здається, усе лишень погіршиться. Усередині готелю доволі морозяно.

Лорен прокидається рано і відчуває, що змерзла, незважаючи на тепло Ієнового тіла, який лежить поряд. Ще й шия затерпла. Вона вилізає з ліжка, трусячись від холоду, і поспіхом натягує теплий одяг, заодно намагаючись збагнути, чого ж так холодно. Просуває ноги у джинси, одягає футболку, грубий светр, теплі шкарпетки. Учора перед сном вони з Ієном не заслонили штори, і тепер Лорен дивиться на краєвид за вікном. Хоч надворі ще досить темно, жінці видно, що гілки велетенського дерева перед готелем погнулися під вагою криги. Одна гілка відламалася, і тепер на тому місці, де її вирвало зі стовбура, зяє світла рана. Сама ж важезна кінцівка лежить унизу, перебита у трьох місцях.

Лорен тихо заходить до ванни, залишивши двері прочиненими. Вона не хоче вмикати світло, щоб не розбудити Ієна. Як же холодно, чорт забирай. Лорен нашвидкуруч розчісує волосся. На підсвітленому циферблаті годинника – за кілька хвилин шоста. Цікаво, коли встає персонал готелю і розпочинає день.

Вона кидає погляд на Ієна, який хропе у ліжку, і лише його голова стирчить з-під ковдри. Ще не скоро прокинеться. Лорен тихенько відчиняє двері номера. У коридорі темно, лампочки у настінних бра не горять. Жінка вислизає з кімнати й у своїх грубих шкарпетках безшумно йде коридором третього поверху до головних сходів. Вона не хоче нікого розбудити. Лорен підступає до сходів, намагаючись прикинути, скільки доведеться чекати, перш ніж вона отримає свою ранкову чашку кави.

Субота, 06:03

Райлі прокидається раптово і рвучко сідає у ліжку, широко розплющивши очі. Здається, вона чула крик – голосний і пронизливий. Серце калатає, мов навіжене, і жінка відчуває знайомий приплив адреналіну по всьому тілу. Швидко окидає поглядом тьмяну готельну кімнату і пригадує, де вона. Райлі обертається до сусіднього ліжка, скидаючи з себе покривало, і її одразу обдає холодом. Ґвен теж прокинулася і насторожено прислухається.

– Що відбувається? – питає та. – Мені здалося, ніби я щось чула.

– Не знаю. Але я теж це чула.

Якусь мить вони сидять нерухомо, прислухаючись. До них долинає жіночий крик.

Райлі звішує ноги з ліжка і натягує на себе халат, щоб хоч трохи захиститися від холоду. Ґвен метушиться, роблячи те саме, і просить:

– Зажди.

Райлі хапає ключ, і обоє жінок виходять із номера. У коридорі третього поверху несподівано темно, і вони зупиняються, дезорієнтовані. Райлі пригадує, що їм із Ґвен потрібно поговорити про минулу ніч, але зараз не найкращий час. Вона просто вдячна, що Ґвен зараз поруч із нею. Райлі навіть не уявляє, що робила б, якби з подругою щось трапилося.

– Мабуть, вимкнули електрику, – припускає Ґвен.

Вони ідуть до головних сходів, босоніж. Тримаючись за лаковані перила, бігом спускаються донизу. Темний готель тим часом наповнюється тупотінням нових кроків.

Райлі різко зупиняється. Слабке світло, що ллється крізь парадні вікна готелю, освітлює моторошну картину внизу. Біля підніжжя сходів лежить Дана, розпластана й абсолютно нерухома. Її руки й ноги, зігнуті під неприродним кутом, виглядають з-під темно-синього атласного халата. Гарне довге темне волосся каскадом розсипалося довкола неї, однак характерну білизну її обличчя ні з чим не сплутати. Райлі одразу розуміє, що Дана мертва.

Лорен уклякла поруч, схилившись над тілом, і притискає руку до Даниної шиї, намагаючись намацати пульс. Вона підводить голову і приголомшено дивиться на жінок на сходах.

– Я щойно її знайшла, – голос у Лорен напружений.

Райлі поволі долає решту сходинок, аж поки зупиняється на останній, опинившись прямо над тілом Дани. Вона відчуває, що Ґвен стоїть одразу позаду неї, і чує її здавлене схлипування.

– Це ви кричали? – питає Райлі.

Лорен киває, а в самої на очі навертаються сльози.

Райлі помічає Бредлі і його батька, що стоять неподалік. Джеймс витріщається на тіло мертвої жінки біля підніжжя своїх сходів, і його обличчя натягується від шоку. Бредлі, здається, навіть не може змусити себе подивитися на Дану і натомість прикипів очима до Лорен, яка досі нависає над тілом. Зрештою Джеймс ступає крок уперед і, вагаючись, простягає руку до Дани.

– Вона мертва, – повідомляє Лорен.

Джеймс мало не з вдячністю відсмикує руку.

Девід чує крик і зіскакує з ліжка. Накинувши на себе халат, хапає ключ і вилітає з номера. На сходовому майданчику зупиняється й окидає поглядом потріпане зібрання унизу. Він бачить Дану – вочевидь мертву, – що лежить біля підніжжя сходів у халаті, і Лорен поруч неї. Райлі та Ґвен стоять спинами до нього. Джеймс увесь побілів, а Бредлі несподівано видається набагато молодшим, ніж учора. Девід чує шум позаду себе, обертається і бачить Генрі та Беверлі, що поспішають до нього, досі у піжамах, на ходу одягаючи халати й запинаючи їх.

– Що сталося? – питає Девід, швидко спускаючись сходами.

– Ми не знаємо, – відповідає Джеймс тремтливим голосом. – Скидається на те, що вона впала зі сходів.

Девід підходить ближче.

– Я не змогла знайти пульс, – каже Лорен.

Він присідає навпочіпки й, не торкаючись тіла, оглядає його, щомиті хмурячись дедалі більше. Нарешті оголошує:

– Вона мертва вже деякий час. Мабуть, упала десь серед ночі. Чому вона вийшла зі свого номера так пізно? – думає вголос.

З боку Даниної голови видніється жахлива рана, а на краю нижньої сходинки кров. Усе це Девід завважує досвідченим оком і раптом почувається невимовно втомленим.

– Святий Боже, – шепоче Беверлі. – Бідолашна дівчина.

Девід підводить голову й оглядає присутніх. Беверлі відвернулася, але Генрі з серйозним виразом дивиться на тіло. Переводить погляд на Ґвен – її обличчя заплакане, нижня губа тремтить. Йому хочеться пригорнути її до себе, заспокоїти, але він цього не робить. Райлі дивиться на мертву жінку так, ніби не може відірвати від неї очей. Тоді Девід помічає, що серед них немає Метью.

– Хтось мусить повідомити Метью, – каже він, а в самого душа тікає в п’яти, бо знає, що ця роль, найімовірніше, дістанеться йому. Чоловік кидає ще один погляд на Джеймса і решту облич, що нажахано повернулися до нього, згадавши про Метью. – Я піду, – каже Девід, підводячись, і додає: – Треба викликати поліцію.

– Не вийде, – приречено повідомляє Джеймс. – Вибило електрику. Телефон не працює. Ми не можемо зв’язатися з поліцією.

– Тоді комусь доведеться піти по них, – каже Девід.

– Як? – запитує Бредлі. – Ви тільки подивіться, що робиться назовні. Там суцільна ковзанка.

Джеймс повільно хитає головою.

– Мабуть, хуртовина пошкодила лінії електропередач. Надворі небезпечно. Ніхто нікуди не піде в таку погоду. – Тоді непевним голосом додає: – Думаю, поліція не скоро зможе до нас дістатися.

Будильник на телефоні Кендіс завжди виставлено на шосту тридцять ранку. Дисципліна для неї на першому місці. А ще вона дуже чутко спить, і сьогодні вранці щось розбудило її ще до будильника. От тільки що? Кендіс чує біганину у вестибюлі під нею, крики.

Вона вирішує, що краще таки встати. До того ж у номері страшенно холодно. Кендіс клацає вимикачем лампи на приліжковому столику, але та не загоряється. Трусячись від холоду, жінка босоніж перетинає кімнату, щоб розслонити штори. Побачене просто вражає. Це вже не пухнаста зимова казка минулого вечора, а неприборкана лють крижаної бурі, випущеної на свободу. Електрику явно вимкнули. Чорт. Чорт, чорт, чорт! Кендіс намагається пригадати, скільки залишилося заряду на ноутбуці. Мабуть, годин на п’ять максимум. Це просто катастрофа! Треба з’ясувати, коли ввімкнуть світло. Вона хутко натягує теплий одяг і обережно простує темним коридором до сходів.

Коли доходить до сходового майданчика і бачить, що коїться внизу, ошелешено зупиняється. Біля підніжжя сходів товпляться люди, і зараз усі вони, позадиравши голови, витріщаються на неї. Кожнісіньке обличчя стривожене та змарніле. За мить Кендіс розуміє чому. Унизу, біля сходів, лежить жінка, так нерухомо, що не залишається сумнівів: вона мертва. Це Дана Гарт. Адвокат із серйозним лицем стоїть над тілом. Метью серед присутніх немає.

Девід зголосився повідомити жахливу новину Метью, який, наскільки їм відомо, досі у себе в номері. Узагалі-то, це майже точно обов’язок власника готелю. Але Джеймс такий шокований, що навряд чи впорається із завданням. Так себе заспокоює Девід, важкою ходою піднімаючись нагору. Джеймс пішов разом з ним, безумовно вдячний, що адвокат його покликав. Усі решта залишилися позаду, стоять нерухомо й мовчки спостерігають, як двоє чоловіків долають сходинку за сходинкою.

– Який номер? – питає Девід.

– 201, – пригнічено відповідає Джеймс.

Вони зупиняються перед дверима номера. Девід намагається набратися духу. Він прислухається, чи з того боку не долинає ніяких звуків. Але у кімнаті тихо. Він підносить руку і рішуче стукає.

Ніхто не відповідає. Девід дивиться на Джеймса, який тепер видається ще стривоженішим. Девід стукає ще раз, цього разу голосніше. Він уже починає думати, що доведеться просити власника готелю принести запасний ключ, коли по той бік дверей чується якийсь рух. Нарешті двері відчиняються, і Девід опиняється лицем до лиця з чоловіком, з яким вони познайомилися за коктейлями учора ввечері. Девідові раптом стає його невимовно шкода. Метью має такий вигляд, ніби ще не зовсім прокинувся. Він незграбно натягає на себе халат.

– Так? – каже Метью, вочевидь здивований застати їх у себе на порозі. Тоді озирається через плече на ліжко, з якого щойно вибрався, ніби відчуваючи, що чогось не вистачає. І різко обертається до Девіда, нарешті все збагнувши. Сон йому як рукою знімає. – У чому річ? – Він переводить погляд з Девіда на явно засмученого Джеймса і назад на адвоката. – Що трапилося? Де Дана?

– Боюся, стався нещасний випадок, – промовляє той своїм професійним тоном.

– Що? – Метью вже не на жарт тривожиться.

– Мені дуже шкода, – тихо каже Девід.

– Що з Даною? – у голосі Метью чується відверта паніка.

– Вона упала зі сходів, – повідомляє Девід.

– Але з нею все гаразд? – Уся кров відлила Метью від обличчя.

Адвокат похмуро хитає головою і знову повторює ті моторошні слова:

– Мені дуже шкода.

Метью хапає ротом повітря.

– Я вам не вірю! – Він смертельно блідий. – Я хочу її побачити!

Тут нічого не вдієш. Він мусить її побачити. Девід веде його до сходів, тактовно зупиняючись на майданчику. Дана лежить унизу, немов поламана лялька, яку жбурнула через усю кімнату вередлива дитина. Метью бачить її, і з його вуст зривається крик. Він відштовхує Девіда і кидається вниз до коханої.

– Не торкайтеся її, – радить Девід.

Метью опускається на підлогу поруч із тілом і заходиться риданнями, поки інші шанобливо відступають назад. Чоловік ігнорує попередження адвоката й гладить рукою Данине неприродно бліде обличчя, проводить пальцем по безкровних губах, ніби не йме віри тому, що бачить. А тоді ховає обличчя в заглибленні її шиї, і його плечі здригаються від плачу.

Присутні відвертаються, на це неможливо дивитися.

Нарешті Метью підводить голову.

– Як це сталося?! – ошаліло кричить він до Девіда, який спустився вниз і зупинився на другій сходинці, нависаючи над ним. – Що вона взагалі тут робить, чому вона не в нашому номері?!

– Ви не чули, як вона вийшла? – запитує Девід.

Метью повільно хитає головою, збентежений, розчавлений горем.

– Ні. Я спав. Я нічого не чув.

Він затуляє обличчя руками і знову починає схлипувати.

Бредлі приніс біле простирадло, і всі стоять навколо з похмурими обличчями, поки він та Девід обережно накривають нерухому Дану.